вівторок, 13 грудня 2011 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Романс про іспанську жандармерію.

Хуану Герреро. Генеральному консулу Поезії.
В них коні, як негідь, чорні,
підкови чорніші ночі.
Патьоки чорнила й воску
на їхніх плащах блискочуть.
Тужавий свинцевий череп
сльозами не розіллється.
І холодом тисне тишу
лакована шкіра серця.
Ідуть, мовчазні й горбаті,
і падають їм у ноги
колючий вологий острах,
солона німа тривога.
Прямують, куди їм треба,
а в головах їхніх плине
небавний зловісний шепіт
оманливих карабінів.

О вічне циганське місто!
Знамен празникова пишність!
Жовтіє гарбуз і місяць,
та грає вино із вишень.
О вічне циганське місто,
і досі ще серце палять
твої цинамонні вежі
і мускусне запечалля.

Коли тут ходила нічка
і поночі поночіла,
таємні цигани в кузнях
кували сонця і стріли.
Поранений кінь сахався,
просився у кожні двері,
та півні скляні співали
по Херес-де-ля-Фронтера.
Оголював хижий вітер
своє очманіле тіло
у ніч, переніч, сріблоніч,
що поночі споночіла.

Розсипали кастаньєти
Іосиф і Пріснодіва,
шукають тепер циганів,
бо очі у них щасливі.
Марія, мов алькальдеса,
у шатах пливе, імлиста,
прозори фольгою сяють,
мигдалем тече намисто.
Ворушить руками Йосиф
на грудях, побіля серця.
За ними йде Педро Домек
і троє султанів перських.
З екстазу лелечих зойків
вимарює пісню місяць.
Знамена і тьмяні лампи
у темнім повітрі висять.
Танечниці у дзеркалах
шукають розталі стегна.
По Херес-де-ля-Фронтера –
примари, вода і негідь.

О вічне циганське місто!
Знамен празникові барви!
Згаси своє жовте світло:
все ближче хода жандармів.
О вічне циганське місто,
у тугу навіки вросле!
Лежиш вдалині без моря
і гребеня у волоссі.

По двоє проходять мовком
в святкове твоє безстрашшя.
Безсмертників гострий шурхіт
наводнює патронташі.
По двоє заходять тихо,
по двоє повітря мулять.
Зірки за наказом їхнім –
то тільки застиглі кулі.

І поки безстрашне місто
незлічені двері множить,
зловісних жандармів сорок
розвалюють огорожі.
Годинники зупинились,
коньяк у пляшках високих
опав на тераси листям,
щоб їм не упасти в око.
Здіймались розпачні крики,
на флюгер лягали вітром.
І падали втяті бризи
під чорні тяжкі копита.

По темних німих кварталах
старезні біжать циганки:
на поводі – сплячі коні,
на спині – монети в дзбанку.
Таж вулицями угору
проходять плащі ворожі.
У їхніх слідах двояться
пажерні удари ножиць.

При брамі, при Віфлеємській,
цигани сумні і мляві.
А Йосиф стікає кров’ю,
вгортає померлу в саван.
Багнети уперті й гострі
у ночі звучать неспинно.
Марія дітей лікує –
дає їм зіркову слину.
Ідуть та й ідуть жандарми,
свій шлях у пожежах топлять,
аби молода і гола
уява згоріла в попіл.
Тендітна Роса Камборйо
голосить і світом нудить,
а поряд лежать на таці
відтяті у неї груди.
Дівчата тікають притьма,
сахаючись кіс, мов диму,
на спини їм дише вітер
квітками пороховими.
Коли всі покрівлі міста
упали землі на груди,
зоря похилила плечі
в камінну свою остуду.

О вічне циганське місто!
У морок ідуть жандарми,
лишивши тебе конати
в обіймах оцих пожарів.
О вічне циганське місто!
Нехай же тебе шукають
у мевах мого обличчя,
між місяцем і пісками.
_________________________
Текст оригіналу:

субота, 10 грудня 2011 р.

Гімн до Арея

N.N.

Ярий снагою Арею, мечів і нестям стерноправцю,
снажний невтишений боже злотих колісниць, що без жалю
трощать маслаччя й ножами вгрузають у мязи розкриті;
правий керманичу серця, позлітками грізно гримлячий
латних своїх обладунків; тіло твоє ворохобне
волоттю зел мідяних проростає із воїнів мертвих,
стегна твої, мов литаври, що міддю сяйнистою дзвонять,
тлумлять і нівечать недругів ребра хупаві; коли ти
кидаєш згорда на камінь накидку пурпурну, і в море
по ратоборствах кривавих заходиш омитись, то води
миттю скипають прокльонами, сажею й крівю гаряче;
серцем палкий щитоносцю, звитягою сонцекорінний,
огнище в серці ожиле, чаде мій поперекгорлий,
дужий щитом у десниці, від поту зрадецького красний,
хижі гарчать чорнороті хорти твої й ласі шуліки,
хочуть упитись тремкими нуртищами крові, аж поки
страх перегірклий не виллєш ти сам  у вуста свої ласозолоті. 

2011.