Нічні купання в серпні

Ми стояли в озері удвох.

Тиша розстелялася, як скатерть.

Пахло небо. Усміхався Бог,

зорями оздоблював латаття.

Майже не здригалася вода,

тільки десь, у теплому безвітрі,

шкодували яблука в садах,

Що так швидко вигоріло літо.

Що десь там, на сонних полинах,

як у плащ, закутана у морок,

осінь уже дивиться на нас,

але ще нічого не говорить.  

* * * *

…бо так хотілося забави –

багаття, надвечір’я, човен…

Торкати випадковим словом

твою розвихрену заграву.

У темноту, у нетрі, в хащі,

в гарячі сни, в тремкі пенати,

щоб тільки притьма цілувати –

спрожогу, солодко, нінащо.

Далеким спалахом і гулом,

Тяжким веслом у дельті ночі…

Щоб я робив усе, що хочу,

Щоб ти, заплющена, не чула,

як димом дихає облуда,

як підкрадається тривога.

…бо завтра вранці вже нікого

на цьому березі не буде…

* * * *

У мене є балкон, є тиша днів,

вечірній пруг – розлогий, мов гекзаметр.

Те стерпле «так», що ви тоді сказали,

уже довіку житиме в мені.

Ви будете – про мене. Я – про вас.

Хіба ця єдність за обійми гірша?

А ще печаль, і музика, і вірші,

і все, що сміє зневажати час…

Я вже люблю терпець оцей терпкий…

От тільки я не вирішив ще й досі –

коли заплаче цвітом абрикоса,

то як її втішати крізь шибки?  

* * * *

Був довгий шлях. Був ринок на узбіччі.

Тітки з торбами смутку і щавлю.

І на стіні бетонній, залізничній,

хтось написав замучене «Люблю».

І знаючи усіх, кого не люблять,

Ще геть прозора й ласа до тепла,

Весна сміялась, фарбувала губи

І пасмо відкидала із чола.

По телефону говорила з Богом.

Пригублювала вітер, як вино.  

Й ніхто не знав – ну нащо то так довго

летить пелюстя над Лебедином?..