неділя, 20 серпня 2017 р.

Вовка



Досі пам’ятаю його трохи розтягнутий турецький светрик і зачіску, яку наша вчителька називала "учнівською" й вимагала від усіх хлопців негайно постригтися так само. Окрім зачіски, у вчителів, здається, більше не було причин ставити Вовку за приклад. Учився він посередньо, як тоді казали – "їздив на трійках". Якимись добрими результатами Вовка міг похвалитися хіба ще в дні збирання металолому. Його батько – здоровенний волохатий чолов’яга, схожий на єті – працював на тракторній бригаді й часто виручав наш клас здоровенними колесами, поламаними боронами та іншим сільськогосподарським реманентом, який вийшов з ужитку і благополучно гнив на неозорих ланах батьківщини. Вовка своїм внеском у суспільно важливі справи аж ніяк не пишався. Він узагалі мало чим пишався й мало чим цікавився. На його обличчі майже весь час був вираз якоїсь похмурої відчуженості від колективних справ. Навіть за партою він сидів сам. Кілька разів учителька все ж підсаджувала до нього певну зразкову дівчинку, щоб та позитивно вплинула на Вовку, але це завжди кінчалося одним і тим самим – Вовка показував їй такі чудеса соціопатії й мізантропії, кладучи посередині парти кордон у вигляді пенала, відвертаючись і всіма силами ігноруючи слабкі спроби привити йому почуття колективу, що дівчинка, не витримавши й тижня, без дозволу вчительки пересідала деінде. А Вовка, як і раніше, всі уроки пролежував головою на парті, тільки подеколи знехотя випливаючи зі своєї байдужої ліні, зі своєї недосяжної печалі...