вівторок, 16 грудня 2014 р.

* * * *

Десь поза снами... ще тоді, коли
ніхто не знав ні змори, ні покори,
слова самі пір'їнами пливли
в зелений день за Базилевську гору.

Десь там, де юність умивала світ
своїм дощем, важким і неспочинним,
а світ минав за папороттю літ –
за ним стояли трунами ялини...

І що тепер? – ні колоса в жнивах,
ні просвітку в задавленій дрімоті.
Усі мої спрозорілі слова
тремтять, мов краплі на холоднім дроті.

Я – птах...
Довкола – непочатий ліс...
Хто ж тут мені окрайчика покришить? –
Хіба що юність, висохла до сліз.

Хіба що мова, випита до тиші.

вівторок, 9 грудня 2014 р.

* * * *

ще листя клена й біле листя граба
текло в сніги і гаснуло в снігах
ще голі груди сяяли ослабло
й навколо сну куйовдилась нудьга

когось гукало гнуте серце клена
вже непритомне у височині
де світла сніп тремтів немов стремена
чи при коні чи може при мені

і ти лягла над вивернутим листям
ти вилягла як вивірка між віт
текли твої обійми ненавмисні
цвіли твої цілунки снігові

і розтікались важко у атрамент
у родове столітнє наслання
де світла сніп під нашими тілами
тремтів як збруя вбитого коня

четвер, 4 грудня 2014 р.

* * * *

Скрипаль осінній – ні душі, ні тіні.
Ні стін, ні печі, а зима – за схлип.
Хіба що сни, та молоді, як вина,
сини в намітках облетілих лип.

Тікають пальці, бо ніхто не спинить.
Тікає все й не спиниться ніде.
Кому ж ті плечі, випростані в синє?
Кому те серце, нащось молоде?

Кому той сон, той переліт качиний?
Отой розліт упертої брови?..
А голова вже впала на коліна...
І мурашва налізла в рукави...


понеділок, 1 грудня 2014 р.

* * * *

Вже десь отам...
при ній сидить слуга –
дзвенить ключем од золотої скрині.
При ній недремні полчища ялинні,
і всенький світ – по віко у снігах.
Значками невідомого письма –
червоні ружі у волів на грудях...

Зове дітей і чорнобривих блудниць

у лоно Авраамове зима...

понеділок, 17 листопада 2014 р.

Бджола і волошка

Летіла на квітку маленька бджола,
бо мама навчила, бо квітка цвіла.
Розплющила очі волошка зі сну:
"Це хто тут дзижчить у солодкім лану?
Це хто тут прожогом, притьма, на льоту
нахабно розкошлав імлу золоту?!"
Медунка струсила пергу із крила
і квітці розважливо відповіла:
"Є сонячне літо. Є зелень гілок.
Є квіти, в яких достигає пилок.
Ті блиски пахучі, ті сховки тепла
Із квітки на квітку відносить бджола.
Вже так повелося із давніх-давен:
Є той, хто без іншого не проживе:
Без дощику – річка. Без мами – дитя.
Усіх пов'язало це дивне життя.
Я в тому не винна. Мій звичай такий:
літати в полях і єднати квітки."
Знітилася квітка, і в сонячній млі
блакитну кудельку відкрила бджолі.

Над кублами туги, розлуки і зла
Дзвеніла бджола і волошка цвіла...


 2014

четвер, 6 листопада 2014 р.

* * * *

усе спогадується й ні
то крик страшний то сон дитинний
пів місяця пів деревини
в напіввідчиненім вікні

а десь же в нетрях низових
у давнім і таємнім схроні
прихилені до голови
лежать у сутінках долоні

лежать долоні голубі
а серце з'юшене як зрада
лякає заспану рибінь

тонкої річки листопаду

суботу, 25 жовтня 2014 р.

* * * *

Сивим китицям-птицям
у вечірніх кагатах
все неспіване сниться,
все не хочеться спати.

Хто не вірив – побачить,
хто любив – одсахнеться.
Ось вам очі незрячі,
ось обмануте серце.

Наспівалися синьо?
Насміялися срібно?
Нате ж мокре вориння,
нате ниву безхлібну.

Нате сяючу крицю
снігового булату...

Хочуть снитися птиці.

Тільки нікому спати.

середу, 15 жовтня 2014 р.

* * * *

В темноті гойдаєшся, як човен,
а проте не спиш, не спиш, не спиш.
Вислизаєш, як з молитвослова
вже не річ, а вимовлена тиш.

Чорний, перепалений до зморшки,
як вогнем насипаний на сніг,
хоч би крику крізь могильну дошку
я благаю в коренів твоїх.

