Лідії Кабрері та її дівчинці-негритяночці
повів я чужу дружину,
бо думав – вона невинна…
Безмісячна ніч Сант-Яго
упала в тривожну радість.
Услід ліхтарям погаслим
заблисли вогні цикадні.
На розі останніх вулиць
я їй до грудей прилинув,
і миттю вони розкрились
гілками блідих жасминів.
Крохмаль ворухких мережив
то ніжив мене, то жалив –
так плачуть шовки на вітрі,
понівечені ножами.
А крони скидали світло –
дерева ставали більші.
Далекий собачий обрій
зубами вгризався в тишу.
Нічний супокій ожини
не зрушивши жодним звуком,
ми попід кущем кошлатим
лягли на м’яку грязюку.
Я скинув хустину з шиї,
вона – всі шовки і ситці,
я – револьвер з кобурою,
вона – всі свої спідниці.
Ні нарди, ані перлини
не мають такої шкіри.
Аж місяць дивився з неба –
то заздрив, а то не вірив.
О як вислизали стегна,
мов риби прудкі у воду:
то кутали серце в світло,
то кидали в лютий холод.
Найкращим у світі шляхом
несла мене на свободу
моя золота лошиця,
що сідел не знала зроду.
Назавжди в мені лишиться
зізнання її несите,
бо справжньому чоловіку
негоже таким хвалитись.
Брудну від моїх цілунків,
заніс її в річку мовчки.
Гойдалися шпаги лілій –
недремна сторожа ночі.
Я гідно себе поводив,
бо предки мої – з циганів.
Я скриньку подарував їй,
і вже не схотів кохання.
Я вже не схотів кохання,
і ніч ту забув помалу…
Бо, кажучи, що невинна,
вона чоловіка мала.
___________________
Текст оригіналу:
LA CASADA INFIEL
A Lydia Cabrera y a su negrita
Y que yo me la llevé al río
creyendo que era mozuela,
pero tenía marido.
Fue la noche de Santiago
y casi por compromiso.
Se apagaron los faroles
y se encendieron los grillos.
En las últimas esquinas
toqué sus pechos dormidos,
y se me abrieron de pronto
como ramos de jacintos.
El almidón de su enagua
me sonaba en el oído,
como una pieza de seda
rasgada por diez cuchillos.
Sin luz de plata en sus copas
los árboles han crecido
y un horizonte de perros
ladra muy lejos del río.
*
Pasadas las zarzamoras,
los juncos y los espinos,
bajo su mata de pelo
hice un hoyo sobre el limo.
Yo me quité la corbata.
Ella se quitó el vestido.
Yo el cinturón con revólver.
Ella sus cuatro corpiños.
Ni nardos ni caracolas
tienen el cutis tan fino,
ni los cristales con luna
relumbran con ese brillo.
Sus muslos se me escapaban
como peces sorprendidos,
la mitad llenos de lumbre,
la mitad llenos de frío.
Aquella noche corrí
el mejor de los caminos,
montado en potra de nácar
sin bridas y sin estribos.
No quiero decir, por hombre,
las cosas que ella me dijo.
La luz del entendimiento
me hace ser muy comedido.
Sucia de besos y arena
yo me la llevé del río.
Con el aire se batían
las espadas de los lirios.
Me porté como quién soy.
Como un gitano legítimo.
La regalé un costurero
grande, de raso pajizo,
y no quise enamorarme
porque teniendo marido
me dijo que era mozuela
cuando la llevaba al río.
Немає коментарів:
Дописати коментар