Марині Боровській
Кольорова пора.
Розлітання твоїх передмість
на вітражні
скалки, на повільні зітхання про мене, –
ніби чийсь
молодий, чийсь пахучий небачений хист
вже закликав сюди
перелітних жінок і джазменів.
Нащо плаче вона,
адже сльози її не горять?
Розлітання скалок
і реклам артистичні судоми:
все – ремесла її,
все її нерозгадана стать,
що себе принесла
аж до сходів тобі, молодому.
Ти зітхаєш. Тобі неможливо
зустрінути всіх –
через вікна
осель, через юрми осіннього ринку.
Не зупиниш нудьги.
Не розділиш на видих і вдих
цю пташину гірку,
цю до листя
притулену жінку.
Немає коментарів:
Дописати коментар