пʼятницю, 20 листопада 2015 р.

* * * *

М.О.

Чогось тебе так міцно я обняв...
і похопився – ти тоді вже спала,
чогось таким перейнялася жалем,
перемінилась до невпізнання –
застиглий плач, дрімотне пташеня –
здмухнула з мене всю мою зухвалість.

У небі – ніч. І ми такі ж близькі,
як доніколи. Ти собі на ліжку
розплетена, прив'яла і принишкла,
а я – в думках! – щокою до руки,
в думках про тебе я терпкий такий,
як зимний дощ, як у наливці вишні.

Я не посмію, Боже, зупинить
тих царювань із тінню одесную,
тих перехлюпів, переплесків чуйних,
якими сю ніч темнота імжить.
Коли я їх ловлю несамохіть,
лише тоді я вірю, що існую.

Чого такої мертвої пори
так тяжко прокидаються провини?..
А ти – така беззахисна, дитинна,
що всі мої немислимі дари,
лиш трохи десь надкрадені згори,
лягти готові на твої коліна.

Та я себе тримаю силоміць,
не слухаю ні позвуку на світі,
живу дощем, живу твоїм суцвіттям,
що виростає з ночі горілиць,
мов губи, що збулися таємниць,
а їх
проте
не пе-ре-ше-по-ті-ти...

четвер, 19 листопада 2015 р.

* * * *

(Ірині Долженко)

То вечір опускався на міста.
І ти з квитками... непомітно якось...  
...В мені хтось обірвався, чи заплакав, –
я не збагнув, як саме. Темнота
всі достеменні випила ознаки,
всі здогади ковтнула – до ґнота.

А ти ходила довго і давно –
вологе пасмо, відсвіти на нігтях.
Я ще чекав. Але хотілось бігти,
бо роз'їдав твій профіль, як вапно,
мене крізь сон, мов жалюгідну шліхту –
він був із листопадом заодно.

Ти млоїлась, хоч і була тяжка,
як зимний дощ – у пересохлі надра,
він серця не сягав, та шкіру ятрив,
зітхав про щось, на віщось натякав...
І ти – з двома квитками до театру.
Мов скло – чоло, як музика – щока.

Чи, може, тінь, чи щось було в роду,
безвинно непокаране, достоту
тонкої линви мимовільний дотик
до горла. Кров на першому сліду.
Княгине з голубами коло рота,
о жінко, до якої я не йду...

Бо це занадто, Господи, це вже
всі тротуари мокрі переблисло,
мені на очі впало, як повісма,
на шкірі опинилося ножем.
Якщо не туга, і якщо не пісня,
чого ж вона мій видих стереже?..

Вже пів на восьму. Міниться табло.
Ти – парком і порожніми життями
перелітаєш, наче телеграма,
немов терпке задихане "алло",
в якому все, чого не буде з нами,
і все, чого вже з нами не було.

Завмри. Спинися. Хай дроти гудуть.
Хай буде мла. І зимний дощ курсивом.
Скажи мені, чи ти була щаслива,
о жінко, на яку я вже не жду? –
скажи і стій на тлі оцих будівель –
з шарфом на шиї, з відьмами в роду.

А ніби ж зовсім дівчинка... хоча
як зимний дощ, холодна в неї тяма,
літає над горішніми життями,
чекає див, боїться докучань...
сновида з учорашніми квитками...
примара із русалками в очах.

понеділок, 16 листопада 2015 р.

Листопадові елегії

*
Тебе – полюбив. Та люблю не тебе, не тебе –
а лиш невідому, закутану в світло пташину,
ягницю, дробину, маржину, що несамочинно
лягла на бруківку, спиняючи серце слабе;
її я люблю, і ховаю, чи пак – хороню,
тобі – простирадло підсмикую до підборіддя...
Де ж наші пожежі? Де стегна у відсвітах мідних?
Де осені кревні, розбиті об нашу броню?
Тебе я не знаю. Тобі я не вірю, але
сказав про любов – ненавмисно, навіщось, як-небудь.
Кого ж я люблю, якщо я закохався у тебе?
До чого тут я і чого моє серце гниле?

