четвер, 28 серпня 2014 р.

* * * *

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

середа, 27 серпня 2014 р.

* * * *

О тихий час - не барви, а ваги,
не сну, а тла, не безміру, а миру.
Лягає тінь, накреслена пунктиром:
від лампи -  у похмурий надвечірок,
від тебе - до книжкової нудьги.

Усе, що є, усе, що любить світ,
умить замкнулось ув оцій годині -
твій хижий страх і простота дитинна,
і гарячкова сіра писанина
стає важка, як щирий оксамит.

От тільки відштовхнутись, і пливти,
як божевільний наголос, як титла,
проз марне слово, як порожнє житло,
де для життя уже бракує світла,
але для смерті мало темноти.

понеділок, 25 серпня 2014 р.

* * * *

Траву скосили. Побілили школу.
З димами думи стали заодно.
І холодно, так нібито ніколи
вже не заснеш з відчиненим вікном.

На ринку вже не сваряться, не смітять,
не віддають останнє за дурняк.
А по дворах не так сміються діти
і від дощу ховаються не так.

Дівчата повертаються в поеми,
легкі, як сон, оголені, як суть,
в яку тілами залатавши темінь,
метелики з вітрилами пливуть.

І тільки з тиші, чутної музикам,
з любові, що погасла завчасу,
виходять, щоб зустрітися навіки
пекельний сум і величальний сум.


субота, 23 серпня 2014 р.

* * * *

                                   Марині Кононеко

Тітка осінь настелила ряден -
світляки нападали на них...
А дівчата плакали, бо зрада.
А баби хрестилися, бо гріх.

Позаснули карі і блакитні,
промочивши вію не одну.
І вуста, натомлені тремтіти,
ніжно цілували далину.

Ще хотіла діток перестріти -
перестрівся старець хутірський:

- Що палила, доню?
- Красне літо.
- Що несеш у торбі?
- Гнилички.


середа, 20 серпня 2014 р.

* * * *


                     Що в нас було? Любов і літо… 
                    (Ліна Костенко)

Було життя легке й гуляще.
Було прекрасне і пусте.
А що комусь жилося краще,
То ми не ласились на те.

І ті нечеми язикаті,
Що пащекують за столом,
Хай посоромляться казати,
Що в нас нічого не було.

Було дарма, було й над силу,
Було до сміху, і до сліз.
А що скінчилось – те скінчилось.
Усе кінчається колись.

пʼятниця, 15 серпня 2014 р.

* * * *

Грайливий промінь бавився, погас.
Заснув, як час, розіпнутий на гратах.
Нічого ми не знаємо про час.
Усі ми - діти, аж допоки нас...
допоки нас ще є кому прощати.

Катлєти

Є в нас у селі тьотка одна – звать Ларіска. А якшо повністю – Ларіска Протівотанкова. Славна тим, шо в радянські часи любила каждий тиждень устраювать у дворі суботники. Робила в санстанції, травила крис і прочу живность, не знаю як ця профа називається.
І ще є одна тьотка – Інна, моєї матері подруга. Славна тим, шо вміє гадать на картах і все вгадує. До останньої цурочки і кніпочки. Але її чоловік не любе отих праздно шатающихся прохачок погадать і постоянко рве Інці карти. 


середа, 13 серпня 2014 р.

* * * *

Давнини мені хочеться і сивини.
Хай би баба прийшла, самокат прикотила.
Хай би птах розколошкував пір'я на крилах,
а вітрець розколошкував хмари над ним...

Хай дорога корів поведе до села,
бо яке те життя без корів по дорозі?
І без хати, що вікнами тягнеться в осінь?
І без баби, що ось самокат привела?

Щоб відро забриніло - відро ожило,
щоб туман молока обгорнув, як облога,
всі гіркі спориші і вечірню дорогу,

що одвіку корів повертає в село...
Ну а далі нехай... вже не буде нічого.