понеділок, 28 квітня 2014 р.

Максим

Рано-рано, задовго до того, як сонце вмиється і вистромиться з-за глодового куща по той бік, іде Максим з торбою трусити рибу. Цілий рік на ньому одні й ті самі кирзові чоботи, зелений лейтенантський піджак з пувицями різного кольору й фасону та сині замацькорені штани. Над городами погримує грім, повіває вітер, очерети дрібно ворушаться, схиляють чорні важкі качалки і струшують у хвилі зелений пилок – то вода починає цвісти. І Максим знає, що вже серпень. Він дістає з кишені газетні папірчики, клуночок тютюну і сідає на колоду крутити цигарку. Чиркає сірником, затягується, а за мить уже й не знати – чи насправді од його чорної бороди стелиться дим, чи все те тільки вздрівається трьом вільхочкам з обчухраними гілками та куріпці, яка чогось притулилася до його чобота і жаліється, що в неї сю ніч пропали дітки. Затягнувшись востаннє димом, гаркнувши і плюнувши, Максим кидає недопалок собі  під ноги й затирає чоботом, ще якусь мить стоїть і дивиться собі під ноги, а тоді відгортає пасмо верболозу і заходить у зелену гущину. 

пʼятниця, 25 квітня 2014 р.

Лисиця на синьому тлі



Вона стоїть деякий час на білісіньких, обачних своїх ногах, коло плоту, схиляє голову так, мов хоче щось роздивитися, прислухається до лип на цвинтарі, а тоді біжить піщаною дорогою геть у ліс. Софія дивиться на неї з-за своєї хати, приклавши долоню до чола, зсунувши хустку з вуха. 

– Віднесу ось крашанок. Геть... Їй же бо... – нарешті каже Софія до пасіки, що в неї під ногами, до розваленої хати, та найбільше – до тимковичівських хрестів. 

Хрести мовчать і всміхаються до баби спроквола, мов знають, що не віднесе вона нічого. Нема чого нести. Софія топчеться по вутлих дошках, плутається у високій траві і жде, що вони їй скажуть...

понеділок, 21 квітня 2014 р.

Субота

Над чорним дьогтем і над білим сиром
ходила ніч. І янгол винограду
кривавий палець витирав об шати.
Сторожа сонна піднімала рядна -
голів чотири, шоломів чотири...
І писар спав, покинувши писати
руду дорогу смерті не своєї.
І в'язень спав, отой, що не про нього
була дорога, писана по спині...

На білий сир уже стікався дьоготь,
Рідкий туман Йорданового глею
пили і піднімали небеса.
Тулився світ навпомацки до тліну,
до сивих кіс Марії Магдалини
тулився сивий Гетсиманський сад.

понеділок, 7 квітня 2014 р.

Стилізація під Б.-І.Антонича

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

середа, 2 квітня 2014 р.

Клумба (з циклу "Розсипані світлини")



В дитинстві ти забагато думав про смерть. З тих самих пір, коли став узагалі забагато про себе думати, коли вже регулярно писав якісь там вірші і їх регулярно друкувала місцева районка. Уже тоді ти почав приміряти на себе вселенську втому і тотальну безглуздість життя, яке ти називав не інакше як "буттям".

Разом з цим усім декадансом ти міряв на себе свої перші бандани і косухи, хіпповську символіку, різав перші джинси. Навіть пробував таскатися в цьому до школи, однак математичка Валентина Василівна щоразу відводила тебе до вікна і спокійно, терпляче пояснювала, що сюди треба одягатися інакше. Ти одягався інакше. Ти був поступливий учень. Але вдома у зошиті в клітинку, який слугував тобі за таємний щоденник, ти не рідше, аніж раз на три дні писав щось приблизно таке: "Смерть сьогодні пройшла надто близько біля мене. Я чув її дихання. А її пальці були дуже зимні". Ну або "студені". Але в жодному разі не "холодні", бо то надто просто.

вівторок, 1 квітня 2014 р.

Розсипані світлини (із щоденника спогадів)





Жасмин
Жасмин пахне смертю. Тільки нею. Нічим більше. Його запах солодкий і відсторонений. Той запах ніколи не буває повністю з тобою. Він щоразу - деінде.
То вже була осінь. Така як і щоразу. Жахітна. Осінь завжди жахає. Від неї не можна ждати нічого доброго.