* * * *

коти ловлять світло лампи

що плаває в них у зіницях

і не можуть упіймати

коти сидять і крізь корені світла

дивляться як зносить мене вода

ти теж блищиш у їхніх очах

і даєш мені в руки одну золоту грушу

не покидай мене...

За течією (відредаговане)

Я міцно причинив за собою сінешні й хатні двері, навісив замка, але не замикав, бо в хаті спала мати, і пішов до річки купатись. Пахла акація, пахла прибита травнева грязюка, аж горло спирало, із двору пахла ще й свіжа соснова домовина, прислонена до стіни, чи то сніп чистого місяця. Він слався зеленкуватим світлом згори густо й напружено, наче кров у молодому серці. Світло збивалося, закудлувалося, знову розправлялося, але тримало мене під собою, ні на мить не випускаючи в темінь. З балочки озвалася якась пташина – так тонко, неначе по склу дзенькнула дощова цівка. Блимнула якась бадилина, освітлюючи саму себе, гукнула когось і одразу ж примовкла десь із-за цвинтаря зелена заблудла душа. Зараз мене ніщо б не змусило зупинитися, хоч од усього й ходив по спині морозець. Під босими ногами траплялися то трісочки, то камінчики, то просто гострі піщинки, і саме вони не давали мені зовсім пірнути в це святешне грайливе безголов'я. Звідкілясь бралися слова, незвичні, такі, що їх удень і не вимовиш, а вночі вони самі вимовляються, торкаючи губи свіжим холодком. Я вимовляв ті слова, чи, може, співав їх, мугикав, а довколишні бузки й акації від цього пахли ще дужче.

Господар човна

господар човна – дитя літньої річки

дитя мілини і спеки на березі

дитя тиші що хукає на твій слід у верболозі

він уже не рахує літ

понурих літ по норах

він ловить рибу

і ховає її в тіні

готуючи сніг на зиму

він пере картату сорочку пихкає люлькою

і дивиться крізь вічка сітки на черепашок

як ті пишуть на піску

що вже прийшла печаль 

* * * *

в неторканому альбомі Великодня

сторінки якого пахнуть іржавою корою й весняними клопотами

над сторінками якого – ні рук ні ліній ні тіней

лише дитячі зітхання пташками

лише дитячі шепоти щавлем

стоїш Ти – але тебе не видно  

Ти вносиш очима простір

женеш людські потоки норами своїх ран

міряєш світлом голубині пурхання

Ти стоїш випростаний над могилою

з якої знову росте потоп

куди не подивись – колосся

куди не простягни руку – голод

а впоперек сторінки батько веде за руку божевільного сина:

– завтра коситимуть воду дитино

– завтра гнів проснеться золотими зміями сину

– неси мене хлопчику сам

з альбома Великодня пахне паска

розправляє масне і влежане за зиму тіло

паска тепла люба і затишна

волосся в неї вибилося з-під очіпка

паска горить і говорить і провіщає

крізь дупла ночі

крізь порожні очниці

крізь вістря зозуль

протягує вона свою нитку

на одному кінчику якої – хліб

на другому – зброя

хліб каже:

– зрілості!

зброя каже:

– голосу!

але за всіх кажеш Ти

затуливши долонею брудний слід на сторінці

ти присипляєш блудниць і дітей

ти показуєш новопреставленим

межу сходу і заходу

виворіт вечора

і край страху

а Тебе самого як легеньку квітку

несе між сторінками дитя

човник місяця вихопивши з галузки

розірвавши на грудях пожежу

...золотими пальчиками

що ніколи не знали ножа

 

* * * *

Живу, бо як же ще? Таки живу, бо мушу...

Довкола все летить, і плаче, і росте.

Який високий день, а не підніме душу.

Який весняний світ, а слово вже не те.

Хіба що вітерець ось коміра розхристав –

то, певно, з далини щось душу обняло –

із далини, де все іще таке врочисте,

як слово журавель і слово джерело.

* * * *

Прошу - запам'ятай мене такою,
якою вже ніколи не побачиш...
(Людмила Овдієнко)

На весну пам'ять зацвітає рясно

і віддається смутку на поталу...

Чого то я вертаюся так часто

до того що затихло і мовчало?

