* * * * (Ірині Долженко)

у місті де провулок кожний вичах

удвох одним стремлінням і обличчям

ми пливемо без прихистку вгорі

усі вогні всі зойки залізничні

щось попід нами зморено музичать

лиш нам одним

на цьому пустирі

ми молоді ми з косами як змії

і наші спрагло вивільнені шиї

собак чарують і вокзальних шльох

а поза нами дужий мов стихія

іржавий сон розбуджений Вергілій

зайшов по груди

в мармуровий мох

усе непевне як не вираховуй

бо місто переколоте на дрова

бо листя перемліло на пісні

та тільки досі живляться любов'ю

усі слова при стрічах випадкових

журба на дні

душа на чужині

ми зблиски у фіранковій обслоні

ми човники у грубому картоні

а поза нами студінь світова

і все довкіл просторе і стороннє

і замість сонця сходить на балконі

Медузина

осіння

голова

* * * *

щоразу

коли я виходжу

витягти відро води

так рано

що й дими не проклюнулися

так рано

що й роса не проступила

так рано

що й учорашні тріщини в землі не затяглися

акація теж прокидається

кидає на жерстяний дашок колодязя

свої тугі стручки

й шепоче

що цей світ надто вже переплутаний

аби мати силу

носити тут білу одіж

* * * *

Немає ні дверей, ні вікон.

Зникай. Не прокидайся. Спи.

Лихим високим чоловіком

виходить серпень у степи.

Рушницю візьме, птаха встрелить,

грудьми закриє переляк.

Проступить на твоїй постелі

глибока рана, наче мак.

І в кров розіб'ють пустку синю –

тяжкі, немовби булава –

намарне втрачені хвилини,

нінащо сказані слова.

* * * *

Я – матіола. Прокидаюсь наніч,

коли здаля іде великий ляк.

Я слухаю то стаєні зітхання,

то радощі, що виросли в полях.

Я чую липень. Він виносить спеку.

Засмаглі руки. Луджена гортань.

Піщаний слід на березі далекім...

Високі бризки бронзових купань...

Малина

Малина пахне нізвідкіль...

І вантажівка стогне хрипко –

чогось чекає з чорних піль,

немов заблукана куріпка...

немов гукає із колось

когось, що більше не озветься...

А ми з купальні сміємось,

нам ще не крається на серці.

Та ніч заходить мимохіть,

поволі збільшуючи віддаль

до хати, що блаженно спить

з руками коло підборіддя.

До нас, до серпня, до ріки...

де косить дід... де баба поле...

де вантажівці невтямки

чого замовкло чорне поле.

Малина б'ється у шибки.

Малина пахне, як ніколи.

* * * *

В саду із тисячі люстер,

у сяйві птиць кривавих

він чорні крила розпростер

колись, і вчора, як тепер

не кришить зір, не ронить пер

на сей бетонний травень.

А так, іде серед юрби

й нічим себе не журить,

то тільки бачаться тобі

високі сполохи божби –

у морі цівок голубих,

у сій травневій бурі.

То – тиша. Лиш віддалеки

вона здається треллю...

А він – укотре не такий.

Він ніби травень навпаки –

чи з неба встав, а чи з ріки,

з пустелі чи з постелі.

Він є – як все, що з ним пливе,

притулене до скроні.

Усе буденне, містове,

таке вже марне та криве,

що й він ось-ось уже сливе

закурить на балконі.

* * * *

...якої ще мені мани,

яких мені зітхань?..

Якщо довкола кажани,

вже стелять синю твань...

Якщо прохромлюючи сни,

лягаю на льоту

на синю сліпоту весни,

могильну сліпоту.

Явдохи

14 березня – Явдохи

моя прабаба була Явдохою

у дитинстві на ній трималася моя світобудова

аби прабаба померла – все пропало б

у дитинстві на моїй прабабі тримався мій світ

* * * *

Ото вже весна – ні приїхала, ні прийшла.
Чи боса, чи взута, чи пішки, а чи саньми?..
Куряться до неба, сягають самої тьми
її мосянжеві мережані кадила.
Така як ніколи, бо з оленем при гарбі,
з циганами в шатрах і дідьками в лантухах,
до любощів гойна, до жалощів геть глуха,
така – як не з нетель, то мабуть із голубів.
Катує в нічліжках невиспаних лихварів –
в постелі кладе їм канупер і можжевіль,
голубить спудеїв і віється між повій –
в безсилій потребі, о чорній отій порі,
де спершу рука переплутає гору й низ,
а потім засвітить над хвилями молебні,
і врешті при веслах, на волі, удалині
човнами гойдне – і відчиниться перевіз…

* * * *

М.О.

Чогось тебе так міцно я обняв...

і похопився – ти тоді вже спала,

чогось таким перейнялася жалем,

перемінилась до невпізнання –

застиглий плач, дрімотне пташеня –

здмухнула з мене всю мою зухвалість.

У небі – ніч. І ми такі ж близькі,

як доніколи. Ти собі на ліжку

розплетена, прив'яла і принишкла,

а я – в думках! – щокою до руки,

в думках про тебе я терпкий такий,

як зимний дощ, як у наливці вишні.

Я не посмію, Боже, зупинить

тих царювань із тінню одесную,

тих перехлюпів, переплесків чуйних,

якими сю ніч темнота імжить.

Коли я їх ловлю несамохіть,

лише тоді я вірю, що існую.

Чого такої мертвої пори

так тяжко прокидаються провини?..

А ти – така беззахисна, дитинна,

що всі мої немислимі дари,

лиш трохи десь надкрадені згори,

лягти готові на твої коліна.

Та я себе тримаю силоміць,

не слухаю ні позвуку на світі,

живу дощем, живу твоїм суцвіттям,

що виростає з ночі горілиць,

мов губи, що збулися таємниць,

а їх

проте

не пе-ре-ше-по-ті-ти...