* * * *

М.О.

Чогось тебе так міцно я обняв...

і похопився – ти тоді вже спала,

чогось таким перейнялася жалем,

перемінилась до невпізнання –

застиглий плач, дрімотне пташеня –

здмухнула з мене всю мою зухвалість.

У небі – ніч. І ми такі ж близькі,

як доніколи. Ти собі на ліжку

розплетена, прив'яла і принишкла,

а я – в думках! – щокою до руки,

в думках про тебе я терпкий такий,

як зимний дощ, як у наливці вишні.

Я не посмію, Боже, зупинить

тих царювань із тінню одесную,

тих перехлюпів, переплесків чуйних,

якими сю ніч темнота імжить.

Коли я їх ловлю несамохіть,

лише тоді я вірю, що існую.

Чого такої мертвої пори

так тяжко прокидаються провини?..

А ти – така беззахисна, дитинна,

що всі мої немислимі дари,

лиш трохи десь надкрадені згори,

лягти готові на твої коліна.

Та я себе тримаю силоміць,

не слухаю ні позвуку на світі,

живу дощем, живу твоїм суцвіттям,

що виростає з ночі горілиць,

мов губи, що збулися таємниць,

а їх

проте

не пе-ре-ше-по-ті-ти...