* * * *

Далеко поза небом, поза тим,

де сива хвища, де солона осінь,

Марія стереже чиїсь хрести,

і все чекає невідомих гостей.

А ми йдемо, як венами туман -

не світимось, не світим, не ярієм...

Тримає нас руками обома

над прірвою розхристана Марія.

Куди падем? І нащо ми тобі -

вже ні табун, ні зграя, ні отара...

Марія миє руки голубі

і розсуває почорнілі хмари,

бо хтось гукав, а чи приснився хтось?

Отара ж прийде? Виноград дозріє?..

І хто спитав би - над чиїм хрестом

всю ніч невтішно плакала Марія...

* * * *

Вези мене, негодо, та й вези

через двори задихані тудою,

де мошкара пасеться над водою,

де щука припадає до лози.

Жирує щука. Міниться вода,

а голий час далеко в човні мерзне,

і гонять бриж його криваві весла,

стихаючи незмисно у слідах

утоплених, загублених, усіх,

кому навіки суджено зостатись

у невідомих водяних кагатах,

де голий час крижинкою затих.

На осінь все вертається сюди.

Осінній час - для трепету, для злуки,

для мокрих лоз, де ходить сива щука

і рве усі на світі неводи.

* * * *

Така пливка березова купіль...

Така купіль березова й прозора...

А ти прийшла із облетілих піль,

прийшла перетворити все у море.

Аби було з березами одним,

аби в беріз нічого не питало,

бо ти прийшла крізь ниви, мов крізь дим

мене торкнутись голосом охлялим,

та й розділила врешті хліб і сіль,

і день, і дощ, і дихання, і море,

і навіть цю березову купіль,

павіттям підперезану прозоро.

* * * *

і хоч світло вже сіріє скраю

дзеркальні коропи в ставках

все такі ж яскраві

тільки я стаю ламким

і через силу тягаю повсюди за собою своє ім'я

те саме

що колись убилося перед твоїми воротами

вікна двору темніють

- а ви помітили що вже осінь?

- так - відповідаю -

на жаль помітив

- а скажіть же тоді де ваша юність?

- там - відповідаю - де колись потонув у хвилях

паперовий Пан

За течією

                                                          Т. Ярослав присвячується

Травень - місяць грузький, водяний і тванистий, з довгою й кучерявою чуприною.  Він хоч і має тіло чоловіче, зате пахне жінками, бо тільки їм оддавна належить. І той, хто стояв, пригортаючи молоду жінку під лихим травневим місяцем, той знає - у цей час жінка ніколи не тримається чоловіка, як не тримається й свого тіла, бо воно у травні наче висипається крізь пальці, наче шугає з кладки у чорторий. Скільки не збирай його у пригорщу, скільки не припасовуй стан жіночий до свого стану, скільки не сотай рівні нитки волосся та не складай ласкаво по голих плечах, воно все одно втече, бо в травні жінка - то тільки пісок, заледве поцілований  піною. Бо в травні жінка - не затишок і вогонь, а голод і нестатки, яких краще не бачити, на які не зважати, аби їхня прихована й ветха неприкаяність не нагадала тобі, що ми живемо для того, щоб колись померти. Торкайся її персів, підважуй їх долонями і розкривай, але навіть у голову собі не бери, що ті туго напнуті рожеві виноградини будуть твоїми.

Жучок

Осінь на той час уже втратила геть усі риси осені, але ще не набула рис зими. Вона була ні на що не схожою, страшною, як п’яна жінка, що побивається в калюжі. Я дивився на її корчі з лікарняного вікна і думав про неї. Думав, що вона ніколи не закінчиться, що вона отак скапуватиме і скапуватиме, як чорна венозна кров по стінці крапельниці, а я дивитимусь і дивитимусь, аж поки в мене самого не піде горлом кров. Унизу дві санітарки несли відро з написом „Первое” у сусідній корпус. Унизу сухотний чоловік у запраному бушлаті надсадно кашляв, однією рукою зминаючи червону пачку цигарок, а другою тримаючись за груди. Позаду в лункому коридорі бігали діти і ходили суворі й вимучені медсестри, никала з кутка в куток мати немовляти, яке півгодини тому на каталці з підстрибом потягли на п’ятий поверх в операційну, а вона все никала, тинялася, з липким волоссям на щоках і халатом, ледь прихопленим на грудях. У буфет тим часом привезли зеленкуваті зморщені мандарини, і вусатий грузин на вантажівці лаявся на гнилі ящики, підморгував продавщиці, яка шарілася на ті підморгування, механічно затуляла собою двері, коло яких уже назбиралося чималенько жінок. Мені не хотілося читати книжку про комсомолку Зою Космодем’янську, а натомість хотілося їсти, хотілося до школи і чомусь дуже хотілося стрибнути з вікна.

* * * *

в день коли

шкіру янгола

прохромили кістки хребта

а нуртування його крові

стало словами

од яких запаморочився світ

ти висмикнула свою руку з-під моєї

загатила поглядом сизий туман

і погнала його вниз як отару

я ж одвів від тебе очі

і подивився далеко через твоє плече –

там на поверхні ріки

зануреної у власну тінь

нерухомо лежала самотність

і неприкаяність усіх на світі речей

що колись почалися зі щастя

я тоді подумав що смерть

це золота рибина

що перестрибує кам’яний міст

на льоту ковтаючи

гігантського чорного бика

* * * *

уночі

коли по церквах

піднімаються з підлоги

затоптані поклони

коли стара люлька

вже майже не курить

а тільки перепливає небо

наче баржа з паломниками

коли твоє зап’ястя

сяє із сутіні як хустка

а губи п’є

якийсь заблуканий смичок

синьою драбиною з високої гори

сходить моя мати

з її слідів вироюються бджоли

а на її плечах

росте соковитий зелений вівсюг

Василь Королів-Старий. Хуха Моховинка. Казка