субота, 8 грудня 2012 р.

До білості твого обличчя

                                                                                     Світлані Ілініч



до білості твого обличчя
я притуляю херувима
зови мене з порога тричі
торкай зимовими дверима

терпи мене з моїми звірами
що вириваються із рота
із борознами 
із невірами
із пір’ям 
і вогнем 
і плоттю

поріг до скроні принеси мені
будь необачна й невловима
до німоти твойого імені
я притуляю херувима

пʼятниця, 30 листопада 2012 р.

Хлопці на глибині



світ став яскраво синім
і раптово поділився на берег і воду

ми нетерпляче роздягались
і бігли пізнати ту воду губами

наша снага марила посеред річки
кидала відсвіти на обличчя
немов
крізь крила яскраво синьої бабки
на нас раптово звалився світ
з бризками на каменях
з перехрещеним водою листям
з шовковою дівчинкою на велосипеді

ми були великі і все ще росли
тужавіючи мов скло
відштовхуючись руками
од твердої протилежності берега

ми не знали тоді що радість
особливо та що струмує м’язами
та що злегенька лоскоче горлянку
та що робить світ яскраво синім
завжди буває перед снігом

тому ми виходили з води мовчки
і випускали з юнацьких цигарок
перший чоловічий дим

четвер, 29 листопада 2012 р.

Запитання

(Забавлянки для Вікусі)



Говорив до мами зранку
п’ятирічний наш Степанко:

„Є у курочки курчата.
А у качки каченята.
Дружно з мисочки їдять
кішка й вісім кошенят.
В ластів’ячому гнізді
дзьобики стримлять руді.
Навіть жаба біля кладки
має гарні жабенятка.

Тільки, мамо, я не знаю,
чому діточок немає
у письмового стола –
ні Оленки, ні Павла…
Радий він, коли малюю,
чи звірят на нім майструю,
чи беруся до письма.
А коли мене нема?

Він же пилом припадає.
І сумує, і страждає.
Горе кляте, горе люте –
без дітей на світі бути.

…От якби колись на свято
я зайшов би до кімнати:
а коло стола стоять
п’ять маленьких столенят”.
 


Жук і жаба

("Забавлянки для Вікусі")



Жук смарагдовий, краплистий
на ожині жумрав листя.
Пережовував сніданок
і неквапно, і старанно.
Крихіт ну хіба що трішки
покотилось на манишку.

понеділок, 26 листопада 2012 р.

Спіймай мене...



Спіймай мене у вікна холодом,
візьми мій подих на приціл,
і вистрели вечірнім поглядом –
густою тінню по щоці…

Як бризне птахами із тімені
й не стане страху і луни,
не вимовляй мойого імені,
лиш гілку серця хилитни.

Струси його над сніговіями,
розворуши, розпороши…
Лише благаю –
не спали його
вечірнім полум’ям шипшин.

Параска, коровина мати

Тільки-но позамовкають брехливі сусідські собаки, а місяць викотиться з-за лелечого колеса, як великодня крашанка, у хатньому вікні спочатку блимне чадний каганець, потім заскрипить добротне ліжко завбільшки з Селевкову леваду, та ще й о чотирьох нікельованих кулях, і нарешті проз вікна небавом пропливе голова у високій зеленій хустці. То Параска встала до корови…
Чи листя пожовкло, чи вже й кора взялася глибокими борознами на старому, наче дерево, її тілі, чи, може, вже їй і не літати, і не кувати, і не стояти в лісі коло глибокої ями з повним ротом світла, та й слів не згадувати й не класти пружками ще нікому не казаних, все‘дно –корова опосіла її міцно, як опосідають музики недужу голову на весіллі. Ото виходить уранці, сідає на ослін доїти, а руки самі дзвенять, та так дзвенять, що сухі вільхи сік женуть, а з-під землі вилазять загублені бозна-де і бозна-ким іржаві серпи. 

пʼятниця, 23 листопада 2012 р.