Ти ж бо тільки дивишся впівока,
світишся крізь темні жолоби
зі своєї синьої затоки,
зі своєї сонної плавби.


четвер, 25 вересня 2014 р.

* * * *

Він так ішов – нікому, бо кому?
Він – вересень, та хто його вже любить?
Довкіл тітки провітрюють пітьму,
мов гаманці, затискуючи губи...

Він був комусь. А сам собі не був.
Він якось враз позбавився усього.
Холодні двері взявши на скабу,
пішов собі, як старець, на дорогу.

І шепотів, аж душу застудив,
сутулим тіням, нетерплячим дітям:
"Я вже нікому в світі не один...

Вже нікому й наснитися у світі..."

суботу, 6 вересня 2014 р.

* * * *

Туди, де все - рукою до руки,
теплом до вій і пасмами до скроні,
туди, де сон розбитий на скалки
губами губить ягоди безсонні,
пішов Господь - як музика, хисткий -
безсмертники сушити на осонні.

четвер, 28 серпня 2014 р.

* * * *

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

середу, 27 серпня 2014 р.

* * * *

О тихий час - не барви, а ваги,
не сну, а тла, не безміру, а миру.
Лягає тінь, накреслена пунктиром:
від лампи -  у похмурий надвечірок,
від тебе - до книжкової нудьги.

Усе, що є, усе, що любить світ,
умить замкнулось ув оцій годині -
твій хижий страх і простота дитинна,
і гарячкова сіра писанина
стає важка, як щирий оксамит.

От тільки відштовхнутись, і пливти,
як божевільний наголос, як титла,
проз марне слово, як порожнє житло,
де для життя уже бракує світла,
але для смерті мало темноти.

понеділок, 25 серпня 2014 р.

* * * *

Траву скосили. Побілили школу.
З димами думи стали заодно.
І холодно, так нібито ніколи
вже не заснеш з відчиненим вікном.

На ринку вже не сваряться, не смітять,
не віддають останнє за дурняк.
А по дворах не так сміються діти
і від дощу ховаються не так.

Дівчата повертаються в поеми,
легкі, як сон, оголені, як суть,
в яку тілами залатавши темінь,
метелики з вітрилами пливуть.

І тільки з тиші, чутної музикам,
з любові, що погасла завчасу,
виходять, щоб зустрітися навіки
пекельний сум і величальний сум.


суботу, 23 серпня 2014 р.

* * * *

                                   Марині Кононеко

Тітка осінь настелила ряден -
світляки нападали на них...
А дівчата плакали, бо зрада.
А баби хрестилися, бо гріх.

Позаснули карі і блакитні,
промочивши вію не одну.
І вуста, натомлені тремтіти,
ніжно цілували далину.

Ще хотіла діток перестріти -
перестрівся старець хутірський:

- Що палила, доню?
- Красне літо.
- Що несеш у торбі?
- Гнилички.


середу, 20 серпня 2014 р.

* * * *


                     Що в нас було? Любов і літо… 
                    (Ліна Костенко)

Було життя легке й гуляще.
Було прекрасне і пусте.
А що комусь жилося краще,
То ми не ласились на те.

І ті нечеми язикаті,
Що пащекують за столом,
Хай посоромляться казати,
Що в нас нічого не було.

Було дарма, було й над силу,
Було до сміху, і до сліз.
А що скінчилось – те скінчилось.
Усе кінчається колись.

пʼятницю, 15 серпня 2014 р.

* * * *

Грайливий промінь бавився, погас.
Заснув, як час, розіпнутий на гратах.
Нічого ми не знаємо про час.
Усі ми - діти, аж допоки нас...
допоки нас ще є кому прощати.

Катлєти

Є в нас у селі тьотка одна – звать Ларіска. А якшо повністю – Ларіска Протівотанкова. Славна тим, шо в радянські часи любила каждий тиждень устраювать у дворі суботники. Робила в санстанції, травила крис і прочу живность, не знаю як ця профа називається.
І ще є одна тьотка – Інна, моєї матері подруга. Славна тим, шо вміє гадать на картах і все вгадує. До останньої цурочки і кніпочки. Але її чоловік не любе отих праздно шатающихся прохачок погадать і постоянко рве Інці карти. 


середу, 13 серпня 2014 р.

* * * *

Давнини мені хочеться і сивини.
Хай би баба прийшла, самокат прикотила.
Хай би птах розколошкував пір'я на крилах,
а вітрець розколошкував хмари над ним...

