* * * *

А ти чогось тулилася до скла -
вже каламутна, сива, волоока...
Пальто осіннє падало на кроки,
бо ти вже ні стояла, ані йшла -

як пелена висіла... Як дитя,
сміялася і плакала водночас,
за скло і сором заховавши очі,
в'язала тихі вузлики життя.

Крізь дім холодний і вечірній глід,
крізь темні ями на пальті осіннім
пливла собі по водостоках синіх...
сама собі дивилася услід...

* * * *

Ми будем те, що вимовимо ми.
Поза снігами, зверху і навпроти,
немов стріла, що вийнята з польоту,
стрими у грудях. Бійся, а стрими.
Ми будем те, що вигадали ми...

За стан бери. За серце - не бери.
Не знай того, що станеться не з нами.
Одного світла ми із вечорами.
Кори одної - ми і вечори.
Не знай того, що плине поза нами...

Не розкажи, як ти мені пекла.
Мені б тебе не знати вже довіку.
Хіба я ждав, хіба надвечір кликав?
Одно - виймав, мов кулю з чересла.
Аби ж я знав, що тая куля - ліки...

Та доста, доста. Вмовкни. Не боли.
Покірна стій, обібрана, провинна.
Я буду тим, чого ти вже не впиниш,
а як стомлюся й вишепчу "Дитино...",
струсни корою, снігу постели.

Ти - тільки тінь, що я під ноги кинув.

* * * *

усі дороги світу
початі без мови
врешті стають колами журавля

лежать люди над яром
хапаються за гарячі голови
кричать
і по одному котяться вниз

а по той бік стоїть спомин
сурмить у сурму
губи його - розплата
пальці його - покута
очі його облудні
наче вірші
що ніколи не знали паперу

* * * *

Близьке - далеке. Знаки об думки:
то тихі, то тривожні, то поганські.
Тире. Тире. Знак оклику. Крапки...
І - вже п'ятьох убили у Слов'янську.

А крізь гілля, зів'ялі хмари крізь,
німий, мов титла в невимовну пору,
від болю сивий і тонкий від сліз,
стоїть Господь над скринею Пандори.

Нічні купання в серпні

Час перед осінню віє вітром і пахне половою. Він шерехуватий і трохи прогнилий. Час на те, щоб замикати човни, палити в багаттях літні намети, знати більше, ніж місяць тому, сумніватися більше, ніж будь-коли. Час зупиняти самокати на узбіччях, де продають гриби, ні з ким не вітатися, ночами палити свічки на кладовищі і пити самогонку. Час битися і горлати пісні, час колесом качатись у куряві. Мокрий, ненависний, скривджений кимось час для самогубств, у якому тільки жахітно червоні гребені півнів, розстебнуті наопаш комірці з холодом, і руки, що зникають над столами. Перед осінню вже ніде немає тіней.

Я прокидаюся на світанку і лізу на дах веранди збирати яблука. Ластівка снує од гнізда до повітки. Мати годує курей. Буде дощ. Я однією рукою тримаю цигарку, а другою дотягуюся до великих жовтих яблук, підкочую їх ближче і по одній укидаю в відро. Дроти так голосно гудуть, що я притуляюсь вухом до коліна, аби не чути. Потягуюся всім тілом, слухаючи молодий ранковий дрож, що солодко перебігає із м'яза у м'яз і ласкаво тривожить шкіру, слухаючи вітер на обличчі, і те, що мені хочеться їсти просто зараз, о шостій ранку. Років через п'ять уже не хотітиметься аж до обіду, але зараз хочеться – і їсти, і бігти до річки, і, набравши повні легені повітря, шугати у воду, а тоді стрибати і відсапуватись на березі. І цигарку прикурювати свавільно, знаючи, що зараз візьму ноги в руки і легко пробіжу два кілометри без зупинки. Хочеться гороїжитись, задиратися з Ігорем або з Павлом, згинати їх удвоє й кидати собі під ноги, хочеться бичитись і горлати щось геть уже несусвітнє.

Жовта смужка під дверима

– Будете чай? - питає мати і кутається в халат так, наче хоче в нього повністю залізти.

