* * * *

Вже осені зосталось небагато –

Діждати сну, дожити в самоті…

Вона встеляє сутінню палати

і розправляє пружки золоті

На подушках… ворушить у долонях,

Обсмикує мережки й шнурівці…

І переносить квіти з підвіконня

Кудись у потаємні пивниці…

Сухі долоньки, лебедина шия

– і сон гряде, і сили вже нема –

Лишень сосну хмариною прошиє

І вигаптує інеєм туман.

* * * *

Усе, що бачив, я забув:

Туман – а, може, я й не бачив,

Як випиналось вороняччя,

Як з вітру скроєний табун

Нічні страхи передрікав…

І жалібно тріщали дрова,

І з-під багряного покрову

Тяглось багаття, як рука.  

* * * *

у ранок осінній – смішлива горішина –

горішина – дівчина на виданні –

виходить у ліс – обніматися з тишею –

і тішити чорні закурені пні –

а там уже шум із дощем перемішаний –

а там на гілляччі розходяться шви –

подивиться вгору – ой нене – ой лишенько –

й закине на плечі порожні сакви –

– три ягідки дай на розживу шипшинонько

усе роздала вже – нічого й ніде –

не вернеться літо – і вітер не спиниться –

три ягідки сестро мені до грудей –

три ягідки теплі – а щастя незвідане

а хури чужинські на голих мостах –

три ягідки сонні – дівчина на виданні –

заплутані коси запалі вуста 

і дихає хвища залізними дишлами –

гаками кривими небес дістає –

лежить на шляху між грибами принишклими

тоненька горішина – серце моє

* * * *

Як невимовно ллється темнота –

Ні рисочки, ні іскорки на тілі.

Навіки ніч усе переповила –

Ослаблий стан і зімкнуті вуста.

Хай тільки хміль на тілі виграє,

Хай обплітає груди і рамена,

Нехай весь світ пребуде безіменним,

Якщо у нього ймення не твоє.

Я повелю – і спуститься туман

Як саван над деревами всіма,

Як віко над останньою луною.

Ні музики, ні часу, ні письма,

Ні руху, ані дихання нема…

Й тебе нема – якщо ти не зі мною.

* * * *

Стою на вітрі, поглядаю знизу:

Он твій балкон із ринвою навскіс.

Якби я міг – узяв би та й доріс

До столика, де книжка і сервіз,

До шелесту акацієвих риз,

До голубів, що ходять по карнизу.

Я власне й не звертав сюди неначе…

Це вітер налітає, це дроти…

Тепер чогось не хочеться рости –

Там тільки хмари й чорне вороняччя.

Я просто впав – мене ніхто не бачив –

Як паморозь на колії сльоти.

О тепла потерть, перетліла млість –

Стояти серед осені босоніж.

Якби я міг... Ти тільки не дивись –

Як я плечем тулитимусь навскіс

До столика, де книжка і сервіз,

До горщика червоних пеларгоній.

* * * *

Не йди туди. Там море спить,
Погідне мукою своєю.
Хай на камінні сохне сіть,
Хай випинається, як віть,
Отруйне дихання Медеї.

Встає у темну каламуть.
І за собою манить, манить.
Іде срібляста, ніби ртуть,
І з кожного сліда ростуть
Прозорі водяні тюльпани.

Ледь-ледь ворушаться човни.
Переповиті сонним змієм,
Зітхають коси з мілини…
Благають віщої луни
Сльозою випалені вії.

* * * *

Вода сахається води,

Марніють яблука і кола,

Коли із арфою Еола

Виходить місяць молодий.

Кого зустріне на путі –

Віддасть лише наполовину…

Його імен, гірких, мов хіна,

Не вимовляй на самоті.

А краще утікай мерщій –

Бо вже налиті соком грона.

Вже розправляє охорона

Багряні пружки на плащі…

* * * *

переступивши

останню в цьому році сливу

зайти

й побачити

ключ у дверях

померлого сусіда

чогось

ми завжди жалкуємо

набагато більше

за надісланими листами

ніж за тими

що колись

так і не зважились надіслати

* * * *

Хтось уночі приходив до жоржин.
Вони стояли майже що байдужі,
А він блукав, замислений, один,
Із-за бузку, неначе з-за гардин,
Всміхався гірко місяцю в калюжі.

Щось місяць малював на темноті:
Здаля – як змії, зблизька – наче лосі…
А той сидів, чого він тут хотів
Між сонними жоржинами під осінь?

Дивився ще, та вже не добачав,
Як щось під ноги притьма полетіло –
Так падає з дівочого плеча
Прозорий  шалик на персидський килим.

* * * *

аж ген за грядками олійна картина
то баба вкидає у горщик квасолю
то мряка раптова глуха безпричинна

заносить над нею дорогу і поле

і річку і сад і сполохану галич

притишений голос пронизливу хвищу

і далеч підходить –

і ближчає далеч

і сонце сідає не знати навіщо…