Поема про арапайму




                                         Віршам Ніки Новікової присвячується


Арапаймо семи морів
в тебе в горлі сім якорів
притлуми моє тіло до дна
хай поглине мене глибина
хай потроху мене пізнає
перлоцвітне серце твоє

(Передсмертна молитва молодого колумбійського рибалки, який помер від ран під час риболовлі восени 1999р. Переклад мій)

у ту саму секунду
коли уривається спів
коли пісні вже немає
але повітря ще чутливе як легені
затули свої очі руками
але не заплющуйся
і крізь щілинки зможеш побачити
як перед тобою плаває риба
вперед і назад вперед і назад

то власне продовження голосу
продовження пісні
то дим який завжди зостається після співу
не лякайся але
то власне смерть
у великих лусках
по яких повзають перлівниці

саме такою ти колись побачиш її
але не тепер
ще не тепер

вівторок, 20 листопада 2012 р.

З Іосіфа Бродського. Мені говорять: від'їжджати час


Мені говорять: від’їжджати час.
Авжеж. Спасибі. Ось лишень зберуся…
Авжеж. Атож. Я розумію вас –
не проводжайте. Я не загублюся.

Ах, ні ж бо – не далека путь моя.
Якийсь отут найближчий полустанок.
Ах, ні, не переймайтесь. Позаяк.
Я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Спасибі. Я уже піду.
Авжеж. Пора вже. Це збагнути просто.
Безрадісну морозяну звізду
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Всьому приходить край.
Іще потисну наостанок руку.
Я видужав. Пора мені. Пора.
Авжеж. Атож. Спасибі за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
В поля мене замовклі віднеси.
Бо, знаєш, я з вітчизни вибуваю.

Так, мовби я адресу загубив:
до скла пітного притулюсь обличчям.
Над річкою, яку колись любив,
я розплачусь і човняра покличу.

Все скінчено. Не рвуся, не жену.
Спокійно їдь назад, заради Бога.
Я в небо гляну. Глибоко вдихну
холодний вітер з берега чужого.

Ну, ось і довгожданний переїзд.
Домчи назад без жодної печалі.
Ти на вітчизні зайдеш у під’їзд,
я ж до низького берега причалю.

_____________________________________

Текст оригіналу:

середа, 7 листопада 2012 р.

Балада про зеленого хлопця




Богдану-Ігорю Антоничу

Жмутки закоханих ялин,
і день, що перейшов у вітер,
понад вікном снігами світить
і височіє – за полин,
та поза гору, де казки
ущент затанцювали хлопця,
якому мавка хату топить
й пече скляні медівники.
То він – од вас неподалік
єднає воду берегами.
У нього серце – сон і гавань
усіх зелених кораблів.

Він знає правду про пітьму.
Його повсюд шукають діти,
щоби страхи свої страхітні
в долоні висипать йому.
Таких ні кличуть, ні женуть.
Не хочуть бачити й не бачать,
як він несе свою хлоп’ячу,
свою потьмарену луну.
Як він виходить за село,
де зимно плачеться надвечір,
де зморшки затихань старечих
йому захмарили чоло,
де він повився, наче дим
весняним лісом оповився.
Де ваш вогонь? Де ваші вівці?
Де квіти синьої води?..

Зелений шум, зелений дім.
Зелений спалений тайнопис.
У нього одіж пахла кропом.
Йому вклонялись лебеді.
Тепер без нього на землі
уже ні паруса, ні плину…
У нього серце – домовина
усіх на світі кораблів.

неділя, 28 жовтня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Гітара



Починається
плач гітари.
Розбивається
чаша ранку.
Починається
плач гітари.
Ти не змусиш її
спинитись.
Неможливо її
спинити.
Як вода,
монотонно плаче.
Наче вітер над снігом, плаче.
Ти не змусиш її спинитись.
З нею наче минуле плаче,
з нею – Півдня пісок гарячий
ще благає камелій білих.

