Корчма (Роману Скибі)

Летять чарки. Гойдаються мониста.

Ворушить карти знуджений лайдак.

А під вікном хтось трусить падолистом –

то осінь - ведмедівна молода.

Вона п’янить, вона хитає стіни –

тремтять столи, і сіни, і ванькир.

Тяжкі стада горіхів і шипшини

червоним риком завертає в двір.

Корчма на неї розверзає рота.

Сміються люди. Гавкають хорти.

Вона гарчить і торгає ворота.

Вона од них не може утекти.

…Ніхто не знає, що зачувши доню,

із найтемніших лісових страхіть,

голодний і роз’ятрений безсонням,

біжить на поміч сніговий ведмідь.

Сад божественних пісней

Я не прийду. Не руш мене!

Я зараз давній і непевний.

Мені випростується з вени

гілля божественних пісней.

Не клич! Не ремствуй! Не ходи!

Я мертвий. Я пішов тудою,

де білу тінь Сковороди

сто душ хитали над водою.

Вона пручалася, мов птах.

Вона скресала і не скресла,

аж поки на хмільних вітрах

її не розтерзали весни.

Се давній сад. Се сад новий!

Тут бути радісно і темно!

Тут виростають з кропиви

чи то могили, чи поеми.

Тут Бог, як дуб, на видноті –

у ніч беззахисну і глупу –

слова нечуті і не ті

роями випускає з дупел.

І замовкають голоси,

коли над садом, над вечірнім,

перисте хмар’я – сиве звір’я

іде з великої роси.

І я іду. Ні там, ні де –

аж поки схмарене, невірне

те сиве звір’я – біле пір’я

мені на аркуш опаде.

Історія Pussy Riot або Хто то в плащі з кривавою облямівкою?

Ось уже кілька місяців, а саме – з березня цього року – пильно стежу за цією історією.

нести повз підвали провали балкони проїзди

нести повз підвали провали балкони проїзди

під’їзди бруківки де хтось чи то спить чи не спить

збирати на вітрі кіно і відкриті валізи

і мчати за руки з героями траурних плит

любити музик і уміти шукати поетів

по вбитих дощах по ознаках кашлів і безсиль

по сміху й котурнах по згущеній лімфі планети

по ранах пробілів по синіх собаках роси

бо може то душі а може собаки ті сестри

що попри метро і вологість повітря пливуть

ножами по грудях усіх провінційних оркестрів

волоссям по вітру чи брижами по рукаву

хоч близько до вас а воно вам не дасться не дасться

аж поки не вигорить з нього усе вороне

аж поки замерзне потік театральної каси

і бомж привокзальний в дитячій кімнаті засне

2012

Пішла дівчинка до лісу...

І мати була дома, і тітка Галька була. Баби Наді щоправда не було вже. Її вже два дні не бачила дівчинка. Спершу вранці баба встала і почовпла на грядку, як і завжди. Мати ж не полотиме, і Галька не полотиме. Тож баба й почовпла. А тоді, скоро вже, ну недовго так, тільки но дівчинка поснідала, коло грядок зчинився гвалт. Мати підпирала кулаком величезного синця і кричала, що бабуся Надя вснула прямо на помідорах. Люди йшли мимо, гнали корів, хрестилися в бік бабуні і плювалися в материн бік. Дівчинку тоді одвели до іншої баби, до Насті. Але їй там не подобалось. Ні оті картинки по стінах, які називалися „святі окони”, ні сама гостроноса й дрібна баба Настя. Дівчинка тягнулася до столу, силувалась узяти цукерку з великої полив’яної миски, а баба оскирялася на неї, як стара щука, що її колись піймав дівчинчин вітчим, і казала:

-         Отак от, отак от, моя дитинко. Ось бабуся Настя зараз устане та й дасть тобі канхветика. Дасть канхвееетика тобі. Бабуся вже стареееенька, старенька бабуся. Пенції зовсім мало получає, а канхветики купує, аякже, купує канхветики, і тобі дає…

Віз (З циклу "Дворище просто неба")

Страшно хлоп’яті, страшно.

Страшно і лячно йому ночувати під возом.

Бо батько спить міцно, поклавши руку під голову.

Бо глечик перекинувся

і молоко витекло на покіс.

Бо луг розмовляє цвіркунами і голосами.

Страшно хлоп’яті.