пʼятницю, 13 листопада 2015 р.

* * * *

ти цілуєш нечутно
як і дихаєш –
ледве помітна прожилка
між стулками кісточки абрикоса

загорнути б серце в хустинку
й однести
хіба ледь надкраяне

надвечір почався дощ
у прожилках скошеного світла
та нести його
тобі буде

ще важче

четвер, 29 жовтня 2015 р.

* * * *

Д.Д.


Десь, певно, там, у музиці, у синій,
куди я йшов, та щастя не спіткав,
якесь хлоп'я фотографує іній,
відклавши вбік старого рюкзака.

Вдивляється – гілляка, каменюка.
І тиша... тільки ґава не вгава.
Ніхто не йде. Хлоп'яті мерзнуть руки.
Упала навзнак стежка снігова,
грудьми припавши до чужого сліду,
не стерпівши своєї самоти...
Хтось наче йде... Ось-ось уже підійде
і витре запітнілий об'єктив.

Та ні, нікого. Тільки з пилорами
доносяться невиспані баси...
Між небом і вечірніми дворами
полотнищем вирівнюється синь...

Стою собі, бо що вже тут удієш,
як жодна стежка досі не моя...
І те хлоп'я. Чиєсь таке нічиє.
Таке чиєсь покинуте хлоп'я...

* * * *

ти старієш
ти вже
не охочий до теплих одверть
все чутніша печаль
і немов затишніша за радість
ще не пише тобі
над планшетом нахилена смерть
у кросівках легких
на закинутій літній естраді

ти минаєш її
проз вокзал і театр і базар
ув осінній юрмі не додому ідеш як додому
і не пишеш листів
і не віриш вечірнім сльозам
і скидаєш пальто
на свою молоду невагомість

ще не пахне тобі
те зело що у землю росте
просто хочеться стати
й навіки обнятися з лісом
так ти все й уявляв
так і бачив собі
а проте
ти боїшся старіти
боїшся
боїшся

боїшся

вівторок, 20 жовтня 2015 р.

* * * *

Нервові пальці. Тиша непроникна.
Повсюди тиша. Тиша – то змія...
Коли ти плачеш, холодніють вікна.
Коли виходиш – холоднію я.

Стискає світ беззахисно і просто
холодні горла в петлях залишань.
На сорок вікон потемнілий простір...
На сто дверей зачинена душа.

понеділок, 28 вересня 2015 р.

* * * *

Вже серце не сягає широко,
не хоче аж до неба вирости,
вже наче б сам од себе втік...

Не потаємності, а щирості б...
Не розуміти – просто вірити б...
Не зупинитися навік...
Не самоту, не пустку множити
поза чужими огорожами,
в підвалах власної сльоти...

Та ми – закляті, заворожені,
ніяк повірити не можемо,
що серце, тепле і здорожене,
давно вже хоче простоти. 

середу, 16 вересня 2015 р.

* * * *

                            Марині Боровській

Кольорова пора. Розлітання твоїх передмість
на вітражні скалки, на повільні зітхання про мене, –
ніби чийсь молодий, чийсь пахучий небачений хист
вже закликав сюди перелітних жінок і джазменів.

Нащо плаче вона, адже сльози її не горять?
Розлітання скалок і реклам артистичні судоми:
все – ремесла її, все її нерозгадана стать,
що себе принесла аж до сходів тобі, молодому.

Ти зітхаєш. Тобі неможливо зустрінути всіх –
через вікна осель, через юрми осіннього ринку.
Не зупиниш нудьги. Не розділиш на видих і вдих
цю пташину гірку,
цю до листя притулену жінку. 

вівторок, 15 вересня 2015 р.

