* * * *

аж ген за грядками олійна картина
то баба вкидає у горщик квасолю
то мряка раптова глуха безпричинна

заносить над нею дорогу і поле

і річку і сад і сполохану галич

притишений голос пронизливу хвищу

і далеч підходить –

і ближчає далеч

і сонце сідає не знати навіщо…

* * * *

Ген літо скликає коней

Із річки жадань заснулих,

Долоню до хвилі тулить,

Долоні вода солона.

Ген хмара – така, як птиця,

Така, як окраєць ночі –

Вертається з косовиці,

На віях несе листочок.

А літо стоїть над полем,

В траву застромивши гребінь…

І ніби всього ж доволі,

А начебто вже й не треба

Ні плину очей заснулих,

Ні туску долонь незнаних.

…До гриви душа притулить

Червону жоржину рани.

* * * *

Здається, літо вже губило пера,

останні двері брало на скабу,

«Люблю», – сказав я білому паперу.

Вода стояла темна, як мадера,

а понад нею берег чи й не берег,

а так – барвистий ринок Істамбул.

То я на нім тримав тебе за руку,

я муку полоскав на бистрині,

Я обнімав вологе і опукле,

я переймав солодке, наче цукор.

На весь базар, на всі шовкові луки

той поцілунок танув і дзвенів.

А ти прощалась, лежачи, прощалась.

Так неумисно, гірко, горілиць.

Ти вже була нечула, наче далеч,

була за туском і була за жалем,

та й не була ж, а тільки заблукала

поміж оцих чи яток, чи копиць…

І я од тебе – за одненький подих,

а сам од себе – геть на чужині,

не знавши броду, не питавши згоди,

ходив і слухав, як так само ходить

твоє вечірнє дихання по воду,

твоє османське сонце по мені. 

* * * *

зима гірка зима тонка еротика

полуда руки сонні аж скляні

навіщо сяєш від одного дотику

як апельсини мерзлі на вікні

усе непевне набуває значення

усе хистке дається нам само

і ця пітьма якої ми не бачимо

торкає губи наче ескімо

лежи тебе невидиму накрию я

ліхтарний викрій кину на живіт

і віями і шкірою і шиєю

і все…

і квит…

Діда Грицька поховають завтра

– Умер Грицько! – сказав дід, скидаючи картуза й не знаючи куди б його покласти. Сказав і обвів поглядом Сашка й бабу – от, мовляв, яку важливу новину я приніс, я – перший, від мене ви обоє взнали, що Грицька нема вже.

– Та шо ти… – недовірливо глянула на нього баба й одразу ж дрібно захрестилася, – Царство Небесне, вічний покой…

Сашко промовчав. Неначе йому було й шкода діда Грицька, але ж усі вже давно знали, що він скоро вмре. З самісінької зими лежав у хаті, як колода, тільки одна рука рухалася. І баба Галька, і тітка Вірка, і Янка коло нього впадали, їсти носили, прибирали, вмивали його й навіть голили. Останні дні швидка до них їздила по двічі. І на вигоні стали балакати, що вже ось-ось. Так і вийшло.

* * * *

(Ользі Герасим’юк)

Зірки упали удвох

Грудьми до білих коліс.

Хто їхав? Нібито Бог…

А де? Та певно, що скрізь...

Йому би спокій та піст.

Йому далеко – аж ген –

До наших страчених сліз,

До наших темних письмен.

Лишив журбу без числа

та ребра чорних ворин.

Розтав собі, як імла…

…та хтозна… може, й не він?..  

* * * *

Тобі тепер ніхто не винуватий.

Минає літо. Може, скажеш, ні?

Схотілося до півночі блукати,

Чогось шукати, мабуть, на стерні.

Обтерти грушку, стати на обніжку…

А ніч пахуча, а роса – важка.

І губи, губи – як у жодній книжці –

Нема такої туги у книжках.

І хоч би голос, музика чи вітер…

Ні, ти один. Один на світі ти

По цій стерні. І хтозна, що робити –

Чи плакати, чи вже додому йти…

* * * *

Багряна бабко, пурпурова бабко,

ти нащо з хвилі відблиски пила?

Благенька риска, непримітна ляпка,

Жариночка минущого тепла.

Було ж тепло, і ткалося, і згасло.

Втекло, мала, кудись за болота.

То й ти вже кидай крильцем воду прясти…

Он бачиш – осінь, схожа на кота.

Кармінна бабко, золотава бабко,

усе мине – і ти минеш за ним.

Хіба якесь там миршавеньке ябко

впаде до тебе крізь блакитний дим.

Лежіть, ви ж бачте, наростає простір,

зникають межі неба і води…

А осінь що ж?

Сховалася за мостом –

підстерігає пізні поїзди.

* * * *

Дівочим скриком і зірковим згаром
Хлюпоче озеро Елунеара.
Де вікна сплять, заплющені плющами,
Де пави ходять темними ночами
З баскими кіньми, що на бистрині
Зі скелі крешуть соки кам’яні. 

У древі сну де корінь, а де крона?
Елунеара – озеро безсонне…
О згаго дум, скорбото білих келій,
Кому твої смоквини і жерделі?
Ні літери ж, ні знаку, ні числа –
Лише вода торкається чола, –

Солоні іскри, пустотливі бризки,
До всіх далеко, а до мене – близько.
Із ночі в день, із вечора – до рана
Тремка потойбіч мерехтить і манить,
І цідить час, і біле тіло п’є
Елунеара, озеро моє. 

Воно таке шовкове, ніби постіль.
Вона таке безжалісне, як постріл.
Кому подяка, а комусь – покара –
Елунеара, о, Елунеара…
О, то не іній… не роса… не сніг…
То смерть двоїться ув очах твоїх.

Вечірні грузді

Я ніколи не любив цього лісу, він був якийсь не мій. Сосновий – зовсім інша річ. Він сухий і пахне глицею. А цей – якоюсь вогкою сирістю. Та це й не ліс, а так, посадка. Улітку тут улаштовують ярмарок – будують сцену, привозять динаміки й мікрофони. На сцену повагом виходять самодіяльні колективи району – співати. Той спів легко підхоплює швидка псільська вода й несе хтозна куди. А довкола, з яток, улаштованих нашвидкуруч, торгують усілякими ковбасами, лимонадом, тістечками «корзинка» та «грибочок», смажать шашлики. Наприкінці навіть розігрують лотерею. Я власними очима бачив, як одна тітка виграла банку меду, а друга – живого гусака. Вони обережно спускалися сходами зі сцени, несучи поперед себе ті скарби. Гусак голосно гелготав і намагався вщипнути свою нову власницю, а вона спритно прибирала руку й усміхалася навсібіч здоровими золотими зубами. Краще б узяла та перекусила ними гусакові шию – він би не мучився, а люди б надовго запам’ятали. Але ні. Поперла в машину, біля якої вже чекав чоловік у сірому картузі, такий же щасливий, і, мабуть, із такими самими зубами. Неприємні, словом, були ці ярмарки. Тут завжди все горлало, відкорковувало пиво й пахло потом і біляшами. Цей запах не вивітрювався звідси ніколи.