То плаче без ранку вечір,
то плаче стріла зів’яла,
то перша пташина мертва
співом на віти впала.
Ой, гітаро,
загрузли в серці
п’ять кинджалів.
______________________________________________________

Текст оригіналу:

пʼятниця, 26 жовтня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Романс про чорну тугу



Хосе Наварро Пардо

Півні молотками крешуть
далекі ранкові іскри,
коли Соледад Монтойя
горами проносить пісню.
Мосяжного тіла камідь
конями пахтить і тінню,
а груди, немов ковадла
у круглій пісенній піні.
- Кого, Соледад, шукаєш
сама у глибокій ночі?
- Кого б я тут не шукала,
казати тобі не хочу.
Шукаю саму себе я,
та втіху мою дівочу.
- О Соледад! О туго!
Коня, що галопом скаче,
урешті поглине море,
і хвилі над ним заплачуть.
- Не згадуй мені про море.
Росте моя чорна туга
на землях, де сплять оливи,
де в листі співає пугач.
- О Соледад! Та звідки ж
зажура твоя незряча?
Чекання вуста неволить,
і соком цитрини плаче.
- О туго! Немов причинна,
собі не знаходжу ради.
А коси за мною з кухні
до ліжка повзуть, мов гади.
О туго моя! Вкривають
мій стан бурштинові знаки.
О біль сорочок пребілих!
О стегна – суцвіття маків!
- Піди, Соледад, омийся
із жайворів сон-водою,
та й заспокоїш серце
навік, Соледад Монтойя.

Співає в долині річка
мереживом неба й листя,
коли гарбузові квіти
віншують ранкове світло.
О вічна циганська туго
в своїй самоті остання!
Ховають старі джерела
далеке твоє світання.
______________________________________________________________________________

Текст оригіналу:

понеділок, 15 жовтня 2012 р.

А осінь вже спрозоріла до гноття



А осінь вже спрозоріла до гноття
й пішла собі наопаш, навпрошки
туди, де вранці проти сонця Мотря
складала млу в кропив’яні мішки.

Мололи пустку у курних оселях
мірошники уважні й вогняні.
Й до ранку матір кликали жерделі
і шепотіли листям по стерні…

вівторок, 9 жовтня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Балкон



Співає саети
Лола.
Тореро
стоять довкола.
Головою
цирульник самітний
вторить
Лолиним ритмам.
Серед
пахучих плетив
Лола
співає саети.
Лола,
та сама, біла,
що очі в воді
згубила.
 ______________________________________________

Текст оригіналу:

четвер, 4 жовтня 2012 р.

Розстріл в „Каравані”. Історія з приводу…



Не знаю, наскільки це правда, але біологи стверджують, що якщо маленького пацюка загнати в глухий кут і не лишити йому шляхів відходу, він просто кинеться вам в обличчя і намагатиметься виїсти очі. Чомусь саме така аналогія прийшла до мене після прочитання матеріалу про розстріл у „Каравані”.

субота, 22 вересня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Romance de la Luna, Luna



Кончіті Гарсіа Лорка

Прийшла Luna Luna в кузню
з подушкою нардів білих.
І стежить за нею хлопчик.
І стежить за нею пильно.
Прозоре повітря ловить
її щонайменший порух.
Тверді олов’яні груди
випростуються, мов гори.
- Втікай, Luna Luna, швидше, -
застануть тебе цигани,
змайструють із твого серця
каблучки і талісмани.
- Пусти мене, хлопче, в танець!
Як двері вони відчинять, -
лежатимеш ти на горні
з заплющеними очима.
- Втікай, Luna Luna, швидше, -
Вже коні летять по схилах!
- Не смій зачіпати, хлопче,
мою прохолоду білу.

Чимдуж наближався вершник,
бючи в барабан долини.
Та тільки заплющив очі
у кузні малий хлопчина. 

Верталися темним гаєм
цигани – ножі співочі.
Світили у вітті чола,
тривожно дзвеніли очі.

Як жаско сова співає
опівночі про розлуку.
До неба йде Luna Luna,
до неба з хлопям за руку.

У кузні цигани плачуть,
Голосять, не бачать світу!
А вітер слідкує потай
крізь віти, крізь темні віти.
_________________________________________________________________

Текст оригіналу:

понеділок, 17 вересня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Севілья



Севілья – вежа,
стрілами підперта.

Вона – для ран.
А Кордова – для смерті.

