пʼятниця, 22 лютого 2019 р.

* * * *


Здається, літо вже губило пера,
останні двері брало на скабу,
«Люблю», – сказав я білому паперу.
Вода стояла темна, як мадера,
а понад нею берег чи й не берег,
а так – барвистий ринок Істамбул.

То я на нім тримав тебе за руку,
я муку полоскав на бистрині,
Я обнімав вологе і опукле,
я переймав солодке, наче цукор.
На весь базар, на всі шовкові луки
той поцілунок танув і дзвенів.

А ти прощалась, лежачи, прощалась.
Так неумисно, гірко, горілиць.
Ти вже була нечула, наче далеч,
була за туском і була за жалем,
та й не була ж, а тільки заблукала
поміж оцих чи яток, чи копиць…

І я од тебе – за одненький подих,
а сам од себе – геть на чужині,
не знавши броду, не питавши згоди,
ходив і слухав, як так само ходить
твоє вечірнє дихання по воду,
твоє османське сонце по мені. 

пʼятниця, 8 лютого 2019 р.

* * * *


зима гірка зима тонка еротика
полуда руки сонні аж скляні
навіщо сяєш від одного дотику
як апельсини мерзлі на вікні

усе непевне набуває значення
усе хистке дається нам само
і ця пітьма якої ми не бачимо
торкає губи наче ескімо

лежи тебе невидиму накрию я
ліхтарний викрій кину на живіт
і віями і шкірою і шиєю
і все…
і квит…

середа, 23 січня 2019 р.

Діда Грицька поховають завтра

– Умер Грицько! – сказав дід, скидаючи картуза й не знаючи куди б його покласти. Сказав і обвів поглядом Сашка й бабу – от, мовляв, яку важливу новину я приніс, я – перший, від мене ви обоє взнали, що Грицька нема вже.

– Та шо ти… – недовірливо глянула на нього баба й одразу ж дрібно захрестилася, – Царство Небесне, вічний покой…

Сашко промовчав. Неначе йому було й шкода діда Грицька, але ж усі вже давно знали, що він скоро вмре. З самісінької зими лежав у хаті, як колода, тільки одна рука рухалася. І баба Галька, і тітка Вірка, і Янка коло нього впадали, їсти носили, прибирали, вмивали його й навіть голили. Останні дні швидка до них їздила по двічі. І на вигоні стали балакати, що вже ось-ось. Так і вийшло.