* * * *

* * * *
(образок)
День синій. День чітко поділений на сухе й мокре, гаряче й холодне, довге й коротке, чорне й біле, голосне й тихе. Голосне – це наш лемент на піску, наші порвані брудні карти, де чирвова дама – з іншої колоди. Тихе – це гніздо якоїсь пташки, примощене на сараї в Наталки крайньої. Якщо до нього підійти близько, стає темно, а сама пташка зіщулюється й накриває собою гніздо. Якщо ходити повз нього щодня, то межа між світлим і темним дуже скоро стає очевидна, така тілесна, як шрам від черепашки в тебе на нозі.


Пірнати тільки з розплющеними очима. З заплющеними пірнають слабаки. Бачити перед собою мутно-зелене, густе, з лункою посередині, яка час від часу затягує. Пірнати – виринати. Аж поки перед очима стане сиво. Тоді ходити під берегом і піднімати темний кушир – іноді в ньому б'ються сріблясті тіла мальків. Але в тому віці вони не здаються мальками. Піднімати кушир з водяними павуками, чорними жуками, пуголовками, жабами, черепашками, слимаками, ряскою і пасмами водяної кропиви. Бачити чужу вершу, заткнуту з одного боку віхтем, немов скриню зі скарбами. Відлякувати ногами молодих окунів – смарагдових і смугастих, мов ялинки. (Давно вже не бачив окунів).

Купатися з друзями. Досхочу. Донесхочу. До райдужних кіл під очима. До кілка в грудях. До тремтіння в ногах. Грати в квача – пірнати і торкатися приємно твердої литки, чи спини, чи живота, чи пальців, які зразу ж вислизають, зникають у мутному вирі, у лунці. Пирхати, мов кінь, плавати наввимашки й голічерева, і брасом, перекидатися через голову під водою дванадцять разів підряд, виринати у бризках, завважувати, що на берег прийшли дві тітки в білих картузах, поставили ночви на березі, а самі перуть свої простирадла у райдужних бризках, у піщинках, у перламутрових уламках.

Виходити на берег і дубнути після кількагодинного купання (рушника, як завжди, немає), струшувати з волосся воду на траву, підстрибувати, сохнути. Грати в карти на чужому простирадлі (спершу – так, а потім на поцілунки), ловити себе на тому, що дивишся, як по чужому тілу тече крапля – тече, а тоді швидко сохне, лишаючи по собі трохи вологого перламутру. Заглибинки, складочки, сонце, твоя уява, що переносить куди завгодно – хоч на чумаківщину, хоч на той бік, у глодовий ліс – разом із тими всіма заглибинками, складочками, вигинами, які на дотик тобі знайомі тільки дуже випадково, мимохіть. Врешті лягати на живіт, аби не видати себе. Лягати на живіт, прикидатися, що втомився і хочеш спати – вухом на темний спориш. Відмахуватися від рук, які куйовдять тобі волосся, лоскочуть шию, і посміхатися – ще крадькома, вниз.

А тоді йти босяка додому, їсти там борщ з великими крижалками картоплі, знімати губами м'ясо з кісток, дивитися на муху, що б'ється в шибку, хотіти спати. Не хотіти спати. Хотіти іншого, ще невідомо й чого, чути, як воно іноді грається м'язами на литках, зігріває груди. Лягати на простирадло під абрикосою і зразу ж випадати в сон – він несе кудись так непереборно, так упевнено, як дві тітки в картузах додому свої випрані простирадла. Як щось грішне й погане, тамувати теплу млість у животі, що ним знову тісно притиснувся до простирадла.

Прокидатися ввечері. Ліниво їсти велику жовту абрикосу, що впала ось щойно, розлупивши її навпіл, кинувши кісточку кудись у грядки. Щелепи після сну ще важкуваті, неповороткі. Волосся висохло і лягло пасмами так, як хотіло. Дві тітки в картузах і баба в хустці полють картоплю. Корови по той бік вертаються додому, оббиваючи хвостами оводів, мимохіть вступаючи в воду. Вода гріється, риба жирує. Колодязь звучить голосно, в цей час якось особливо голосно – твій слух окремо ловить глухі вібрації корби, тоскне повискування ланцюга і плюск відра об крижану воду. Тоді колодязь швидшає, набирає обертів, його вечірня мантра остаточно зганяє полуду з твоїх губ. Ти струшуєш солому з волосся і повз відро з огірками, повз кріп, що набирає вологи на ніч, повз двір, який тепер неначе випраний, – знову йдеш купатися – щоб ступити до гнізда і вкотре перетнути межу світла й темряви, щоб поранити ногу і втамувати подорожником кров, щоб несамохіть доторкнутися до литки, яка вислизає, вислизає, вислизає в темно-зелений вечірній перламутр...