Хай дорога корів поведе до села,
бо яке те життя без корів по дорозі?
І без хати, що вікнами тягнеться в осінь?
І без баби, що ось самокат привела?

Щоб відро забриніло - відро ожило,
щоб туман молока обгорнув, як облога,
всі гіркі спориші і вечірню дорогу,

що одвіку корів повертає в село...
Ну а далі нехай... вже не буде нічого.

четвер, 24 липня 2014 р.

Люба Супрун




У контексті розповідей про численних алкашів, які трапились на моєму життєвому шляху, не можу не згадати про Любу Супрун. Люба жила в одному з будинків на Духовці (район 5 школи), в одній з кімнат комуналки. Мала абсолютно лисого кота, але не сфінкса, а звичайного, з якого злі життєві вітри обдмухали всю шерсть. Любила виходити зі своєї кімнати у незмінній в’язаній шапці і турецькому пуховику, незалежно від пори року. Вона виходила з своєї кімнати і човгала на кухню так зловісно, що вікна пітніли, а дітям на горішніх поверхах починали снитися жахи… Вона виходила на кухню, сідала на стіл, метляла ногами і брудними пасмами волосся, і співала свої улюблені пісні. Одну з двох – «В небе парила перелетная птица, я уходила, чтобы возвратиться» або «Полюби меня такой, какая я есть»… Глядачі особливо полюбляли слухати у Любиному виконанні другу пісню.

Удень Люба сиділа в хаті зі своїм котом або ревізувала сміттєві баки у пошуках чогось корисного, а ввечері ходила рейдом по квартирах і пропонувала послуги з винесення сміття. Послуги користувалися популярністю, і вдячні сусіди наливали іноді Любі сто грам і давали в карман кілька картоплин, окраєць хліба, шмат сала. Люба випивала сто грам, занюхувала рукавом і йшла собі далі, а сусіди гидливо брали пластиковий стаканчик двома пальцями і несли викидати. Якось я теж дав Любі своє мусорне відро, щоб вона винесла. І це, я думаю, один з тих фактів, за які мене гарненько спитають на тім світі.

Шахраї забрали в Люби її кімнату. Це було в кінці осені, майже взимку. Останній раз я бачив Любу, як вона сиділа на сходинках нашого трахнутого грибком і цвіллю під’їзду без дверей. Сиділа нашорошена і покірна, як ота перелітна птиця, про яку колись співала пісню. Але більше їй було нікуди летіти. Сусіди кидали Любі шматки хліба, але вона їх чомусь не брала. Дітвора знічев’я розкручувала перед її обличчям колеса велосипедів, і Люба ще відкривала очі, і ще, мабуть, бачила спиці, перемотані кольоровим дротом. І я теж бачив Любу на сходах. Раз, а може двічі. І дітвору, яка розважала її велосипедами. Але я нічого не робив. І я зараз думаю, що на тому світі не будуть враховувати того, що мені тоді було тільки 20 років.

Минула осінь і зима. 8 березня ми з сусідкою-медсестрою пили на спільній кухні. Закусювали салатом мімоза і свіжими огірками, що нестерпно пахли якимись антибіотиками.

-         А де це Люба? – запитав я сусідки, - Щось давно її не видно.
-         Тю, а ти не знаєш? – відповіла Олька, - вона ще перед Новим годом ласти склеїла.

Я підняв чарку з самогонкою і сказав:

-         Давай вип’єм за Любу. Вона нам мусор виносила.
-         Шо я больна?! За бухарів пить! Випий лучше за мене, шоб я хоч у 40 собі мужика найшла.

Олька пила за мужика, а я тайкома пив за Любу Супрун, а ще за її лисого кота, який не мав жодного відношення ні до благородної породи сфінксів, ні до свята 8 березня.

четвер, 17 липня 2014 р.

* * * *

- Хто мучить нас уночі?
- Гроза над порожнім домом.
- А хто забувати вчить?
- Втома.
- А де наш останній схрон?
- За тихою, за водою.
- А чим обірветься сон?
- Війною.
- Навіщо нам та війна?
- Спалити гріхи сторічні...
- А чим рятуватись нам?
- Нічим.
- А де наш колишній час?
- В холодних коханих лицях.
- Що ж досі тримає нас?
- Дрібниці...

середу, 16 липня 2014 р.

* * * *

І мряка, і намет самотній
на полі пізніх кавунів...
Сухотний волоцюга жовтень
у наші кашляє пісні.

Онучі сушить над багаттям,
цигарку гасить чобітьми,
і нам наказує мовчати -
й не сперечаємося ми.

