* * * *

Прошу - запам'ятай мене такою,
якою вже ніколи не побачиш...
(Людмила Овдієнко)

На весну пам'ять зацвітає рясно

і віддається смутку на поталу...

Чого то я вертаюся так часто

до того що затихло і мовчало?

До того, що загрубло, зашкарубло,

але сягає отого привілля,

де ще на смак такі незвичні губи,

де смутки ажурові й недозрілі.

Де коло щастя умліває мука,

тепла шукає, зради ще не тямить...

Під крилами великої розлуки,

що завжди з нами, завжди понад нами.

То й ходимо під нею і під Богом,

бо десь ліворуч, десь напевно скраю

ти досі бережеш мене такого,

яким я вже себе не пам'ятаю.