З Іосіфа Бродского. Через два роки

Ні, не оглухли ми, не постаріли,

слова свої говоримо, як досі,

так само наші піджаки сіріють,

й жінки ті самі нас не люблять зовсім.

Ми як раніше граємося часом

в амфітеатрах самоти і мряки,

і ліхтарі ті самі нам не згасли,

горять у ніч, немов окличні знаки.

Немов сучасним, живемо минулим,

несхожим із майбутніми часами,

в безсонні забуваємо поснулих,

й ту саму справу робимо так само.

О гуморе, щади цих відчайдухів

в суцільних круговертях тьми і світла –

великими для слави і наруги,

і добрими – для суєти століття.

Текст оригіналу:

З Федеріко Гарсіа Лорки. Дерево, дерево

Дерево, дерево,

сухе і зелене.

В гаю маслини збирала

дівчина в скромній одежі.

Стану тонкого торкнувся

вітер далекої вежі.

Гнали коней андалузьких

четверо вершників славних

у сорочках лазурових

і сорочках зеленавих.

„В Кордову, нумо, юначко!”

Тільки вона мов не бачить.

Троє струнких торелільйо

коней спинили гарячих.

Шпаги аж міняться сріблом,

одіж горить помаранчем.

„Нумо в Севілью, юначко!”

Тільки вона мов не бачить.

Щойно лиш вечір накинув

шати бузкові на гори,

красень примчав їй із ночі

місячні мирти прозорі.

„Нумо в Гранаду, юначко!”

Тільки вона мов не бачить.

Досі шукає маслини

дівчина та серед листу.

Вітер поклав їй на плечі

руки свої попелисті.

Дерево, дерево,

сухе і зелене.

---------------------------------------------------

 Текст оригіналу: 

Дівчина в сукні кольору молока

Дівчино, дівчино в сукні кольору молока, з аристократичним вузлом волосся, в разочку білого коралового намиста та з милою сумочкою під пахвою. Дівчино, дівчино, як повільно, як розмірено п’єш ти свою каву без цукру, як тихо кладеш ложечку на блюдце… А як граційно ти схиляєш набік своє личко, опускаєш вії і стискаєш вуста. Тобі так хочеться розповісти про своє горе, тобі здається, що саме я тебе зрозумію. Я вже знаю, що він піднявся на металобрухті, а зараз має невеличкий завод. Знаю, що він не любить тебе, а ти не любиш його. Що ти наче соромишся своїх статків і завжди відпускаєш водія за два квартали од роботи. Що ти ніколи не вдягаєш на роботу шуби і прикрас. Що ти навіть двічі пробувала обідати в їдальні. І як тобі тоскно, і як тобі самотньо у твоїй осоружній клітці. А не тікаєш тому, що звикла, бо до хорошого завжди швидко звикається, і ти слабка, ні, ти безсила, і осоружна сама собі. І ти картаєш себе, ти себе караєш, і ненавидиш, і стомлюєшся од цього, і починаєш знову. Ти вже сотні разів проходила це коло, проходила з болем і задоволенням. Красива пещена жінка, дівчина, яка стомилася од самої себе, і стомлюватися стомилася, і жаліти себе теж. А мені тебе зовсім, чуєш, зовсім не жаль. Бо коли я дивлюсь на твоє обличчя, помірно пофарбовані губи, опущені вії, під якими ховаються зовсім порожні очі, я чомусь бачу не тебе, а іншу жінку, яка мешкала на самому дні життя, і якій ніколи, чуєш, ніколи, жодного разу не випало відчути втому од власної втоми…

З Андрєя Вознєсєнского. Монолог Мерлін Монро

Я Мерлін, Мерлін.

                               Я героїня

само-вбивання і героїну.

Кому палають мої жоржини?

З ким телефони заговорили?

Хто то скрипить на стільцях затертих?

Жити нестерпно,

о як нестерпно не закохатись,

о як нестерпно без снігу першого,

нестерпно зовсім само-вбиватись,

та тільки жити

                         іще нестерпніше!