А тільки дивимось вороже,
як тануть фари вдалині.
У світі цілому ніхто вже
не хоче наших кавунів...


суботу, 12 липня 2014 р.

* * * *



Усе, що вчора плакало за мамою,
Тепер лягло пелюстками внатрус.
Малі волошки із моєї пам’яті,
Чого ви спрагло тягнетесь до вуст?

Все, що жило за довгими терпіннями,
Сьогодні раптом горло попекло….
Пливе хмарина із очима синіми
Провідати могилки за село.

вівторок, 8 липня 2014 р.

Варення (З циклу "Розсипані світлини")




Літо. Липень. Наша двокімнатна квартира така суха і така жовта, що, здається, зараз спалахне, а вже за мить – одітліє, як папірець. Наша? Наша, але не моя, бо мені хочеться в село, де саме зараз гнатимуть корів, де баба тре кабачок на тертушці біля погрібника, де над річкою в’ються рої оксамитової мошки. Там грає з хати радіо, грюкає колодязна корба, кричать кури. І спориш у дворі, і дві шовковиці, і абрикоса натомились од денної спеки і тепер уже майже крізь сон слухають те надвечірнє порання. Я – там. Я ж там щовечора літаю і дзижчу джмеликом, збираю на п’яти срібло роси, солодко відчуваю ніч, що насувається з-за лугу, з-за Скель. Я там літую. А тут – хто я?

суботу, 5 липня 2014 р.

* * * *


Це серпень, серпень, видихнутий сп'яну
в червону квітку, в карти подорожні,
у гострий біль, розмовами захланний,
у довге ниття між зубами ножиць.

Дарма, дарма - бо що не шлях, то злочин...
що не поет, то виродок і злидень...
За ким твої фортепіанні ночі
ступають слідом і ридають ридма?

Це серпень, серпень. Не хотіти більше!
Перегнили, затерпли, відхотіли.
І тільки диня проситься у вірші,
осіння диня - місячна могила.

понеділок, 30 червня 2014 р.

Мадонна з вишнями

Дивись, ти сам – присілки і міста,
уламки флейт, порожні скойки щастя,
ти – літери в міжряддях… Ти – безчасся
смарагдових небесних заплітань,
де в’ються риби у Петрових снастях
і проступає титла золота

з Її долонь… З Її ридальних днів
поперек лютні виникають пальці,
немов жита, де любляться блукальці,
у землю застромивши кетмені.
Ти – перст Її. Ти музика до танцю,
проталина на зимному вікні.

Вона тобі – співоча горловина,
піднесене кантабіле, в якім
здіймає птах палкі сонетні стіни
над ідилічну самоту латини,
над чорні перетлілі мотузки –
крізь моровиці, вогнища й руїни.

Вона – криниця, де втопився сад.
Ти ж – тільки поклик, тільки зойк без неї.
З-поміж дощів і марних воскресань
нехай вона студено, як роса,
тебе торкнеться над сливовим клеєм
у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти її – у свій ослаблий тон,
у перемерзлу прозелень суглобів,
в журбу і страх, в несилу і випробу
хай ллється кармазиновий потоп.
І ти узрієш із пітьми, із гробу
всього себе в пелюстяній утробі –
того, який без неї ще ніхто…


вівторок, 17 червня 2014 р.

* * * *

вона вздрівається тобі
вона зітхає не тобою
родзинка на її губі
тремтить мов камінь під водою

вона летить немовби сніг
одного подиву заради
в напіввідкритому вікні
твого занедбаного саду

її таку тамуєш ти
немов приховану провину
допоки з тиші й темноти
пливуть малюнки старовинні

допоки ждуть оддалеки
бучних погребних церемоній
її вишневі пелюстки
і вигаптувані дракони



* * * *




бракує гамору і світла
і трохи навіть маячні
твоїх упертостей гранітних
мого стояння при вікні

того нервового стояння
з блакитним димом на виду
нічної музики у крані
притихлих кроків у саду

якоїсь туги у прощанні
і ще останнього листа
де є цілунок на добраніч
моїм прокуреним вустам

понеділок, 16 червня 2014 р.

* * * *

постій при моїм столі
в червоній осінній хвищі
за тінню своєю ближча
до скрипок і кораблів

роздягнена догола
до холоду по долонях
до кволого безбороння
від холоду без тепла

пали мені навмання
слова що не знають пари
про день у димах пожарищ
про дім за димами дня

стиханням своїм тонким
лети над моєю ніччю
пропаща весільна свічко
у сутінку чорних схим

вівторок, 10 червня 2014 р.

