пʼятниця, 4 листопада 2011 р.

Из Ганны Осадко. Осенние парки


А три хозяйки – три седые парки
Прядут кудель да осень среди парка,
Артроз суставы ломит, но припарки,
Как мертвому кадило, и грустна
Задышит Нона первая в ладони,
Поставив на колени груз бессонниц,
Сбегают рыбы с неводов, чуть тронь их,
И все напрасно,
Все – тщета одна.

Бежит веретено, презрев работу,
Как жизнь бежит из пятницы в субботу,
Децима даже и не спросит – кто ты,
Ее удел – не отпускать узды,
Тропы, тропинки, что течет сквозь арку,
Ищи ее – теплей… тепло… и жарко…
И словно белка переливом ярким,
Проворно нитка утекает в дым,

Как в дом к нему…
Там дивная прохлада.
И чьи-то руки спину тебе гладят,
И третья парка затрепещет: чадо,
Ты не должна, если не хочешь, но
Волы влачат потемки по дороге,
И Морта с ними (слабая подмога),
Сидит ноябрь над пряжею убогой,
Но только Бог вонзит иглу в сукно.

Нагая тишина сожмет дыханье,
Как будто темень и как будто камень,
Волы замерзнут, копны белой ткани
Вороны отрисуют,
а пока
Нить-осень-дева – триедина, зрима,
бежит из дома, но скорей - из дыма;
Устала парка, но неутомимо
Над вечной пряжей властвует рука.


Текст оригіналу:

Не знати вже – хто світ, а хто поет


Не знати вже – хто світ, а хто поет,
хто яблуко у кого на долоні,
кого і ким наповнено ущерть,
хто тінь чия і подих біля скроні?

Чиїм річкам болять мої мости?
Чиє каміння жде моєї піни?
Чия душа у небо полетить,
коли впаде до мене на коліна?

Усе моє – насіння, нива, час,
жагучий зойк і стогін у переймах.
І перший плач, що оживе між нас –
з моєї слави і ганьби моєї. 

2011р.

ПОЯВЛЕНЕ І ТАЄМНЕ


1.
чом стоїш до мене спиною
гарбузами горнучись порічками плачучи
по річку й по гору грудьми задихана
чом хусткою покотом у скриню по горло влежана
чом сливою ліктями стіну штовхаєш трухлявими
нивою горілиць до гарби впадаєш мішками вкриваєшся
остюками полуднем під повіки сиплешся
на стерні спасовою мовою у стільниках сіллю тужавієш
косою мачинами горнеш по столу крихти червоні
тинами темнієш глеками на тинах дзвониш чубатими
сіном розтрушуєш неміч у ясла ялинові
стежкою потемки кружма до мене од матері

З Ніколая Клюєва. Зима стоги понадгризала...


Зима стоги понадгризала,
Зваляла скирти, та пора
Корові снити шляхом талим
В слідах сорочого пера.

Ряба дорога – до тепліні.
Хмурні сороки – на сльоту.
Мов лящ живця, скубуть ялини
Промінну голку золоту.

І промінь, зляканий допіру,
Пірнає в глицю, в темний схов…
Корови позіхи вечірні
Млявіші бабиних розмов:

„Весну жене. Ріка розкисла.
Корова чує водопіль…”
Дрімлива хата, мов колиска,
Де змовкли злигодні і біль.

На поставці, мов скнара злато,
Майбутніх лічачи телят,
Дійниця з глечиком щербатим
У хатніх сутінках не сплять.