Продажі. Морди. Шеф – ненажера.

(Я бачив Мерлін.

Їй дивувались автомобілі.

На стометровім кіноекрані

в біблійнім небі,

                            у зорехвилях,

над степом з крихітними рекламами

сміялась Мерлін,

                             її любили…

Машини хочуть. Машини – жертви.

Бо це ж нестерпно),

                                а як нестерпно

лицем в сидіння смердючі впертись!

Тоді нестерпно,

                         коли ти жертва,

а добровільно – іще нестерпніш!

Нестерпно жити життя бездумне,

і ще нестерпніш – в думках, як в рані.

Де наша віра? Нас наче здунуто,

та й існування – само-вбивання,

само-вбивання – бороти червів,

само-вбивання – із ними жити,

якщо нездара, тобі нестерпно,

та ще нестерпніш талановитим,

нас убивають кар’єри наші,

і гроші, гроші, дівчата пляжні,

бо нам, акторам,

                            жить не з нащадками,

а в режисерах – одні лиш гади,

ми наших милих в обіймах душимо,

та відбиваються ті подушки нам

на юних лицях, мов шини вперті,

так, це нестерпно,

ох, мами, мами, родили нащо?

Ти ж знала мамо – з’їдять нас пащі,

о, кінозоряний лід криштальний,

нам усамітнитись – нереально,

в метро,

в тролейбусі,

в кожній черзі,

„Привіт, це ви!” – кричать розвези,

коли нас тягнуться роздягати

у всі газети, у всі плакати,

забувши,

              що всередині серце,

у нас замотують оселедця,

лице пом’яте,

                       і очі порвані,

(згадати страшно у

                                „Франс-Обзьорвері”

свій знімок з пикою безтурботною

у Мерлін мертвої на звороті!).

Кричить продюсер, пиріг облизуючи:

„Ви просто дуся,

                             ваш лобик – бісерний”

А вам відомо, чим пахне бісер?!

Само-убивством!

Само-убивці – мотоциклісти,

само-убивці спішать упитись,

від частих бліців бліді міністри –

само-убивці,

                      само-убивці,

йде Хіросіма весь світ ізжерти,

о як нестерпно,

о як нестерпно чекать, щоб гримнуло,

                                                                а головне –

що вже нестерпно – непояснимо,

ну, просто руки смердять бензином!

а як нестерпно

                        горять на синім

твої розпачливі апельсини…

Слабка я баба. Хіба я зладжу?

Вже краще – зразу!

______________________________________

Текст оригіналу

З Сєргєя Авєрінцева. Невідворотним вістрям од меча...

Невідворотним вістрям од меча,

Нагостреного на останню битву,

Хай буде слово шепітне молитви,

І світлим знаком – стишена свіча.

Нехай же очі спиняться на ній,

У час близький, суворий час покари,

Як зорі згаснуть і заступлять хмари

небесне сяйво в горній вишині.

Текст оригіналу:

Мамо...

Я наважуся чи не наважуся? Наважуся я врешті говорити з тобою, по-справжньому говорити з тобою, тоді, коли вже можна нічого не говорити? Бо твій доладний надгробок з вазою на тихому цвинтарі більше підходить для сліз та запізнілих зізнань, але мені останнім часом важко плакати, і зовсім ні в чому зізнаватися. От бачиш?! Ти бачиш це? – Я ж звертаюся до тебе так, безособово, я жодного разу не сказав тобі „Мамо”, як не говорив і ніколи в житті. Це так дивно, так дивно. І, мабуть, психологія сімейних стосунків знайшла б для нас обох багато викривальних і прикрих слів. Але навіщо вони нам? Що вони нам дадуть зараз? І що б вони дали нам тоді, колись, раніше? Я майже цілковито впевнений, що нічого. Бо все починається і триває не там, не так, і не стільки, як нам хочеться. Ти ж сама чудово знала, що в дитинстві найдорожчою і найріднішою для мене була не ти, а баба, прабаба, село, що завгодно. Я й досі до самозабуття віддаюся своїм сільським спогадам, віддаюся отій податливій і плодовитій пам’яті, що чим далі то більше віддає лубком і штовхає в банальність. А коли думаю щось написати про тебе, на лице зразу набігає якась осінь, якісь протяги, якась нездоланна жовтизна і туга. Це надзвичайно важко – написати про тебе правду. Ні, написати про тебе правду неможливо, бо знати правду про матір нікому не дано. Це якось пов’язано з таїною народження, чи що. Але можна писати якісь думки, якийсь хоча б пізній біль. Але в мене так довго не виходило. Наче от наливаєш чисту воду у чисту склянку, а тоді дивишся, а та вода – брудна. От і мої слова завжди були якісь брудні, нечисті, ти не проглядала крізь них, хоч і не ховалася.

