господар човна –
дитя літньої річки
дитя мілини і
спеки на березі
дитя тиші що
хукає на твій слід у верболозі
він уже не рахує
літ
понурих літ по
норах
він ловить рибу
і ховає її в тіні
готуючи сніг на
зиму
він пере картату
сорочку пихкає люлькою
і дивиться крізь
вічка сітки на черепашок
як ті пишуть на
піску
що вже прийшла
печаль
річка ласує ним
понад проваллям
із шматками мотузків
понад прикорнем
що відчуває ходу
і ще – над кожним
відерцем осінньої води
і над глибоким
роздумом
що ріже воду
випростує їй
груди
і клює
як півень пізню
годину
у жаб’ячій
ночі вовтузяться комарі
капає на смолу вербина слина
уночі човен
спочиває
уночі він дихає
спертим духом гусені
й зілля
і невідомо
скільки кілець мало дерево
з якого колись він
змайстрований
водяник теж
щоночі спить під човном
у липкому куширі
він любить згадувати
себе
ще молодим
водяником –
тоді він
щоранку пере-
стрибував
новенького блискучого
човника
лякаючи хлоп’я
яке розбивало веслом
рештки дитячого сну
водяник усіх
пам'ятає хоч нікого й не любить
а господар
човна давно позабував усі свої імена
імена своїх жінок
і всіх родичів
у нього зовсім кульгава
пам’ять
проте він пам’ятає отого
хлопчика
в полотняних штанцях
який колись був
його сином
і помер од гарячки
поздоровкавшись
з березневим водяником
усі троє звикли
до тутешнього часоплину
до того що весна
виникає з холоду
а заникає –
навпаки – в тепло –
з переплеску
хвоста
з сяяння бабки
з мовчання
камінців
заникає і виникає
весни пролітають
за вікнами
мерці дивляться
вгору
а вода вже кілька
років не прибуває
тільки б'ється од
борту до борту
і через край не
ллється
і не спиняється
Немає коментарів:
Дописати коментар