Лист у провінцію

і чому я поїхав чому ти лишилася там
де у п'ятницю п'ють і співають і важчають з віком
там де пишуть щоночі і не відправляють листа
де банки в коридорі й осіннє ущільнення вікон

і дитину в садочок дитину з садочка і тінь
від горіха навпроти щороку все довша й синіша
ніби й жити спокійно без тих напівтемних хотінь
ніби просторо спиться і просторо пишеться в тиші

ради Бога не жди і знайди вже нарешті собі –
хай почистить плиту піджене перекошені двері
і не думай про мене вже буде якось далебі
вже якщо й не в житті то принаймні хоча б на папері

на папері простіш те що є плюс оте що було –
синій зошит вікна та цілунками знічена шкіра
а що буде байдуже бо не виростає тепло
ні в позавтра ні в завтра ні в яку оману чи віру

те що завтра настане позавтра уже промине
а проте ці скалки і уламки щоденного краму
напливають ночами і давлять і кришать мене
як старечий артрит як хронічна задавнена пам'ять


* * * *

Ні квітень, ані паводок. Вона.
В чарки налито й випито відразу.
На стінах б'ються голі литки джазу,
юнацький страх вистрибує з вікна
у прохолодну жимолость, у млість,
де заплелися сутінки, і звідки
зайшов облізлий безпритульний гість,
і лиже руки, і зі столу їсть,
і тулиться натомлено до литки.

Ще тіні обступають зусібіч.
Лише десята. Не творити світу.
Лише губами випустити річ
у полохливу блуканину віч,
що в темряві чорніші антрациту.

Напризволяще. Нанівець. Ущерть.
Не роздягатись – нищити, зривати –
хай потім ранок буде винуватий
за одяг цей на скатерці картатій,
то байдуже, бо вранці буде смерть –

станційний квітень, мокрий і гіркий.
Чужого ліжка прохолодний присок...
На підвіконні – випиті чарки.
Позавіконню – голі литки лісу.

суботу, 12 вересня 2015 р.

* * * *

ні полювання Господи ні гри
порожніх вуст холодне безімення
чужі слова невірні наречені
втікають у ворожі табори

ні шереху ні зірки угорі
ти вже прийшов ти мусиш тут упасти
нехай твої беззахисні зап'ястя
укриють мохом лісові царі

хай прийде мить такого торжества
коли зіллються музика і зброя
чи тугою чи пусткою якою
обступлять і заплачуть над тобою
зрадливі невпольовані слова

вівторок, 8 вересня 2015 р.

* * * *

Незчулись, як минувся Маковій,
як ненавмисно висипався в поле,
де Мати йде, стерня їй ноги коле,
кривавий жереб, муки вікові,
рахманне тло осіннього престолу.

Вона несе пелюшки й мотузки,
і час несе – у струпах і пухлинах,
і нас несе до ніг покласти Сину –
чи то за вітром пущені квітки,
чи втаєні од вітру насінини...



четвер, 3 вересня 2015 р.

* * * *

Несли султаншу на високих ношах.
Світився стяг і був неопалим.
У саквах ледь подзвонювали гроші –
бо вже й коваль, і бондар, і мірошник
до ніг поклали золотий калим.

Вона пливла – у прошвах і намистах.
Не слухала ні вітру, ні підків.
За нею – коні, привчені до рисі,
топтали юний вимучений місяць,
прив'язаний до сідел мамлюків.


понеділок, 31 серпня 2015 р.