Трійця

І дощ пішов на Трійцю, як завжди.
Надпив довкілля скрипом берестковим.
Бродив собі, як слово попід словом,
клубком у горлі пошепки бродив.

Півонія лежала навмання.
Сама собі, ржавіючи, лежала.
Її було рукам уже замало,
і забагато споминам було:

про дощ отой, розкутий, молодий -
на всю глупоту, на усе невміння,
на твій поділ, що танув над коліньми,
й на двері ті, фарбовані у синє,
що зачинились поперек ходи...

понеділок, 2 червня 2014 р.

* * * *

                                            Олені Гаран

не жаль отих цілунків поза осінню
отих цілунків перших позавіконню
і слів не жаль що випурхнули зосліпу
неторкані немовлені некликані

не жаль дерев за дальніми могилами
що наче груди вкрилися гілляччями
зірок не жаль що в озері варили ми
і їли ще сирими і гарячими

ніхто не знає де тоді пропали ми
й чого тепер годинами тривожними
нам жаль кота одного заблукалого
кота отого що знайти не можна вже

пʼятницю, 30 травня 2014 р.

* * * *

А ти чогось тулилася до скла -
вже каламутна, сива, волоока...
Пальто осіннє падало на кроки,
бо ти вже ні стояла, ані йшла -

як пелена висіла... Як дитя,
сміялася і плакала водночас,
за скло і сором заховавши очі,
в'язала тихі вузлики життя.

Крізь дім холодний і вечірній глід,
крізь темні ями на пальті осіннім
пливла собі по водостоках синіх...
сама собі дивилася услід...

пʼятницю, 16 травня 2014 р.

* * * *

Ми будем те, що вимовимо ми.
Поза снігами, зверху і навпроти,
немов стріла, що вийнята з польоту,
стрими у грудях. Бійся, а стрими.
Ми будем те, що вигадали ми...

За стан бери. За серце - не бери.
Не знай того, що станеться не з нами.
Одного світла ми із вечорами.
Кори одної - ми і вечори.
Не знай того, що плине поза нами...

Не розкажи, як ти мені пекла.
Мені б тебе не знати вже довіку.
Хіба я ждав, хіба надвечір кликав?
Одно - виймав, мов кулю з чересла.
Аби ж я знав, що тая куля - ліки...

Та доста, доста. Вмовкни. Не боли.
Покірна стій, обібрана, провинна.
Я буду тим, чого ти вже не впиниш,
а як стомлюся й вишепчу "Дитино...",
струсни корою, снігу постели.

Ти - тільки тінь, що я під ноги кинув.

середу, 14 травня 2014 р.

* * * *

усі дороги світу
початі без мови
врешті стають колами журавля

лежать люди над яром
хапаються за гарячі голови
кричать
і по одному котяться вниз

а по той бік стоїть спомин
сурмить у сурму
губи його - розплата
пальці його - покута
очі його облудні
наче вірші
що ніколи не знали паперу

понеділок, 12 травня 2014 р.

* * * *

Близьке - далеке. Знаки об думки:
то тихі, то тривожні, то поганські.
Тире. Тире. Знак оклику. Крапки...
І - вже п'ятьох убили у Слов'янську.

А крізь гілля, зів'ялі хмари крізь,
німий, мов титла в невимовну пору,
від болю сивий і тонкий від сліз,
стоїть Господь над скринею Пандори.

середу, 7 травня 2014 р.

Нічні купання в серпні

Час перед осінню віє вітром і пахне половою. Він шерехуватий і трохи прогнилий. Час на те, щоб замикати човни, палити в багаттях літні намети, знати більше, ніж місяць тому, сумніватися більше, ніж будь-коли. Час зупиняти самокати на узбіччях, де продають гриби, ні з ким не вітатися, ночами палити свічки на кладовищі і пити самогонку. Час битися і горлати пісні, час колесом качатись у куряві. Мокрий, ненависний, скривджений кимось час для самогубств, у якому тільки жахітно червоні гребені півнів, розстебнуті наопаш комірці з холодом, і руки, що зникають над столами. Перед осінню вже ніде немає тіней.

Я прокидаюся на світанку і лізу на дах веранди збирати яблука. Ластівка снує од гнізда до повітки. Мати годує курей. Буде дощ. Я однією рукою тримаю цигарку, а другою дотягуюся до великих жовтих яблук, підкочую їх ближче і по одній укидаю в відро. Дроти так голосно гудуть, що я притуляюсь вухом до коліна, аби не чути. Потягуюся всім тілом, слухаючи молодий ранковий дрож, що солодко перебігає із м'яза у м'яз і ласкаво тривожить шкіру, слухаючи вітер на обличчі, і те, що мені хочеться їсти просто зараз, о шостій ранку. Років через п'ять уже не хотітиметься аж до обіду, але зараз хочеться – і їсти, і бігти до річки, і, набравши повні легені повітря, шугати у воду, а тоді стрибати і відсапуватись на березі. І цигарку прикурювати свавільно, знаючи, що зараз візьму ноги в руки і легко пробіжу два кілометри без зупинки. Хочеться гороїжитись, задиратися з Ігорем або з Павлом, згинати їх удвоє й кидати собі під ноги, хочеться бичитись і горлати щось геть уже несусвітнє.

вівторок, 6 травня 2014 р.

Жовта смужка під дверима

– Будете чай? - питає мати і кутається в халат так, наче хоче в нього повністю залізти.

Міліціонерша Надія Петрівна у відповідь обдаровує матір, а заразом і всю їхню хатню обстановку милостивою посмішкою.

– Ні, я пила, – каже вона, не розтуляючи рота і поправляє пілотку з жовтим гербом, так міцно припасовану до круглої голови невидимими приколками, що здається, ніби вона прибита цвяхами.

Голова міліціонерші росте прямісінько з плечей. Вона така важка, що навіть погони гнуться. Губи у міліціонерші відсутні. Місце, де вони мають бути, позначене жовтим і зверху обведене коричневим, але не дуже точно, наче дитина гралася з розмальовкою. Сашкові неприємно дивитись у її бік, але ось вона йде до нього, ось уже сідає на канапу, з якої з'їхало покривальце, дихає хлопцеві в лице якоюсь жирною ковбасою і кремом для рук. Сашко ховає зошит у щілину.

суботу, 3 травня 2014 р.

* * * *

на осінньому тлі повивального тліну
де вуздечка мов тать перелітним губам
випливає з полів юний вершень шипшини
а під ним самота як інжир голуба

і сполоханий світ ниций бранець убитих
що золою курить і цвіте полином
нахиляється вниз цілувати і пити
мосянжових підків вікодавнє вино

він грозиться йому кушпелою над полем
бовванами пожеж гаманами катів
поки вершень летить ажуровий і голий
мов найперший із нас мов останній в житті

крізь плачі породіль празники і обжинки
виростає з сідла у неторкану синь
доки носить його доки любить як жінка
ізабелловий кінь ізабелловий кінь

понеділок, 28 квітня 2014 р.

Максим

Рано-рано, задовго до того, як сонце вмиється і вистромиться з-за глодового куща по той бік, іде Максим з торбою трусити рибу. Цілий рік на ньому одні й ті самі кирзові чоботи, зелений лейтенантський піджак з пувицями різного кольору й фасону та сині замацькорені штани. Над городами погримує грім, повіває вітер, очерети дрібно ворушаться, схиляють чорні важкі качалки і струшують у хвилі зелений пилок – то вода починає цвісти. І Максим знає, що вже серпень. Він дістає з кишені газетні папірчики, клуночок тютюну і сідає на колоду крутити цигарку. Чиркає сірником, затягується, а за мить уже й не знати – чи насправді од його чорної бороди стелиться дим, чи все те тільки вздрівається трьом вільхочкам з обчухраними гілками та куріпці, яка чогось притулилася до його чобота і жаліється, що в неї сю ніч пропали дітки. Затягнувшись востаннє димом, гаркнувши і плюнувши, Максим кидає недопалок собі  під ноги й затирає чоботом, ще якусь мить стоїть і дивиться собі під ноги, а тоді відгортає пасмо верболозу і заходить у зелену гущину. 

пʼятницю, 25 квітня 2014 р.

Лисиця на синьому тлі



Вона стоїть деякий час на білісіньких, обачних своїх ногах, коло плоту, схиляє голову так, мов хоче щось роздивитися, прислухається до лип на цвинтарі, а тоді біжить піщаною дорогою геть у ліс. Софія дивиться на неї з-за своєї хати, приклавши долоню до чола, зсунувши хустку з вуха. 

– Віднесу ось крашанок. Геть... Їй же бо... – нарешті каже Софія до пасіки, що в неї під ногами, до розваленої хати, та найбільше – до тимковичівських хрестів. 

Хрести мовчать і всміхаються до баби спроквола, мов знають, що не віднесе вона нічого. Нема чого нести. Софія топчеться по вутлих дошках, плутається у високій траві і жде, що вони їй скажуть...

понеділок, 21 квітня 2014 р.

Субота

Над чорним дьогтем і над білим сиром
ходила ніч. І янгол винограду
кривавий палець витирав об шати.
Сторожа сонна піднімала рядна -
голів чотири, шоломів чотири...
І писар спав, покинувши писати
руду дорогу смерті не своєї.
І в'язень спав, отой, що не про нього
була дорога, писана по спині...

На білий сир уже стікався дьоготь,
Рідкий туман Йорданового глею
пили і піднімали небеса.
Тулився світ навпомацки до тліну,
до сивих кіс Марії Магдалини
тулився сивий Гетсиманський сад.

понеділок, 7 квітня 2014 р.

Стилізація під Б.-І.Антонича

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

середу, 2 квітня 2014 р.

Клумба (з циклу "Розсипані світлини")



В дитинстві ти забагато думав про смерть. З тих самих пір, коли став узагалі забагато про себе думати, коли вже регулярно писав якісь там вірші і їх регулярно друкувала місцева районка. Уже тоді ти почав приміряти на себе вселенську втому і тотальну безглуздість життя, яке ти називав не інакше як "буттям".

Разом з цим усім декадансом ти міряв на себе свої перші бандани і косухи, хіпповську символіку, різав перші джинси. Навіть пробував таскатися в цьому до школи, однак математичка Валентина Василівна щоразу відводила тебе до вікна і спокійно, терпляче пояснювала, що сюди треба одягатися інакше. Ти одягався інакше. Ти був поступливий учень. Але вдома у зошиті в клітинку, який слугував тобі за таємний щоденник, ти не рідше, аніж раз на три дні писав щось приблизно таке: "Смерть сьогодні пройшла надто близько біля мене. Я чув її дихання. А її пальці були дуже зимні". Ну або "студені". Але в жодному разі не "холодні", бо то надто просто.

вівторок, 1 квітня 2014 р.

Розсипані світлини (із щоденника спогадів)





Жасмин
Жасмин пахне смертю. Тільки нею. Нічим більше. Його запах солодкий і відсторонений. Той запах ніколи не буває повністю з тобою. Він щоразу - деінде.
То вже була осінь. Така як і щоразу. Жахітна. Осінь завжди жахає. Від неї не можна ждати нічого доброго.

понеділок, 31 березня 2014 р.

Розсипані світлини (із щоденника спогадів)



Яйце (вступ)
Пам'ять - це не думки, не слова, які дружно беруться за руки і розмірено йдуть у речення. Пам'ять - це здебільшого скалки, обривки, уламки. Частково засвічені шматки фотоплівки. Піщинки. Білий шум. Подряпина на воротах. Коров'ячий ріг на лутці. Мороз на шкірі. Яма, в яку хочеться засвітити ліхтариком. Але це тільки твоя особиста яма. Тільки ти направду здатен побачити, що в ній. Ота миттєвість, отой раптовий виплеск у темряві, більше нікому не дасться так боляче, так однозначно. Бо що б то, здавалося, таке - спогад про те, як ти колись знічев'я спалив гусяче яйце на піску? Років у три. Ти спершу порвав дідову книжку, чиркав сірниками по сторінках, тоді почав підкладати гілочок, соломи. Нарешті зверху поклав яйце. Воно там поволі чорніло з боків. Зверху стояло гаряче літнє сонце. Навколо все було червоним і вітряним. Ти сидів навпочіпки і паличкою потихеньку совав те яйце в багатті. А воно мовчало і чорніло. Ти не знав, не розумів, що то було не яйце, а твоє найперше відчуження світу, який раптово став ворожим і загрозливим. То була твоя перша темна пляма на тілі. До тієї плями ще не скоро додадуться зморшки - спершу мімічні, а потім вікові, темні кола під очима від неспання, жовті сліди між вказівним та середнім пальцем від цигарки, сиві волосини. Ти ще про це не знаєш. Але яйце вже горить, і за декілька митей, уже за мить воно лусне. Ти нікому-нікому в своєму житті не розкажеш ні де ти взяв те яйце, ні що було там, усередині. Але ж апарат усе одно зрадницьки клацнув саме тоді, коли ти палив яйце, коли вперше відчужував од себе лагідний картатий світ.

середу, 26 березня 2014 р.

Акація

Вмочила цвіт акація при ночі
у чорну плав, у великодню плав.
Її торкнули співи парубочі,
найперший схлип дівоцького тепла
гілки обрамив, сяянням оббризкав,
не погасив, а тільки обірвав.
А за рікою перебите військо
неначе в ями, падало в слова,
що ними я тримав, але не втримав.
Що ними знав я, та хіба я знав...