До того, що загрубло, зашкарубло,

але сягає отого привілля,

де ще на смак такі незвичні губи,

де смутки ажурові й недозрілі.

Де коло щастя умліває мука,

тепла шукає, зради ще не тямить...

Під крилами великої розлуки,

що завжди з нами, завжди понад нами.

То й ходимо під нею і під Богом,

бо десь ліворуч, десь напевно скраю

ти досі бережеш мене такого,

яким я вже себе не пам'ятаю.

* * * *

де я тебе розлив

на повечірні села

розсипав наче сіль

з ослаблої руки

уже не буде слів

ні тужних ні веселих

лише обжатих піль

порожні сторінки

де голос мій лункий

гукав тебе закляту

де стерпла далина

нахилена до вуст

тобі залишу рій

самотнього багаття

і нашого човна

прозорий переплюск

де вижаті поля

тебе до себе приймуть

півоберту – на гнів

півоберту – на гріх

душа як немовля

розплачеться в обіймах

і не захоче слів

бо знає все без них

19

вставало сонце кіт на шторах висів

і висів світ повернутий навспак

з-під тарілок недопалків і джинсів

виборсувався синій Пастернак

зсувалося на ноги покривало

і ти як безпритульна як свята

в моїх обіймах сяяла і спала

а я тебе чомусь не пам'ятав

ні імені ні племені ні роду

ні як ми вдвох прибилися сюди

лиш на губах вчорашні насолоди

благали аспірину і води

позривані у потемках із тіла

на килимі валялись лахмани

і я лежав соромлячись безсило

ранкової своєї голизни

я знемагав і мружився до світла

я каяттям у серці наслідив

я мріяв щоб ти вийшла непомітно

аби ти вже пощезла назавжди

а ти мене міцніше обіймала

неназвана незгадана не та

нестерпно червоніло покривало

і висів кіт на шторах
і літав...

* * * *

живе в кімнаті березень напружений

щомить готовий кинутися геть

і ми живемо

присмеркові служимо

з важких гардин витрушуємо смерть

і ти живеш злютований до атома

по чорних сходах черкаєш пальтом

на вулиці

наводнені солдатами

несеш сміття післязимових втом

вже наче ворс сумирний і приречений

тонкий і перекраяний до шва

все менше світла

у коротких реченнях

все більше необжитості в словах

на тебе віття розігріте ласиться

а ти сидиш як личить блукачам

коло стіни

навпочіпки

мов пасинок

до голих ніг притиснувши м'яча

Гіркий запах батька

Коли алкоголь уже майже допитий, а склянка на столі стоїть понура й нервова, як вивих у темряві, перед очима, як і завжди холодним вечором, проступає вікно з важкими коричневими завісами. З темноти проступають балконні двері, вони напіврозчинені, і крізь них у кімнату залітає цементний пил і запахи двору – погнутої дитячої гойдалки і нерухомого зимового піску. У кімнаті запахи ламаються, надщерблюються, стають важкими й загрозливими, як моя неспроможність будь-коли, хоча б на короткий час, вийти звідси і глибоко вдихнути. Мені призначено стояти тут, спершись на одвірок, непомітно зішкрібати фарбу з дверей і заганяти собі під нігті. Я тримаю руки по швах і слухаю його голос, який давно вже не сягає голови, натомість осідаючи під шкірою. Від нього вже не тіпається серце й не опускаються додолу очі, а тільки іноді нервово посмикуються руки, важчають ноги – так, ніби набиті мокрою тирсою. Усі двері за моєю спиною зачинені, і лише ріденькі наполохані придихи з коридору говорять мені, що за межами цієї кімнати існує життя. Але двері відчинити не так просто. Перш, ніж відчинити двері, я маю почути всі його слова, прийняти під свою шкіру всі голки, всю блювотину, всі міазми, якими він, наче вмілий кондитер, начиняє щовечора ламкий еклер мого тіла. Зрідка, щоб він не помітив, я можу лише переминатися з ноги на ногу, ворушити пальцями у шкарпетках і силкуватися не позіхнути. Коли надвірні голоси замовкнуть, коли замовкне телевізор, коли він сам утомиться від свого голосу, він нарешті мене відпустить, і я зможу зачинитися в себе в кімнаті, щоб уявним ножем ще пів ночі здирати з шкіри все, що він на неї наліпив.