Корови не йдуть

Писати по свіжих слідах важкувато. Набагато легше спершу все відринути, шугнути в міське життя з його сміттєвозами, рекламами, тролейбусами, що швидко все заглушать, а потім дивитися на все здалеку – воно бачитиметься вже трохи не таким, як було насправді. Його прикриє серпанок ідилічного смутку. Той смуток трохи переставить усе місцями, створить зоровий обман, оптичну ілюзію, де вже не буде ні справжньої відстані між речами й людьми, ні запаху, ні висоти. Не буде реальних слів, реальних доторків, реальних кроків від і до. Не буде стільця, на якому сестра чистила картоплю. Ні, не стільця. От бачите. Не стільця, а ослінця – низенького, заляпаного фарбою. На ньому колись сиділа ще прабаба, і баба. А вчора сестра чистила на ньому картоплю. І можна скільки завгодно разів переписати це речення про ослінець і картоплю, але від цього не з'явиться ні правильне світло, ні тривка фактура дерева, металу, землі, колеса, в якому сестра посадила петунії.

– Вони так цвіли ціле літо. І оті, й оті. Так ти ж не приїхав. Уже поодцвітали...

суботу, 29 серпня 2015 р.

Марина Свалова. Міфологічні маркери художнього світу Сергія Осоки


Літературний процес як складна система актів і результатів творення породжує нові й актуалізує традиційні прийоми генерування, аналізу та інтерпретації літературних артефактів. Світоглядний досвід міфу, збережений у різних формах культури, особливо яскраво виражається в художньому авторському дискурсі. У зарубіжній і національній гуманітаристиці є ґрунтовні розробки щодо проблем міфу як культурної універсалії, міфологізму та міфопоетики (праці Р. Барта, Г. Грабовича, М. Еліаде, О. Забужко, Н. Зборовської, Е. Кассірера, О. Киченка, Л. Леві-Брюля, К. Леві-Строса, О. Лосєва, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, Я. Поліщука, В. Топорова, Б. Успенського, Н. Фрая та інших дослідників). Оскільки сучасна українська література активно звертається до міфологічних моделей, перед науковцями постають нові завдання щодо вивчення традиційних способів реінкарнації міфу й оригінальних авторських прийомів трансформації міфологічного світогляду на новому історичному витку.

вівторок, 25 серпня 2015 р.

* * * *



(І.П.)

ти дивишся солоними очима
крізь тишину крізь колихання стад
о цей жагучий страдницький обряд
в якім для муки жодної причини
та голова тяжка і кармазинна
лягла на груди впала на коліна
заворушилась наче виноград

що вже помалу прочуває холод
гартує в зиму соки кам'яні
постій отак при темному вікні
схили себе невидиму додолу
нехай вуста покірно наче жолоб
вберуть мої огірчені крамоли
всотають чорні вигорілі дні

постоїмо хай нас укриють фари
потремтимо для них із темноти
такі як є без страху без мети
байдужі до подяки і покари
як недолуга виноградна парость
де перша гілка вже лягає в старість
а друга тільки пробує цвісти


четвер, 20 серпня 2015 р.

* * * *



 (Марині Боровській)

Вже туляться віти до скла
з пацьорками й рибами.
Обібрано стільки тепла...
А ще не обібрано...

Торкай павутину, лети...
Все так переплуталось...
Чи вирії пишуть, чи ти
той день перламутровий?

Чи то перелітна рука
заклякла над реченням...
Чи тільки стеблина ламка
у прожилках вечора.

вівторок, 18 серпня 2015 р.

* * * *



Траву скосили. Побілили школу.
З димами думи стали заодно.
І холодно, так нібито ніколи
вже не заснеш з відчиненим вікном.

На ринку вже не сваряться, не смітять,
не віддають останнє за дурняк.
А по дворах не так сміються діти
і від дощу ховаються не так.

І вся прозора, наче Мати Божа –
крізь чорний час і суєту людську –
на роздоріжжі хрестить перехожих
бабуська із пучками часнику.

понеділок, 17 серпня 2015 р.

* * * *



Прив'яли тіні. Вигорів рукопис.
Усі слова зреклися суєти.
Твою ходу воротами наопаш
перепинив вечірній монастир.
Чого ти тут? Ти думаєш, проститься?
Кому приніс ту душу, ледь живу?
Ніде нікого. Тільки дві черниці
граблями розворушують траву...

