Бджола і волошка

Летіла на квітку маленька бджола,

бо мама навчила, бо квітка цвіла.

Розплющила очі волошка зі сну:

"Це хто тут дзижчить у солодкім лану?

Це хто тут прожогом, притьма, на льоту

нахабно розкошлав імлу золоту?!"

Медунка струсила пергу із крила

і квітці розважливо відповіла:

"Є сонячне літо. Є зелень гілок.

Є квіти, в яких достигає пилок.

Ті блиски пахучі, ті сховки тепла

Із квітки на квітку відносить бджола.

Вже так повелося із давніх-давен:

Є той, хто без іншого не проживе:

Без дощику – річка. Без мами – дитя.

Усіх пов'язало це дивне життя.

Я в тому не винна. Мій звичай такий:

літати в полях і єднати квітки."

Знітилася квітка, і в сонячній млі

блакитну кудельку відкрила бджолі.

Над кублами туги, розлуки і зла

Дзвеніла бджола і волошка цвіла...

 2014

* * * *

усе спогадується й ні

то крик страшний то сон дитинний

пів місяця пів деревини

в напіввідчиненім вікні

а десь же в нетрях низових

у давнім і таємнім схроні

прихилені до голови

лежать у сутінках долоні

лежать долоні голубі

а серце з'юшене як зрада

лякає заспану рибінь

тонкої річки листопаду

* * * *

Сивим китицям-птицям

у вечірніх кагатах

все неспіване сниться,

все не хочеться спати.

Хто не вірив – побачить,

хто любив – одсахнеться.

Ось вам очі незрячі,

ось обмануте серце.

Наспівалися синьо?

Насміялися срібно?

Нате ж мокре вориння,

нате ниву безхлібну.

Нате сяючу крицю

снігового булату...

Хочуть снитися птиці.

Тільки нікому спати.

* * * *

В темноті гойдаєшся, як човен,

а проте не спиш, не спиш, не спиш.

Вислизаєш, як з молитвослова

вже не річ, а вимовлена тиш.

Чорний, перепалений до зморшки,

як вогнем насипаний на сніг,

хоч би крику крізь могильну дошку

я благаю в коренів твоїх.

Ти ж бо тільки дивишся впівока,

світишся крізь темні жолоби

зі своєї синьої затоки,

зі своєї сонної плавби.

* * * *

Він так ішов – нікому, бо кому?

Він – вересень, та хто його вже любить?

Довкіл тітки провітрюють пітьму,

мов гаманці, затискуючи губи...

Він був комусь. А сам собі не був.

Він якось враз позбавився усього.

Холодні двері взявши на скабу,

пішов собі, як старець, на дорогу.

І шепотів, аж душу застудив,

сутулим тіням, нетерплячим дітям:

"Я вже нікому в світі не один...

Вже нікому й наснитися у світі..."

* * * *

Туди, де все - рукою до руки,
теплом до вій і пасмами до скроні,
туди, де сон розбитий на скалки
губами губить ягоди безсонні,
пішов Господь - як музика, хисткий -
безсмертники сушити на осонні.

* * * *

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

* * * *

О тихий час - не барви, а ваги,
не сну, а тла, не безміру, а миру.
Лягає тінь, накреслена пунктиром:
від лампи -  у похмурий надвечірок,
від тебе - до книжкової нудьги.

Усе, що є, усе, що любить світ,
умить замкнулось ув оцій годині -
твій хижий страх і простота дитинна,
і гарячкова сіра писанина
стає важка, як щирий оксамит.

От тільки відштовхнутись, і пливти,
як божевільний наголос, як титла,
проз марне слово, як порожнє житло,
де для життя уже бракує світла,
але для смерті мало темноти.

* * * *

Траву скосили. Побілили школу.
З димами думи стали заодно.
І холодно, так нібито ніколи
вже не заснеш з відчиненим вікном.

На ринку вже не сваряться, не смітять,
не віддають останнє за дурняк.
А по дворах не так сміються діти
і від дощу ховаються не так.

Дівчата повертаються в поеми,
легкі, як сон, оголені, як суть,
в яку тілами залатавши темінь,
метелики з вітрилами пливуть.

І тільки з тиші, чутної музикам,
з любові, що погасла завчасу,
виходять, щоб зустрітися навіки
пекельний сум і величальний сум.

* * * *

                                   Марині Кононеко

Тітка осінь настелила ряден -
світляки нападали на них...
А дівчата плакали, бо зрада.
А баби хрестилися, бо гріх.

Позаснули карі і блакитні,
промочивши вію не одну.
І вуста, натомлені тремтіти,
ніжно цілували далину.

Ще хотіла діток перестріти -
перестрівся старець хутірський:

- Що палила, доню?
- Красне літо.
- Що несеш у торбі?
- Гнилички.