Підстерігає невмирущі ритми,
заплутує, неначе лабіринти,
немов гарячі лози виноградні,

Севілья ранить!

Під небесами, зігнутими криво,
під небесами – у полях безкраїх
дзвенить ріка у всі свої тятиви,
летить стріла,

а Кордова ховає!

Несамовита з обрію – до лісу,
підмішує в вино своє останнє
довершеність стрункого Діоніса
і гіркоту бентежну Дон-Хуана.

Севілья ранить.
І навіки ранить!
____________________________________________

Текст оригіналу:

понеділок, 3 вересня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Пейзаж



Поле
оливами
розгортається і згортається,
ніби віяло.
Понад оливами
небо нахилене.
Злива прачорна –
стужею в зорях.
Тремтить очеретом темрява,
річкою йде, уроча.
Вітер береться брижами.
Оливи
кричати
хочуть.
Зграя пташок упійманих
довгими місить крилами
тіней погасле клоччя.
 ____________________________________________________

Текст оригіналу:

неділя, 2 вересня 2012 р.

Сховайся, серце, і мовчи…

Сховайся, серце, і мовчи…
Ти чуєш?!
Чуєш?!
Хто се?
Хто се?..
...З ясиром щедрим
їде осінь –
золотоокий
половчин.

Стояв отак під вікнами у тиші



Стояв отак під вікнами у тиші –
так нерухомо, наче в тишу вмерз…
І чомусь мати з кладовища вийшла
та до причілка прихилила хрест.

Постояла між вікнами і часом.
Під грушею схилилась до стола.
Зітхнула важко. Я не оглядався.
Вона понад причілком і пішла.

А я стояв під вікнами, на межці,
стояв і слухав, з місця не рушав,
як жовті груші гупають о стежку,
як о причілок гупає душа.

середа, 15 серпня 2012 р.

Корчма (Роману Скибі)

Летять чарки. Гойдаються мониста.
Ворушить карти знуджений лайдак.
А під вікном хтось трусить падолистом –
то осінь - ведмедівна молода.

Вона п’янить, вона хитає стіни –
тремтять столи, і сіни, і ванькир.
Тяжкі стада горіхів і шипшини
червоним риком завертає в двір.

Корчма на неї розверзає рота.
Сміються люди. Гавкають хорти.
Вона гарчить і торгає ворота.
Вона од них не може утекти.

…Ніхто не знає, що зачувши доню,
із найтемніших лісових страхіть,
голодний і роз’ятрений безсонням,
біжить на поміч сніговий ведмідь.

четвер, 9 серпня 2012 р.

Сад божественних пісней



Я не прийду. Не руш мене!
Я зараз давній і непевний.
Мені випростується з вени
гілля божественних пісней.

Не клич! Не ремствуй! Не ходи!
Я мертвий. Я пішов тудою,
де білу тінь Сковороди
сто душ хитали над водою.

Вона пручалася, мов птах.
Вона скресала і не скресла,
аж поки на хмільних вітрах
її не розтерзали весни.

Се давній сад. Се сад новий!
Тут бути радісно і темно!
Тут виростають з кропиви
чи то могили, чи поеми.

Тут Бог, як дуб, на видноті –
у ніч беззахисну і глупу –
слова нечуті і не ті
роями випускає з дупел.

І замовкають голоси,
коли над садом, над вечірнім,
перисте хмар’я – сиве звір’я
іде з великої роси.

І я іду. Ні там, ні де –
аж поки схмарене, невірне
те сиве звір’я – біле пір’я
мені на аркуш опаде.

неділя, 5 серпня 2012 р.

нести повз підвали провали балкони проїзди


нести повз підвали провали балкони проїзди
під’їзди бруківки де хтось чи то спить чи не спить
збирати на вітрі кіно і відкриті валізи
і мчати за руки з героями траурних плит

любити музик і уміти шукати поетів
по вбитих дощах по ознаках кашлів і безсиль
по сміху й котурнах по згущеній лімфі планети
по ранах пробілів по синіх собаках роси

бо може то душі а може собаки ті сестри
що попри метро і вологість повітря пливуть
ножами по грудях усіх провінційних оркестрів
волоссям по вітру чи брижами по рукаву

хоч близько до вас а воно вам не дасться не дасться
аж поки не вигорить з нього усе вороне
аж поки замерзне потік театральної каси
і бомж привокзальний в дитячій кімнаті засне

2012

пʼятниця, 3 серпня 2012 р.