неділю, 16 серпня 2015 р.

На Трійцю



На Трійцю завжди пекли пиріжки й варили борщ у печі. А за день до того прибирали в хаті. Прибирала баба. У цей час краще було кудись подітись, бо процес прибирання бабу дуже нервував.

– От паразітва отака... Уже й цей пододіяльник порвали... Хіба ви люди? Хіба вам можна красіве стелить? Вам аби соломи – ви врикотитесь і лежатимете день і ніч! – баба люто висмикує з-під перини вишитий квітками та горлицями підзорник, почовганий дідовими чобітьми.

вівторок, 28 липня 2015 р.

* * * *


Помалу вихолоджується сад,
де серце розворушене, як вулик.
Ми, певно, знали. Ми напевно чули,
що знову все закінчиться минулим,
все заново почнеться – із утрат.

І світ – не мій. І я – не там, де ти.
Живу, як стогін тріснутої деки.
А все, що обіцяло дорости,
вже доросло
хвилини німоти,
хвилини груші
і хвилини спеки...

понеділок, 20 липня 2015 р.

* * * *

* * * *
(образок)
День синій. День чітко поділений на сухе й мокре, гаряче й холодне, довге й коротке, чорне й біле, голосне й тихе. Голосне – це наш лемент на піску, наші порвані брудні карти, де чирвова дама – з іншої колоди. Тихе – це гніздо якоїсь пташки, примощене на сараї в Наталки крайньої. Якщо до нього підійти близько, стає темно, а сама пташка зіщулюється й накриває собою гніздо. Якщо ходити повз нього щодня, то межа між світлим і темним дуже скоро стає очевидна, така тілесна, як шрам від черепашки в тебе на нозі.

неділю, 12 липня 2015 р.

* * * *

Ганні Осадко



Вже котра пружка ляже поміж брів...
Вже котре літо промине, пролине –
полишить нам засохлу кров ожини
й колючий дріт петрових батогів.

суботу, 11 липня 2015 р.

* * * *



крізь виноград вікно
площа людьми захрясла
ти ж моє полотно
синє як мореплавство
з моря летять чутки
з вулиці пахне старістю
плавляться юнаки
скинувши сублігарії
в муку мою заходь
з лютого танку чадій
вже мою білу плоть
рвуть молоді менади
волоть моїх залась
випатрають розжебрають

кріто-мікенська темрява
мій безборонний час

середу, 8 липня 2015 р.

Гісандо



(за мотивами Лорки)

Сутінь – червона вирва
сорок рушниць зарядить.
Зойкне зоря вечірня
раною з простирадла.

Десь на сліду твоєму
до німоти пришите
важко ростиме в темінь
те, чим я буду жити.

Доки мене, як флюгер,
винесуть над веранду
півчі моєї туги –
чорні бики Гісандо.

суботу, 4 липня 2015 р.

* * * *



А. К.

Ішли із річки. Рушники на плечах.
За нами дощ і фари на шосе.
Дивилися, як погасає вечір.
Не сподівались, що погасне все.

Нам говорилось ніжне і таємне,
чого нікому не розповіси...
А вже гроза, щось знаючи напевно,
ламала навпіл наші голоси.

четвер, 2 липня 2015 р.

Ренуар



ми з ним розмовляли на віллі
у гіллі нас підслуховували невипадкові птахи
страху було багато
хоч і хотілося тут назавжди оселитись

його пальці скручені поліартритом
лежали на колінах німо
у сад заходили зими
з саду виходили зими

оживали скульптури Родена
все було голе нове безіменне
все казало:

– він – бог
він не слухає ваших криків
а тому роздягніться
одяг лишіть в альтанці
випрямте спину
втягніть живіт

він уже жде
він буває у гуморі тільки вранці
йому не потрібні ваші поклони
йому не потрібні ваші екстази
і ваші бездарні малюнки

його цікавить тільки юність
несіть йому юність
несіть




середу, 1 липня 2015 р.

