* * * *

(Ірині Долженко)

То вечір опускався на міста.

І ти з квитками... непомітно якось...  

...В мені хтось обірвався, чи заплакав, –

я не збагнув, як саме. Темнота

всі достеменні випила ознаки,

всі здогади ковтнула – до ґнота.

А ти ходила довго і давно –

вологе пасмо, відсвіти на нігтях.

Я ще чекав. Але хотілось бігти,

бо роз'їдав твій профіль, як вапно,

мене крізь сон, мов жалюгідну шліхту –

він був із листопадом заодно.

Ти млоїлась, хоч і була тяжка,

як зимний дощ – у пересохлі надра,

він серця не сягав, та шкіру ятрив,

зітхав про щось, на віщось натякав...

І ти – з двома квитками до театру.

Мов скло – чоло, як музика – щока.

Чи, може, тінь, чи щось було в роду,

безвинно непокаране, достоту

тонкої линви мимовільний дотик

до горла. Кров на першому сліду.

Княгине з голубами коло рота,

о жінко, до якої я не йду...

Бо це занадто, Господи, це вже

всі тротуари мокрі переблисло,

мені на очі впало, як повісма,

на шкірі опинилося ножем.

Якщо не туга, і якщо не пісня,

чого ж вона мій видих стереже?..

Вже пів на восьму. Міниться табло.

Ти – парком і порожніми життями

перелітаєш, наче телеграма,

немов терпке задихане "алло",

в якому все, чого не буде з нами,

і все, чого вже з нами не було.

Завмри. Спинися. Хай дроти гудуть.

Хай буде мла. І зимний дощ курсивом.

Скажи мені, чи ти була щаслива,

о жінко, на яку я вже не жду? –

скажи і стій на тлі оцих будівель –

з шарфом на шиї, з відьмами в роду.

А ніби ж зовсім дівчинка... хоча

як зимний дощ, холодна в неї тяма,

літає над горішніми життями,

чекає див, боїться докучань...

сновида з учорашніми квитками...

примара із русалками в очах.