субота, 22 липня 2017 р.

* * * *



Пілар Тернера згадує гріхи,
Нічого не шукає і не просить,
бо день такий – відчинений, лихий –
старі ченці стомилися від схизм,
на молодих черниць сідають оси
намолені,
блукають по волоссю...
І день шовковий,
мов єпатрихіль,
і муки ніжні, наче абрикоси,

Сідають старченята на поріг.
Такі малі, крізь промені протерті.
І все – немов побачене згори –
з пергаменту серпневої кори,
у бризках фортеп’янного концерту.
Усе таке юнацьке і уперте:
ну на! порань! роз’ятри! одбери!
Я не жило,
я не боюся смерті –

Я вже біжу за болем навздогін.
У мене руки тягнуться крізь грати –
бо ти мій Бог.
Не хтось, а саме він:
солодкий хміль,
смарагдовий паслін,
хурделиця розлита по кімнаті.

Пілар Тернера
тулиться до стін,
окраєць серця кришить старченятам...

неділя, 16 липня 2017 р.

* * * *




Ніхто нічого не казав.
Спадала тьма, стерня колола.
І церква – синя, як сльоза.
І Бог надламаний, як голос.

Було не холодно, однак
на цвинтарі, супроти ночі
порожній облетілий мак
молився голосом жіночим.

І наче взяті хтозна й де –
такі смутні, безоборонні –
тулили руки до грудей
навіки спалені ікони.