* * * *

Далеко поза небом, поза тим,

де сива хвища, де солона осінь,

Марія стереже чиїсь хрести,

і все чекає невідомих гостей.

А ми йдемо, як венами туман -

не світимось, не світим, не ярієм...

Тримає нас руками обома

над прірвою розхристана Марія.

Куди падем? І нащо ми тобі -

вже ні табун, ні зграя, ні отара...

Марія миє руки голубі

і розсуває почорнілі хмари,

бо хтось гукав, а чи приснився хтось?

Отара ж прийде? Виноград дозріє?..

І хто спитав би - над чиїм хрестом

всю ніч невтішно плакала Марія...