* * * *

Дроти гудуть. Кругом усе зболіло.
І часу наче більше у добі.
І вже не страшно забувати тілом,
усе, що забувається тобі.

Помовчимо, нахилені до столу,
відринуті од власної ваги.
Такі холодні стали наші чола,
що перед ними нітяться сніги.

Снігам байдуже - хто кого не любить.
Сніги мовчать. Дроти гудуть, гудуть...
І синім пульсом затискає губи
нещирих поцілунків каламуть.

вівторок, 30 червня 2015 р.

* * * *


Ріка забулася в лататті,
мов губи, що збулися слів.
Запізно біль перепливати,
коли вже пам'ять переплив.

Коли ніщо вже не замінить
оцю зачаєність гірку –
двох сірих жаб у баговинні
і мертву сойку на піску.

вівторок, 12 травня 2015 р.

* * * *



На темні вікна осідає пил.
Гроза надходить – і не спиться дітям.
То спомини виходять із могил.
О, спомини, заблукані у літі...

У темноті сиди, не ворушись...
Гроза прийшла. У серці нахололо.
То спомини прошепотіли ліс
у безневинну рурку матіоли.

Їм так сьогодні легко, як завжди.
Їм так сьогодні тяжко. Ти не бійся.
Ти – провідник, ти паросток біди,
ти просто дощ, притулений до лісу.

Аж поки згинеш, стій на видноті.
Пиши на вікнах. Смійся і вигадуй,
як чорний хрускіт страчених життів
крізь матіолу слухає нащадок.

понеділок, 4 травня 2015 р.

Смерть Ф.-Г.Лорки



Де гілля зімкнулось над поетом,
ніч у накрохмалених манжетах
тишу зашморгнула, як петля,
вивести веліла грифелям
прямо на розколині роялю
строгу каліграфію печалі.
І лягла, як пасмо, навздогад
на понурий вигаданий сад.

Все затихло. Тільки плакав гірко
чорний бик, прив'язаний до зірки.

неділю, 3 травня 2015 р.

Серпень



Юний серпень в дворі чийомусь
помокрілу спалив солому.
До гарби прив'язавши зливу,
двоє яблук купатись вивіз.
Всі мовчали, то й він – ні слова,
позаносив до клуні дрова,
та й розлігся, важкий і дужий,
де з любистком прощалась ружа.
Знали коні й воли муругі,
що за тугу – немає туги.

Тільки мати в ослоні синій
спроквола колисала сина...

пʼятницю, 1 травня 2015 р.

Настурція



Настурція – розкрита, мов гортань.
Настурція – крихка, мов попелиця –
переміряє пружками із ситцю
дороги від катівень до світань.

Я весь її – від тіла – догола:
всі краєвиди, висмикнуті з музик,
всі марення – невизнані медузи –
до золотого туляться стебла.

Там літо є, що зроду не мине.
Там час, як пристань, вимощений хитко.
Там передніч заплющується квітка
і від пітьми заслонює мене.

* * * *



Вокзал і осінь. Шепотіння канн.
Усе квітує, все іще не звикло
до млосного перетікання вікон
у вилиці рудого юнака,
що так радіє чистому собі,
що так пасує літньому купанню...
І мати, перетворена на канну,
ще мучиться у тіні голубій.
Бо все війна... все суєта суєт.
Недопалки, валізи поміж колій...
Серця горять, аж пахнуть каніфоллю,
і ні про що не знають наперед....

вівторок, 28 квітня 2015 р.

* * * *



коти ловлять світло лампи
що плаває в них у зіницях
і не можуть упіймати

коти сидять і крізь корені світла
дивляться як зносить мене вода

ти теж блищиш у їхніх очах
і даєш мені в руки одну золоту грушу

не покидай мене...