* * * *

У мене є балкон, є тиша днів,

вечірній пруг – розлогий, мов гекзаметр.

Те стерпле «так», що ви тоді сказали,

уже довіку житиме в мені.

Ви будете – про мене. Я – про вас.

Хіба ця єдність за обійми гірша?

А ще печаль, і музика, і вірші,

і все, що сміє зневажати час…

Я вже люблю терпець оцей терпкий…

От тільки я не вирішив ще й досі –

коли заплаче цвітом абрикоса,

то як її втішати крізь шибки?