З Маріни Цвєтаєвої. Вже стільки їх...

Вже стільки їх у прірві глибочезній

Лишилося на дні.

Настане день, і я так само щезну,

Як суджено мені.

Застигне все, що прагло і боролось,

Що дихало в житті,

І зелень віч моїх, і ніжний голос,

І пасма золоті.

Лишиться світ з його насущним хлібом,

З непам’ятливим днем.

Лишиться все, і буде все, так ніби

Й не знали тут мене.

Мінливу, наче діти, в кожній тіні,

І злу хіба на мить.

Що так любила час, коли в каміні

Згасає й мерехтить.

Віолончель, і запізнілих вершнів,

І подзвін на селі…

- Мене, таку живу й таку справдешню

На лагідній землі!

До вас – мені, що не пізнала міри,

Чужих і рідних знов?! –

Звертаюсь я і вимагаю віри

І прошу про любов.

І день, і ніч, і на словах, і в думах,

За правду так і ні,

За те, що часто дуже мені сумно,

Що двадцять літ мені.

І що навік – відверта неминучість –

Відпущення вини.

За ласку ту, нестримну і співучу,

За гонор показний.

За вихор днів, за все шаленство світу,

За правду, і за гру.

- Послухайте, - іще мене любіте,

За те, що я помру…

_____________________________________

Текст оригіналу:

я мабуть розлюбив тебе вві сні

я мабуть розлюбив тебе вві сні
ми вдвох стікали і стікали в ранок
були тіла ще теплі від кохання
терпкі від поту мерхлі від брехні

я бачив так уперше у житті
зім’яту ковдру під грудьми твоїми
круте стегно що наче квітка в зиму
зогрілось на моєму животі

а я тебе уперше не хотів
ні так у ліжку ані просто долі
неначе я й не знав тебе ніколи
немов оглух до тої наготи

липкої і сліпучої що так
уміла жити мною і для мене
служити наче вершнику стремена
живитись наче звуком німота

доспи цей ранок доживи у снах
темноту цю темницю і опалу
і я тебе зітру як воду талу
що взимку затуляла пів вікна

і стану знов розлогий і рясний
дихну морозом снігом розігріюсь

а ти все спиш блаженно на мені
а я будити все чогось не смію

З Федеріко Гарсіа Лорки. Романс про іспанську жандармерію.

Хуану Герреро. Генеральному консулу Поезії.

В них коні, як негідь, чорні,
підкови чорніші ночі.
Патьоки чорнила й воску
на їхніх плащах блискочуть.
Тужавий свинцевий череп
сльозами не розіллється.
І холодом тисне тишу
лакована шкіра серця.
Ідуть, мовчазні й горбаті,
і падають їм у ноги
колючий вологий острах,
солона німа тривога.
Прямують, куди їм треба,
а в головах їхніх плине
небавний зловісний шепіт
оманливих карабінів.

О вічне циганське місто!
Знамен празникова пишність!
Жовтіє гарбуз і місяць,
та грає вино із вишень.
О вічне циганське місто,
і досі ще серце палять
твої цинамонні вежі
і мускусне запечалля.

Коли тут ходила нічка
і поночі поночіла,
таємні цигани в кузнях
кували сонця і стріли.
Поранений кінь сахався,
просився у кожні двері,
та півні скляні співали
по Херес-де-ля-Фронтера.
Оголював хижий вітер
своє очманіле тіло
у ніч, переніч, сріблоніч,
що поночі споночіла.