Пішла дівчинка до лісу...


І мати була дома, і тітка Галька була. Баби Наді щоправда не було вже. Її вже два дні не бачила дівчинка. Спершу вранці баба встала і почовпла на грядку, як і завжди. Мати ж не полотиме, і Галька не полотиме. Тож баба й почовпла. А тоді, скоро вже, ну недовго так, тільки но дівчинка поснідала, коло грядок зчинився гвалт. Мати підпирала кулаком величезного синця і кричала, що бабуся Надя вснула прямо на помідорах. Люди йшли мимо, гнали корів, хрестилися в бік бабуні і плювалися в материн бік. Дівчинку тоді одвели до іншої баби, до Насті. Але їй там не подобалось. Ні оті картинки по стінах, які називалися „святі окони”, ні сама гостроноса й дрібна баба Настя. Дівчинка тягнулася до столу, силувалась узяти цукерку з великої полив’яної миски, а баба оскирялася на неї, як стара щука, що її колись піймав дівчинчин вітчим, і казала:

-         Отак от, отак от, моя дитинко. Ось бабуся Настя зараз устане та й дасть тобі канхветика. Дасть канхвееетика тобі. Бабуся вже стареееенька, старенька бабуся. Пенції зовсім мало получає, а канхветики купує, аякже, купує канхветики, і тобі дає…

субота, 28 липня 2012 р.

Віз (З циклу "Дворище просто неба")


Страшно хлоп’яті, страшно.
Страшно і лячно йому ночувати під возом.
Бо батько спить міцно, поклавши руку під голову.
Бо глечик перекинувся
і молоко витекло на покіс.
Бо луг розмовляє цвіркунами і голосами.
Страшно хлоп’яті.
Віз, як сова, пугукає колесами.
Віз блискає чорними від дьогтю очима.
Віз каже:
„Ану, хлопче, полечу я до цвинтаря по нашу бабу Домаху!”

Хлопчик тікає, тікає –
стерня коле його, коле.
Вже на середині поля,
де груша розсохата,
чує хлопчик – гуде щось, гуде.
Дивиться – аж то віз летить по небу,
а на возі сидить баба Домаха.
Волосся в неї розплетене,
сорочка на ній подрана.
Сидить баба Домаха на возі
і кидає услід хлопчикові
здоровенні чорні кавуни…

На світанку його будить батько,
вони встромляють вила в сіно
і йдуть додому.
Віз котиться за волами так стиха,
немов і не вміє літати.
Хлопчик не прислухається,
а все одно чує,
як на сіні, біля вил,
стиха розмовляють голоси.

Іде хлопчик додому.
Іде батько додому.
Ідуть воли додому.
Мертві їдуть не знати куди.

пʼятниця, 27 липня 2012 р.

Призьба (з циклу "Дворище просто неба")


Сокоріла призьба, сокоріла,
та курчаток скликала.
Не призьба мов, а квочка.
Курчата, мов кудельця вовни,
позакудлувались,
позабабрувались,
позабрьохувались,
у калюжу під клунею та й порозкочувались.
Плаче призьба, плаче.
Кличе курчаток, ой кличе.
Не призьба мов, а квочка.
А вони не йдуть, малі.
А вони не йдуть, дурні.
Сплескує призьба руками,
майорить призьба рукавами,
хустку зубами закушує
та знов кличе курчат:
ціпу-ціпу-ціпу, малі,
ціпу-ціпу-ціпу, дурні.
Не йдуть курчата.

А вже суне з грядок ніч-мати,
сапає та хекає.
Несе в пелені молочаю кролям,
випускає вгору жовтий корж місяця
і стиха лає курчат,
що жовтими цяточками
блищать із калюжі:

-         Ач ви малі, ач ви капосні…
Ось я вам, гемонські душі…

Та збирає нищечком курчат,
та складає в пелену хвартуха
в огірках і торочках,
та несе в решеті під призьбу –
спати, спати час.

