* * * *

Помалу вихолоджується сад,
де серце розворушене, як вулик.
Ми, певно, знали. Ми напевно чули,
що знову все закінчиться минулим,
все заново почнеться – із утрат.
І світ – не мій. І я – не там, де ти.
Живу, як стогін тріснутої деки.
А все, що обіцяло дорости,
вже доросло
хвилини німоти,
хвилини груші
і хвилини спеки...