Міліціонерша Надія Петрівна у відповідь обдаровує матір, а заразом і всю їхню хатню обстановку милостивою посмішкою.

– Ні, я пила, – каже вона, не розтуляючи рота і поправляє пілотку з жовтим гербом, так міцно припасовану до круглої голови невидимими приколками, що здається, ніби вона прибита цвяхами.

Голова міліціонерші росте прямісінько з плечей. Вона така важка, що навіть погони гнуться. Губи у міліціонерші відсутні. Місце, де вони мають бути, позначене жовтим і зверху обведене коричневим, але не дуже точно, наче дитина гралася з розмальовкою. Сашкові неприємно дивитись у її бік, але ось вона йде до нього, ось уже сідає на канапу, з якої з'їхало покривальце, дихає хлопцеві в лице якоюсь жирною ковбасою і кремом для рук. Сашко ховає зошит у щілину.

* * * *

на осінньому тлі повивального тліну
де вуздечка мов тать перелітним губам
випливає з полів юний вершень шипшини
а під ним самота як інжир голуба

і сполоханий світ ниций бранець убитих
що золою курить і цвіте полином
нахиляється вниз цілувати і пити
мосянжових підків вікодавнє вино

він грозиться йому кушпелою над полем
бовванами пожеж гаманами катів
поки вершень летить ажуровий і голий
мов найперший із нас мов останній в житті

крізь плачі породіль празники і обжинки
виростає з сідла у неторкану синь
доки носить його доки любить як жінка
ізабелловий кінь ізабелловий кінь

Максим

Рано-рано, задовго до того, як сонце вмиється і вистромиться з-за глодового куща по той бік, іде Максим з торбою трусити рибу. Цілий рік на ньому одні й ті самі кирзові чоботи, зелений лейтенантський піджак з пувицями різного кольору й фасону та сині замацькорені штани. Над городами погримує грім, повіває вітер, очерети дрібно ворушаться, схиляють чорні важкі качалки і струшують у хвилі зелений пилок – то вода починає цвісти. І Максим знає, що вже серпень. Він дістає з кишені газетні папірчики, клуночок тютюну і сідає на колоду крутити цигарку. Чиркає сірником, затягується, а за мить уже й не знати – чи насправді од його чорної бороди стелиться дим, чи все те тільки вздрівається трьом вільхочкам з обчухраними гілками та куріпці, яка чогось притулилася до його чобота і жаліється, що в неї сю ніч пропали дітки. Затягнувшись востаннє димом, гаркнувши і плюнувши, Максим кидає недопалок собі  під ноги й затирає чоботом, ще якусь мить стоїть і дивиться собі під ноги, а тоді відгортає пасмо верболозу і заходить у зелену гущину. 

Лисиця на синьому тлі

Вона стоїть деякий час на білісіньких, обачних своїх ногах, коло плоту, схиляє голову так, мов хоче щось роздивитися, прислухається до лип на цвинтарі, а тоді біжить піщаною дорогою геть у ліс. Софія дивиться на неї з-за своєї хати, приклавши долоню до чола, зсунувши хустку з вуха. 

– Віднесу ось крашанок. Геть... Їй же бо... – нарешті каже Софія до пасіки, що в неї під ногами, до розваленої хати, та найбільше – до тимковичівських хрестів. 

Хрести мовчать і всміхаються до баби спроквола, мов знають, що не віднесе вона нічого. Нема чого нести. Софія топчеться по вутлих дошках, плутається у високій траві і жде, що вони їй скажуть...

Субота

Над чорним дьогтем і над білим сиром
ходила ніч. І янгол винограду
кривавий палець витирав об шати.
Сторожа сонна піднімала рядна -
голів чотири, шоломів чотири...
І писар спав, покинувши писати
руду дорогу смерті не своєї.
І в'язень спав, отой, що не про нього
була дорога, писана по спині...

На білий сир уже стікався дьоготь,
Рідкий туман Йорданового глею
пили і піднімали небеса.
Тулився світ навпомацки до тліну,
до сивих кіс Марії Магдалини
тулився сивий Гетсиманський сад.