Хвіртка (З циклу "Дворище просто неба")


Хвіртка схожа на розсідланого коня.
По один бік калюжа – напийся.
По другий бік стріха – наїжся.
Та не їсть хвіртка, не п’є.
Тільки крутить хвіртка головою
супроти пташок –
гніздитися їх загукує.
Не летять, не слухають.
Їй би оце в ковбаньку піти –
покачатися, покупатися.
Та мертва хустка на стовпичку
не пускає її.
Ходи, каже, хвіртко,
блукай, каже, хвіртко,
навколо мене.
А коли хто ступить до тебе,
коли хто тебе одчинить –
убий його, хвіртко, копитом.
А як не вб’єш –
я тобі споришу не дам,
будяків не дам,
блекоти не дам.

Пасеться хвіртка,
до стовпчика припнута,
та й наслухає,
коли вже то білий пташок
розв’яже дзьобиком
мертвий вузол,
летячи на далеку-далеку воду.

неділя, 22 липня 2012 р.

ми глинище тверде і невсипуще


ми глинище тверде і невсипуще
ми хата в найглухішому кутку
Палажка наша мов каганчик грушу
несе і світить нею в тернику

ми трухлі ми мокріємо ми осінь
ми лущимось і пахнемо старим
Палажка хмари як гарбуззя зносить
і повагом розсідлує вітри

збирає мовчки нас поміж паліччя
і місить нами поминальний хліб
а то зітхає й Никодима кличе
і він як дим приходить з-під землі

а сю весну чогось Палажка хиріє
сидить щодень при чорних образах
а сю ніч нащось винесла сокиру
і потемки прорубувала дах

Вийшли діди у брилях загрібати


Вийшли діди у брилях загрібати.
Сонце на вилах. Трава на граблях.
Десь аж за цвинтар ховається затінь.
Просто під горло підходять поля.

Лугу – залийся! І лоскіт, і червінь.
Меду напийся чи хліба вломи.
Бджоли літають, а вишні померли
й важко вляглися на грядку грудьми.

Цвинтар вишневий. Могили говорять:
„Ми тут чекали, а ви все не йшли…”

А під ногами маківка чорна
цупко
заплутує
постоли.


субота, 21 липня 2012 р.

Ходять кішки, ходять пішки...


Ходять кішки, ходять пішки,
тремко-тремко з темноти!..
Нам би трішки, тільки трішки,
ще хоч трішечки пройти.

Ми ж узули льон зозулин,
ворожили на корі.
Та не знали, та не чули,
та не вміли говорить.

Ми прикинулись птахами.
Ми летіли звіддаля.
Сонно мати позіхає.
Мова плаче немовлям.

2012.

пʼятниця, 20 липня 2012 р.

Черепаха Аха (за Ганною Чубач)


Черепаха – аха-аха
У траві сиділа-діла
Черепаха – аха
У траві траву курила

Крокодили – дили-дили
Й величезні ганібали
Черепаху-аху
Налякали – али-али

Черепаха – аха-аха
На піску сиділа-діла
Черепаха – аха
Гарні мульти ся дивила.

Два удави ави-ави
Проповзали али-али
Черепаху – аху
Забирали до шпиталю.

Черепаха – аха-аха
Ізлякалася уколу
Черепаха – аха
Галаперідолу – олу.

Санітари – гуси-гуси
Походжали – али-али
Черепаху – аху
Пантрували – али-али.

Черепаха – аха-аха
На кушетку сіла-сіла
Черепаха – аха
Перелякано тремтіла.

Ну а потім – отім-отім
Піднялась на крила-ила
І за хмари ари-ари
Полетіла – іла-іла.

Знає мама, знає тато:
Черепахам не літати.
Та коли трави багато –
Полетить і черепаха.

Іха-оха-еха-аха. 
Кольорова черепаха!!! 
____________________________________________

Текст оригіналу: