* * * *

коли губи від поцілунків такі вологі й гарячі

що з ними здається добу не вийдеш між люди

коли одягу купа ще тільки ледь-ледь набуває значення

а в горлі ворушиться трохи забута застуда

я думаю Господи! ну чого все таке непоправно змінне

ця зморшка на шиї – її не було! – ці вени

нащо я бачу те чого не бачив цілу годину

хто змінює станції хто ворушить кляту антену

чого я знаю про все що ти скажеш опісля

у мене вже іній на шкірі від цих передбачень

а потім ти взуєшся потім під пахвою сумку затиснеш

і вийдеш у комір сховавши губи вологі й гарячі

і винесеш запах мого коньяку шоколаду

на ржаві перила на сходи тобі незвичні

ще досі яскрава але якось мов не до ладу

неначе розв’язана подарункова стрічка

* * * *

Душа і дощ – тонке і синє,

закуте в сутінки густі.

... а щось змінити у житті –

як не виходило донині,

то вже не вийде й поготів.

Ти не пиши мені. Облишмо.

Хай буде сніг. Душа і сніг.

Душа на дні, вдалечині,

душа як привид, як повісмо,

як темна пляма на рядні.

Мовчи. Тобі її не знати –

нехай же ходить по кімнаті,

рукою затуливши рот.

Душі ніхто не винуватий –

отим передчуттям утрати,

отому прагненню гризот...

* * * *

 Ірині Долженко

Здається, це було востаннє.

Таксі під’їде – назавжди.

Ти вранці скажеш "На добраніч"

і не повернешся сюди.

Ми вже не будемо... Ми різні.

Та нас ніколи й не було.

Ти просто, подзвонивши пізно,

лягла руками на чоло,

ти просто гладила, ти просто...

а я й забув себе в теплі.

Які дзвінки?.. Які там гості?..

Які обійми взагалі?

Курю в вікно. Хай люди ранні

хоча б зажуряться крізь дим:

Мовляв, у нього все – востаннє.

Він хоче бути молодим.

* * * *

От перший сніг занурюється в листя,

німіє вись, вирівнюється час.

Такими днями непотрібна пристрасть.

Душа боїться, уникає блиску,

душа немовби на ніч роздяглась.

Їй тільки б соню, лелю, потягусю –

у простирадла вкутану, таку,

щоб і не знати – марюся чи снюся,

щоб тільки ласка, подушка, півусміх,

зірки в волоссі, шафа у кутку...

Ну хай би трошки ворушилось віття

за шибою, а решта все – мана...

Як легко спати, темряві служити,

з усіх можливих вигинів на світі

лишивши тільки вигини стегна.

І щоб уже – ні віршів, ані рішень.

Лежати нишком і не мати прав...

От тільки вишень...

Скинь нам жменьку вишень

у цю відправу, певно, наймилішу

з усіх Твоїх божественних відправ.

* * * *

 Ірині Долженко

листопад такий короткий
як руки в холоді
глядь – а перед зимою все зупинилося
тільки біжать марафонці
глядь – біжать марафонці
залишаючи позаду
любов що перетліла на почуття вини
надію що опинилася страхом смерті
і звитягу яка виявилася марнославством
листопад такий короткий

біжать марафонці
біжать
крізь них мандрує
густий дощ народів

дитя
народжене для великої річки
спить у калюжі

* * * *

Принеси мені халви...

Покатай мене в авто...

Августине, я – не він,

я ніхто, ніхто, ніхто.

Хай нас чорний пес цькує.

Хай нас ловить темнота.

Августине, де не є, –

ми не там, не там, не там.

Зупиняйся на мосту –

чуєш, виє та гуде?

Це тому, що ми й не тут.

Августине, ми – ніде.

Скоро випаде роса.

В кригу вистигне пальне.

Позаяк, ти знаєш сам:

все мине, мине, мине.

*

нічого ти вже не надбаєш

бо осінь

і криво

над церквою дріт гуде

роздягнешся зайдеш у воду

а їхати час

і судоми у м’язах

і вже не сховатись ніде

і нічим прикритися

вітер усе позаносив

двірник підмітає бляшанки

мугикає в скурений вус

ти там за воротами теж

як і решта

прощення попросиш

і скажеш

о як я

мій Боже

люблю і боюсь

та він не почує напевно

бо справи бо нащо

натомість Харон тебе висадить

десь на холодних путях

дістань сірника –

і нарешті багаття обрящеш

на крихітній станції

в урні спаливши сміття

* * * *

де дух маліє наче пріль

і мокро тулиться до тіла

зірки витрушує з пагіль

гори тієї вѐдмідь білий

із нір глибоких і тісних

де хвища спить у прикорінні

на села насилає сни

гори тієї вѐдмідь синій

єство невірне та криве

і страх у ньому необорний

зриває брили і реве

гори тієї вѐдмідь чорний

і проступає кров руда

і птаство падає одтяте

коли по наших по слідах

виходить і стає на чатах

старезна мати вайлувата

гори тієї ведмеда̀

* * * *

Пілар Тернера згадує гріхи,

Нічого не шукає і не просить,

бо день такий – відчинений, лихий –

старі ченці стомилися від схизм,

на молодих черниць сідають оси

намолені,

блукають по волоссю...

І день шовковий,

мов єпатрихіль,

і муки ніжні, наче абрикоси,

Сідають старченята на поріг.

Такі малі, крізь промені протерті.

І все – немов побачене згори –

з пергаменту серпневої кори,

у бризках фортеп’янного концерту.

Усе таке юнацьке і уперте:

ну на! порань! роз’ятри! одбери!

Я не жило,

я не боюся смерті –

Я вже біжу за болем навздогін.

У мене руки тягнуться крізь грати –

бо ти мій Бог.

Не хтось, а саме він:

солодкий хміль,

смарагдовий паслін,

хурделиця розлита по кімнаті.

Пілар Тернера

тулиться до стін,

окраєць серця кришить старченятам...

* * * *

Ніхто нічого не казав.

Спадала тьма, стерня колола.

І церква – синя, як сльоза.

І Бог надламаний, як голос.

Було не холодно, однак

на цвинтарі, супроти ночі

порожній облетілий мак

молився голосом жіночим.

І наче взяті хтозна й де –

такі смутні, безоборонні –

тулили руки до грудей

навіки спалені ікони.

* * * *

Все вже в долі – долі –

співом, плавом...

Розпустився в полі

синій саван...

Все, кохана, море!

Риби, риби...

Покривили кору

труби срібні...

Як далеко видно! –

мари, хмари...

Прожили ми, рідна,

певно, марно.

У дірявих шатрах

мерзнуть діти босі.

Пізно вже співати.

Осінь...

* * * *

...ходить жінка,

в окулярах, з пасмом сивини.

(Петро Мідянка)

Травень розстелився, наче хмара,

по зупинці, козах і бузку...

Ось виходить жінка в окулярах –

дві торбини котить на візку.

Певно, даром. Певно, не заробить.

Із торбами вернеться смерком.

І заходить у шкільний автобус,

і ранковим пахне молоком.

Порожніє травень над базаром.

Прилягти б оце у холодку.

Все стає безжалісним і марним.

Світ глухий. Крамниця на замку.

...та замостить рушником картатим,

Грудку масла покладе наспід.

І додому. А очей не знати –

окуляри тріснули, як лід.

* * * *

І сон – не сон, і ніч – якась не ніч,

чи холодком, чи цигарковим димом –

гукає, не дає зімкнути віч,

тиняється між безвістю й дверима.

Оце би спав... оце би так заснув,

обнявши сни протрюхлі та проталі

про путь курну, про потороч лісну,

про темну хатку з ґаночком печалі.

Там ніч, як ніч, стоїть при рушниках,

мов повінь, прибивається до печі.

У сну долоня тепла і важка.

В безсоння гострі та сутулі плечі.

Простягнеш душу крізь глибокий дим –

наткнешся на тривогу і маруду.

Зима минула, та тепла не жди.

І ніч іде. І сну мені не буде...