Віз, як сова, пугукає колесами.

Віз блискає чорними від дьогтю очима.

Віз каже:

„Ану, хлопче, полечу я до цвинтаря по нашу бабу Домаху!”

Хлопчик тікає, тікає –

стерня коле його, коле.

Вже на середині поля,

де груша розсохата,

чує хлопчик – гуде щось, гуде.

Дивиться – аж то віз летить по небу,

а на возі сидить баба Домаха.

Волосся в неї розплетене,

сорочка на ній подрана.

Сидить баба Домаха на возі

і кидає услід хлопчикові

здоровенні чорні кавуни…

На світанку його будить батько,

вони встромляють вила в сіно

і йдуть додому.

Віз котиться за волами так стиха,

немов і не вміє літати.

Хлопчик не прислухається,

а все одно чує,

як на сіні, біля вил,

стиха розмовляють голоси.

Іде хлопчик додому.

Іде батько додому.

Ідуть воли додому.

Мертві їдуть не знати куди.

Призьба (з циклу "Дворище просто неба")

Сокоріла призьба, сокоріла,

та курчаток скликала.

Не призьба мов, а квочка.

Курчата, мов кудельця вовни,

позакудлувались,

позабабрувались,

позабрьохувались,

у калюжу під клунею та й порозкочувались.

Плаче призьба, плаче.

Кличе курчаток, ой кличе.

Не призьба мов, а квочка.

А вони не йдуть, малі.

А вони не йдуть, дурні.

Сплескує призьба руками,

майорить призьба рукавами,

хустку зубами закушує

та знов кличе курчат:

ціпу-ціпу-ціпу, малі,

ціпу-ціпу-ціпу, дурні.

Не йдуть курчата.

А вже суне з грядок ніч-мати,

сапає та хекає.

Несе в пелені молочаю кролям,

випускає вгору жовтий корж місяця

і стиха лає курчат,

що жовтими цяточками

блищать із калюжі:

-         Ач ви малі, ач ви капосні…

Ось я вам, гемонські душі…

Та збирає нищечком курчат,

та складає в пелену хвартуха

в огірках і торочках,

та несе в решеті під призьбу –

спати, спати час.

Хвіртка (З циклу "Дворище просто неба")

Хвіртка схожа на розсідланого коня.

По один бік калюжа – напийся.

По другий бік стріха – наїжся.

Та не їсть хвіртка, не п’є.

Тільки крутить хвіртка головою

супроти пташок –

гніздитися їх загукує.

Не летять, не слухають.

Їй би оце в ковбаньку піти –

покачатися, покупатися.

Та мертва хустка на стовпичку

не пускає її.

Ходи, каже, хвіртко,

блукай, каже, хвіртко,

навколо мене.

А коли хто ступить до тебе,

коли хто тебе одчинить –

убий його, хвіртко, копитом.

А як не вб’єш –

я тобі споришу не дам,

будяків не дам,

блекоти не дам.

Пасеться хвіртка,

до стовпчика припнута,

та й наслухає,

коли вже то білий пташок

розв’яже дзьобиком

мертвий вузол,

летячи на далеку-далеку воду.

ми глинище тверде і невсипуще

ми глинище тверде і невсипуще

ми хата в найглухішому кутку

Палажка наша мов каганчик грушу

несе і світить нею в тернику

ми трухлі ми мокріємо ми осінь

ми лущимось і пахнемо старим

Палажка хмари як гарбуззя зносить

і повагом розсідлує вітри

збирає мовчки нас поміж паліччя

і місить нами поминальний хліб

а то зітхає й Никодима кличе

і він як дим приходить з-під землі

а сю весну чогось Палажка хиріє

сидить щодень при чорних образах

а сю ніч нащось винесла сокиру

і потемки прорубувала дах

Вийшли діди у брилях загрібати

Вийшли діди у брилях загрібати.

Сонце на вилах. Трава на граблях.

Десь аж за цвинтар ховається затінь.

Просто під горло підходять поля.

Лугу – залийся! І лоскіт, і червінь.

Меду напийся чи хліба вломи.

Бджоли літають, а вишні померли

й важко вляглися на грядку грудьми.

Цвинтар вишневий. Могили говорять:

„Ми тут чекали, а ви все не йшли…”

А під ногами маківка чорна

цупко

заплутує

постоли.