Лечу, як попіл, мислями нагими
у чорну плав, неподоланну плав.

понеділок, 24 березня 2014 р.

* * * *

весна гукнула чорну челядь
від поля вітру і сохи
радіти що з її постелі
вечірні виросли мохи

веліла ще молитись Богу
й дивитися крізь дим і сад
як рясно вкрилася дорога
сріблистим диханням хлоп'ят

понеділок, 17 березня 2014 р.

Притча про правду

Колись дуже-дуже давно в одному далекому селі жила велика родина. Чоловік, жінка, двоє дорослих синів з дружинами й малими дітьми, та стара баба, чоловікова мати. Жили вони добре й мирно, у злагоді, хоч подеколи й сиділи голодні, якщо випадав неврожайний рік. Аж поки одного року не настав у тім краю насправді великий страшний голод. Люди мерли, як мухи, ходили злі та роздратовані.

Як на біду, в жінки хтось украв коштовну прикрасу - золотий ланцюг, батькове благословення. І користі було небагато з того ланцюга в глухому землеробському селі, але жінку взяла злість, і опосіла так міцно, що годі було домочадцям у хаті вдержатись. Лютувала вона, лаялася та допитувала всіх по десять разів на день, хто ж то взяв її скарб, а дізнатись ніяк не могла. І стала вона зганяти злість на старій немічній свекрусі, узявши чогось у голову, що вона і є крадійка. Настало в хаті пекло. Що не день, то лайка та прокльони. Жінка лається, свекруха смерті просить, діти голодні ревуть, невістки сльози втирають, а чоловіки й собі сидять похнюплені та безсилі.

пʼятницю, 28 лютого 2014 р.

* * * *

Пливе кача крізь темну каламуть.
Крилом торкає вічне водопілля.
Несуть Устимка. Боже ж, як несуть...
Несуть Богданка в біле-перебіле...

Весна несе над головами їм
тверді бруньки, і пахне перегаром.
"Не даром хоч?", - питається Устим.
Богдан йому одказує "Не даром".

І вже до сліз - два кроки, а до слів,
як до життя - і тоскно, і не скоро.
Лежить душа, неначе чорний лід,
чадною головою при столі,
помножена на дев'ять і на сорок.

вівторок, 4 лютого 2014 р.

* * * *

Десь там, ув отій видноті,
що в неї вертаються душі,
чиясь припорошена тінь
зимову дрімоту ворушить.

Зима перепинить її.
Зима вистеляє нам труни,
немов нареченим своїм,
бентежно, побожно і юно.

Бо ми їй - лиш тут, а не де...
То з нашої, певно, несили
довіку не вийде, а йде
шовковиця, Господи, біла...

неділю, 26 січня 2014 р.

* * * *

Стояв чи дим, чи вітер, чи юга -
було не видно. Очі червоніли.
Душа, як аркуш, чорна і блага,
і віхола - розпатлана Сивіла

хитала світ. Вогні чи не вогні?
Ти тут? Ти там? То постріли, то згуки.
Чия то смерть впливала на коні?
Чия душа заламувала руки?

Було не видно. Вітер, заметіль.
Було не чутно - ні душі, нікого.
Лише рука, чиясь рука звідтіль
лице твоє показувала Богу.

Воно було вже біле і тверде...
...як з нього раптом випурхнула юність,
вона хитнула на снігу людей,
вона на небі випекла відлуння.

Оце й усе. Чотири копачі.
І так тим пальцям свічка не пасує...
А от тепер, душе моя, кричи -
і хай ніхто, ніхто тебе не чує.

суботу, 18 січня 2014 р.

* * * *

вночі нападав сніг. здивований. у горлі
іще влягався дим - незатишно, хрестом.
ті двері на балкон, той дим, ті труби голі,
те навстіж унизу відчинене авто

належали йому - чи богові, чи снігу,
чи віршеві, що плив, як голка по крові -
мене в мені затер, із мене душу вибгав,
і сам лежав у ній, неначе неживий.

я не жалів його. я вже стомився ждати.
і затишне вікно, і обмалілий дух,
і клен, як санітар у сніговій палаті,
що схилиться до ніг, коли я упаду,

що перевірить пульс, та й витягне за ноги -
полегко, навпростець, упоперек рядка.
відчинене авто, і вірш той,і дорога,
урбаністичний сніг, натрушений в рукав

зустрінуться тоді, і виллються із літер
у світло із вікна, у біле світло фар -
немов строфа, в якій - просте бажання жити,
і зяючий балкон - немов антистрофа.