Шось про мистецтво й піар

Мав сьогодні кілька розмов з різними людьми. Мені закидають (і не тільки сьогодні, а часто), що я себе ніяк не піарю, що це дуже потрібна справа, що без цього ніяк у сучасному світі і т.д. Стейнбек якось сказав "писатель должен писать", та я й не дуже собі уявляю, як я оце поїду шкірити зуби на презентаціях. Я не розумію - навіщо. Навіщо я на презентаціях? От такий у мене аж дитячий подив. завжди думав, що за автора найкраще говорять твори, а не сам автор. А всі ці презентації, рекреації, інсталяції потрібні лише як форма зайнятості їх організаторів - ледве оперених Авторів і Критиків, які всерйоз думають, що вони не тільки роблять українську сучасну літературу, а ще й здатні рухати нею, спрямовувати її в потрібному руслі. Відголоски цього рухання іноді читаю в перед- і післямовах до збірок різних авторів - часто пишуть так поблажливо і самовагомо, що їй бо хочеться плюнути й послати якнайдалі. Хочеться сказати словами художника (Рєпіна, здається): "А вы нарисуйте лошадку!"
Ви намалюйте коника спочатку, шоб було похоже (це вже за Жаданом), а тоді розказуйте про те, як Вам приємно мати когось у вашій особистій літературі. Заходжу на сайти модних літжурналів: там знову Карпа. Веде авторські колонки, пише романи й раскази. Я то розумію, що образ письменника як мислителя з печаттю творчої муки на блідому чолі - вже в минулому, але невже література пройшла такий шлях за декілька століть тільки задля того, щоб вилитися в спорадичні гінекологічні шарпання авторинь? Вважайте мене снобом і провінціалом, але я не хочу бути в одній літературі з Карпою. Навіть не так. Не те щоб не хочу. Низові жанри були й будуть, од цього нікуди не дінешся. Я не хочу мати нічого спільного з процесом, у якому Карпа - жриця мистецтва. Нинішні підлітки-хлопці читають комікси й дивляться фільми про роботів. Дівчатка  дивляться ромкоми з принцесами й принцами на бентлі. Але Британська академія не роздає цим фільмам нагород як шедеврам мистецтва. Ось тому я й не хочу туди... Розумію, що для того, аби перемогти в конкурсі приміром "Смолоскипа" - не досить просто надіслати туди тексти гарного художнього рівня. Там треба тусуватись! Треба, щоб там почали вважати тебе своїм, бо в них своє коло. Розумію це на рівні примітивного розсудку. Але якщо дивитися з головних засад? Хіба не мистецтво має бути вирішальним чинником? Чинником, заради якого, власне, і город городився? Я сам - тричі перепрошую - ось уже декілька років поспіль голова журі в обласному літературному конкурсі. Маленькому, полтавському. Але - побий мене грім - якщо не художній рівень текстів завжди був для мене альфою й омегою в оцінюванні і роздачі зайців. А в більшості великих конкурсів - не так. Там потрібні не вірші, а автор. І це - штучно створена модель розкрутки, один з головних рушіїв якої - публічність. Зроби свій творчий вечір, проведи чийсь, дай інтерв*ю якомусь сайту, напиши передмову до чиєїсь книжки, зустрінься з читачами в книгарні Є... А коли ж тоді малювати лошадку??? Не знаю як кого, а мене публічність спустошує. Нечасто беру участь у всяких там заходах, але мені й цього досить, аби відчути їхню непотрібність. А розповіді знайомих про такого роду заходи взагалі жахають. Як правило, там рідко слухають, а більше чекають своєї черги виступати. А коли там чоловік 400 читає вірші, то... боюсь, що в мене для цього вже заслабка нервова система. Кому треба когось знайти і поспілкуватися - знайде. Мобільний зв*язок, соцмережі, блоги, аськи і т д. А для решти - це просто приємно провести час. Жіночки бальзаківського віку, які люблять ходити на презентації в бібліотеки, як правило однаково захоплюються і гарними віршами, і графоманією. Бо різниці не бачать. А мене страшенно дратує, коли по очах бачу, що людина мене геть не чує, а все одно закочує очі і розсипається компліментами. То для кого все це робити? Отож бо, що варіант відповіді один: для себе. Щоб бачили, впізнавали, ідентифікували. Всерйоз читати ніхто не почне, але будуть вітатися на вулиці. А ті, хто читатимуть, знайдуть і так, якщо їм цікава література, якщо вони за нею слідкують і шукають нових імен. Про видання книжок - те саме. Якщо я видаю своїм коштом - значить це потрібно тільки мені. А якщо тільки мені, то я й з компа почитаю, або роздрукую в крайньому разі. Хоча знову ж - якщо знайду правильних людей у видавництвах, правильно і грамотно все подам, то може й видадуть, але -! - перспектива ходити по приймальнях з акуратною течкою віршиків здається мені дуже принизливою. Я не можу втямити і вкласти собі це в голову. Тобто як? Я відчиняю двері і кажу дядечку-редактору - мовляв, почитайте мої віршики, а раптом вони вам сподобаються і ви зробите книжечку? Хтозна, може це тому, що в мене відсутній подібний досвід, але я не знаю як це зробити. Як? З якими очима? Не уявляю. Та ще й угадати треба що дядечко любить, а чого не любить. Бо я колись заїкнувся одній іменитій людині з іменитого видавництва у ні до чого не зобов*язуючій і ніби дружній розмові про Бродського, і отримав відповідь: "Я не читаю цю вашу російську літературу". І всі перспективи зникли. Хоча я завжди думав, що у словосполученні "російська (англійська, болгарська чи грецька) література" важливіша саме література (тобто присутність у тексті літератури), а не приналежність її до якоїсь країни. Але термін з радянських підручників теорії літератури "тенденційність" мабуть живе, і буде вічно жити, скільки б не заперечували його право на життя ті, хто, суперечачи власним же переконанням, вішає на поета етикетку "наш" або "не наш". А - між тим - лошадка вона і є лошадка. Що для білоруса, що для англійця. Тому мабуть краще мені і далі намагатися її малювати. А ще - намагатися обережно перевсти її з мови в мову (я про переклади). І сподіватися, дуже щиро і запекло сподіватися, що кожна наступна лошадка буде краща за попередню. Здається, це має бути для автора головним.