Текст оригіналу:

КРАСНОПІРКА


1.
ти припливаєш до мене щоночі і я знаю звідки
з хвиль солодких і мутних між двома трасами навзнак
з-під містка перевернутого очима потопельника
з кінської волосини і кавалка ковалевого серця
з крику над річкою що досягнув собачих вух
з іржавого відра під хатою в якому ожило торішнє листя
з матіоли якою пахла її і моя мокра зелена шкіра
з вербової слини що падала і не творила кіл

о яка ти моя і ніколи моєю не будеш


о яка ти моя і ніколи моєю не будеш
мабуть світ замалий мабуть мало мене залишилось
для тертя і нестям а все більш для гріха і облуди
я для сили ще є та не стане мене для несили
у якій ти стоїш і чекання і темряву горнеш
я тебе ще не знав тільки мабуть же мабуть колись я
уже чув ці слова і боров цю жагу непоборну
поборов і поліг переміг і вдесяте скорився
як ти стрімко стоїш як безжально ти подихом глушиш
як твій одяг тонкий вичахає погашеним гнітом
наші четверо крил наші світлом заюшені душі
так було сто разів так ніколи не буде на світі
я врятую тебе я зітхну і цигарку дістану
хай тремтить і снує і бджолою летить через пітьму
поки втомиться ніч поки ширше розкриються рани
хай летить і тече хай бринить у твоїм верховітті
ти до мене як сад ти як сад до дощу притулилась
дивен шум зелен шум я в тобі наче море у мушлі
переважую світ щоб із сили стекли у несилу
наші четверо крил наші світлом заюшені душі 

2011р.

НАРЕЧЕНА


по небесній падалиці
в сосновому тумані до колін
вранішньою гущавиною
свіжою стежкою завширшки як подих уві сні
біжить дівчина
повітря навколо неї дзенькає мов бите скло
ноги землі наче й не торкаються
стан перетягнутий двома сувоями полотна
навперехрест
країв не видно
вони десь високо
сорочка біла у плямах від роздавлених полуниць
у руках подрана хустка
за ногами тягнеться хміль і сині листочки
трава обабіч шарудить
то перепілки йдуть слідом
пошепки несуть недобру звістку

З Федеріко Гарсіа Лорки. Memento


Коли я помру,
поховайте мене з гітарою
в жовтім піску.

Коли я помру,
в помаранчах, під хмарами,
у холодку.

Коли я помру,
вітряком закурличу
пісню стару.

Не кличте,
Коли помру. 
_________________________
Текст оригіналу:

лежиш і німуєш і губи і світла не гасиш

лежиш і німуєш і губи і світла не гасиш
і чорними брилами гнеться парує неспокій
ти поле ти пастка та дай я нарешті торкнуся
дай руки пораню об мерзлі завітрені пасма
об дихання й неміч об вигин як вирва глибокий
я рухатись буду ти будеш провалами в русі
                                         
ти будеш як вежа я з тебе стрибну і уб’юся
то віти змокріли то тіло занадто повільне
кору мою дряпай і розпачем бийся у горлі
цього не здолаєш най морем співає у вусі
ти будеш землею в зеленім і чорнім і білім
стужавіє плуг на твоїх переложистих ріллях
він сам собі плуг і тобі молода його воля

й коли ми із поля побачимо стежку і другу
як вітер пом’якне і шкірі захочеться вітру
нас птаство розбудить і хмару простеле над нами
ми хмарою навзнак укриємо стомлені ноги
несила підійде із нашого серця напитись
ми будемо їй ми зостанемось між полинами
водою травою грудками з-під чорного плуга

2011р.

З Ніколая Заболоцкого. Нічний сад

О сад нічний, затаєний орган,
Ліс довгих труб, віолончелей пристань!
О сад нічний, печальний караван
Дубів німотних і ялин тінистих.
Він цілий день зривався і шумів.
Був герцем дуб, тополя – потрясінням.
Листків сто тисяч, наче тіл в юрмі,
Переплелися в маревах осінніх.
Залізний Серпень в чоботях вузьких
Тримав велику тацю з дичиною.
І постріли гриміли подовкіл,
І птиці мертво падали на хвою.
І сад замовк, і місяць засвітив –
Упали вниз десятки довгих тіней,
І зграйки лип підносили персти,
Птахів ховали в плетивах рослинних.
О сад нічний, о бідний сад нічний,
О сон створінь, та як же в ньому гірко!
О спалахнулий раптом з вишини
Останній зойк розтрощеної зірки


Текст оригіналу: