* * * *

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

* * * *

О тихий час - не барви, а ваги,
не сну, а тла, не безміру, а миру.
Лягає тінь, накреслена пунктиром:
від лампи -  у похмурий надвечірок,
від тебе - до книжкової нудьги.

Усе, що є, усе, що любить світ,
умить замкнулось ув оцій годині -
твій хижий страх і простота дитинна,
і гарячкова сіра писанина
стає важка, як щирий оксамит.

От тільки відштовхнутись, і пливти,
як божевільний наголос, як титла,
проз марне слово, як порожнє житло,
де для життя уже бракує світла,
але для смерті мало темноти.

* * * *

Траву скосили. Побілили школу.
З димами думи стали заодно.
І холодно, так нібито ніколи
вже не заснеш з відчиненим вікном.

На ринку вже не сваряться, не смітять,
не віддають останнє за дурняк.
А по дворах не так сміються діти
і від дощу ховаються не так.

Дівчата повертаються в поеми,
легкі, як сон, оголені, як суть,
в яку тілами залатавши темінь,
метелики з вітрилами пливуть.

І тільки з тиші, чутної музикам,
з любові, що погасла завчасу,
виходять, щоб зустрітися навіки
пекельний сум і величальний сум.

* * * *

                                   Марині Кононеко

Тітка осінь настелила ряден -
світляки нападали на них...
А дівчата плакали, бо зрада.
А баби хрестилися, бо гріх.

Позаснули карі і блакитні,
промочивши вію не одну.
І вуста, натомлені тремтіти,
ніжно цілували далину.

Ще хотіла діток перестріти -
перестрівся старець хутірський:

- Що палила, доню?
- Красне літо.
- Що несеш у торбі?
- Гнилички.

* * * *

                     Що в нас було? Любов і літо… 

                    (Ліна Костенко)

Було життя легке й гуляще.

Було прекрасне і пусте.

А що комусь жилося краще,

То ми не ласились на те.

І ті нечеми язикаті,

Що пащекують за столом,

Хай посоромляться казати,

Що в нас нічого не було.

Було дарма, було й над силу,

Було до сміху, і до сліз.

А що скінчилось – те скінчилось.

Усе кінчається колись.

* * * *

Грайливий промінь бавився, погас.
Заснув, як час, розіпнутий на гратах.
Нічого ми не знаємо про час.
Усі ми - діти, аж допоки нас...
допоки нас ще є кому прощати.

Катлєти

Є в нас у селі тьотка одна – звать Ларіска. А якшо повністю – Ларіска Протівотанкова. Славна тим, шо в радянські часи любила каждий тиждень устраювать у дворі суботники. Робила в санстанції, травила крис і прочу живность, не знаю як ця профа називається.
І ще є одна тьотка – Інна, моєї матері подруга. Славна тим, шо вміє гадать на картах і все вгадує. До останньої цурочки і кніпочки. Але її чоловік не любе отих праздно шатающихся прохачок погадать і постоянко рве Інці карти. 

* * * *

Давнини мені хочеться і сивини.
Хай би баба прийшла, самокат прикотила.
Хай би птах розколошкував пір'я на крилах,
а вітрець розколошкував хмари над ним...

Хай дорога корів поведе до села,
бо яке те життя без корів по дорозі?
І без хати, що вікнами тягнеться в осінь?
І без баби, що ось самокат привела?

Щоб відро забриніло - відро ожило,
щоб туман молока обгорнув, як облога,
всі гіркі спориші і вечірню дорогу,

що одвіку корів повертає в село...
Ну а далі нехай... вже не буде нічого.

Люба Супрун

У контексті розповідей про численних алкашів, які трапились на моєму життєвому шляху, не можу не згадати про Любу Супрун. Люба жила в одному з будинків на Духовці (район 5 школи), в одній з кімнат комуналки. Мала абсолютно лисого кота, але не сфінкса, а звичайного, з якого злі життєві вітри обдмухали всю шерсть. Любила виходити зі своєї кімнати у незмінній в’язаній шапці і турецькому пуховику, незалежно від пори року. Вона виходила з своєї кімнати і човгала на кухню так зловісно, що вікна пітніли, а дітям на горішніх поверхах починали снитися жахи… Вона виходила на кухню, сідала на стіл, метляла ногами і брудними пасмами волосся, і співала свої улюблені пісні. Одну з двох – «В небе парила перелетная птица, я уходила, чтобы возвратиться» або «Полюби меня такой, какая я есть»… Глядачі особливо полюбляли слухати у Любиному виконанні другу пісню.

Удень Люба сиділа в хаті зі своїм котом або ревізувала сміттєві баки у пошуках чогось корисного, а ввечері ходила рейдом по квартирах і пропонувала послуги з винесення сміття. Послуги користувалися популярністю, і вдячні сусіди наливали іноді Любі сто грам і давали в карман кілька картоплин, окраєць хліба, шмат сала. Люба випивала сто грам, занюхувала рукавом і йшла собі далі, а сусіди гидливо брали пластиковий стаканчик двома пальцями і несли викидати. Якось я теж дав Любі своє мусорне відро, щоб вона винесла. І це, я думаю, один з тих фактів, за які мене гарненько спитають на тім світі.

Шахраї забрали в Люби її кімнату. Це було в кінці осені, майже взимку. Останній раз я бачив Любу, як вона сиділа на сходинках нашого трахнутого грибком і цвіллю під’їзду без дверей. Сиділа нашорошена і покірна, як ота перелітна птиця, про яку колись співала пісню. Але більше їй було нікуди летіти. Сусіди кидали Любі шматки хліба, але вона їх чомусь не брала. Дітвора знічев’я розкручувала перед її обличчям колеса велосипедів, і Люба ще відкривала очі, і ще, мабуть, бачила спиці, перемотані кольоровим дротом. І я теж бачив Любу на сходах. Раз, а може двічі. І дітвору, яка розважала її велосипедами. Але я нічого не робив. І я зараз думаю, що на тому світі не будуть враховувати того, що мені тоді було тільки 20 років.

Минула осінь і зима. 8 березня ми з сусідкою-медсестрою пили на спільній кухні. Закусювали салатом мімоза і свіжими огірками, що нестерпно пахли якимись антибіотиками.

-         А де це Люба? – запитав я сусідки, - Щось давно її не видно.

-         Тю, а ти не знаєш? – відповіла Олька, - вона ще перед Новим годом ласти склеїла.

Я підняв чарку з самогонкою і сказав:

-         Давай вип’єм за Любу. Вона нам мусор виносила.

-         Шо я больна?! За бухарів пить! Випий лучше за мене, шоб я хоч у 40 собі мужика найшла.

Олька пила за мужика, а я тайкома пив за Любу Супрун, а ще за її лисого кота, який не мав жодного відношення ні до благородної породи сфінксів, ні до свята 8 березня.

* * * *

- Хто мучить нас уночі?
- Гроза над порожнім домом.
- А хто забувати вчить?
- Втома.
- А де наш останній схрон?
- За тихою, за водою.
- А чим обірветься сон?
- Війною.
- Навіщо нам та війна?
- Спалити гріхи сторічні...
- А чим рятуватись нам?
- Нічим.
- А де наш колишній час?
- В холодних коханих лицях.
- Що ж досі тримає нас?
- Дрібниці...