Розсипали кастаньєти
Іосиф і Пріснодіва,
шукають тепер циганів,
бо очі у них щасливі.
Марія, мов алькальдеса,
у шатах пливе, імлиста,
прозори фольгою сяють,
мигдалем тече намисто.
Ворушить руками Йосиф
на грудях, побіля серця.
За ними йде Педро Домек
і троє султанів перських.
З екстазу лелечих зойків
вимарює пісню місяць.
Знамена і тьмяні лампи
у темнім повітрі висять.
Танечниці у дзеркалах
шукають розталі стегна.
По Херес-де-ля-Фронтера –
примари, вода і негідь.

О вічне циганське місто!
Знамен празникові барви!
Згаси своє жовте світло:
все ближче хода жандармів.
О вічне циганське місто,
у тугу навіки вросле!
Лежиш вдалині без моря
і гребеня у волоссі.

По двоє проходять мовком
в святкове твоє безстрашшя.
Безсмертників гострий шурхіт
наводнює патронташі.
По двоє заходять тихо,
по двоє повітря мулять.
Зірки за наказом їхнім –
то тільки застиглі кулі.

І поки безстрашне місто
незлічені двері множить,
зловісних жандармів сорок
розвалюють огорожі.
Годинники зупинились,
коньяк у пляшках високих
опав на тераси листям,
щоб їм не упасти в око.
Здіймались розпачні крики,
на флюгер лягали вітром.
І падали втяті бризи
під чорні тяжкі копита.

По темних німих кварталах
старезні біжать циганки:
на поводі – сплячі коні,
на спині – монети в дзбанку.
Таж вулицями угору
проходять плащі ворожі.
У їхніх слідах двояться
пажерні удари ножиць.

При брамі, при Віфлеємській,
цигани сумні і мляві.
А Йосиф стікає кров’ю,
вгортає померлу в саван.
Багнети уперті й гострі
у ночі звучать неспинно.
Марія дітей лікує –
дає їм зіркову слину.
Ідуть та й ідуть жандарми,
свій шлях у пожежах топлять,
аби молода і гола
уява згоріла в попіл.
Тендітна Роса Камборйо
голосить і світом нудить,
а поряд лежать на таці
відтяті у неї груди.
Дівчата тікають притьма,
сахаючись кіс, мов диму,
на спини їм дише вітер
квітками пороховими.
Коли всі покрівлі міста
упали землі на груди,
зоря похилила плечі
в камінну свою остуду.

О вічне циганське місто!
У морок ідуть жандарми,
лишивши тебе конати
в обіймах оцих пожарів.
О вічне циганське місто!
Нехай же тебе шукають
у мевах мого обличчя,
між місяцем і пісками.
_________________________
Текст оригіналу:

Гімн до Арея

N.N.

Ярий снагою Арею, мечів і нестям стерноправцю,

снажний невтишений боже злотих колісниць, що без жалю

трощать маслаччя й ножами вгрузають у м’язи розкриті;

правий керманичу серця, позлітками грізно гримлячий

латних своїх обладунків; тіло твоє ворохобне

волоттю зел мідяних проростає із воїнів мертвих,

стегна твої, мов литаври, що міддю сяйнистою дзвонять,

тлумлять і нівечать недругів ребра хупаві; коли ти

кидаєш згорда на камінь накидку пурпурну, і в море

по ратоборствах кривавих заходиш омитись, то води

миттю скипають прокльонами, сажею й крів’ю гаряче;

серцем палкий щитоносцю, звитягою сонцекорінний,

огнище в серці ожиле, чаде мій поперекгорлий,

дужий щитом у десниці, від поту зрадецького красний,

хижі гарчать чорнороті хорти твої й ласі шуліки,

хочуть упитись тремкими нуртищами крові, аж поки

страх перегірклий не виллєш ти сам  у вуста свої ласозолоті. 

2011.