* * * *

Живу, бо як же ще? Таки живу, бо мушу...

Довкола все летить, і плаче, і росте.

Який високий день, а не підніме душу.

Який весняний світ, а слово вже не те.

Хіба що вітерець ось коміра розхристав –

то, певно, з далини щось душу обняло –

із далини, де все іще таке врочисте,

як слово журавель і слово джерело.