четвер, 24 липня 2014 р.

Люба Супрун




У контексті розповідей про численних алкашів, які трапились на моєму життєвому шляху, не можу не згадати про Любу Супрун. Люба жила в одному з будинків на Духовці (район 5 школи), в одній з кімнат комуналки. Мала абсолютно лисого кота, але не сфінкса, а звичайного, з якого злі життєві вітри обдмухали всю шерсть. Любила виходити зі своєї кімнати у незмінній в’язаній шапці і турецькому пуховику, незалежно від пори року. Вона виходила з своєї кімнати і човгала на кухню так зловісно, що вікна пітніли, а дітям на горішніх поверхах починали снитися жахи… Вона виходила на кухню, сідала на стіл, метляла ногами і брудними пасмами волосся, і співала свої улюблені пісні. Одну з двох – «В небе парила перелетная птица, я уходила, чтобы возвратиться» або «Полюби меня такой, какая я есть»… Глядачі особливо полюбляли слухати у Любиному виконанні другу пісню.

Удень Люба сиділа в хаті зі своїм котом або ревізувала сміттєві баки у пошуках чогось корисного, а ввечері ходила рейдом по квартирах і пропонувала послуги з винесення сміття. Послуги користувалися популярністю, і вдячні сусіди наливали іноді Любі сто грам і давали в карман кілька картоплин, окраєць хліба, шмат сала. Люба випивала сто грам, занюхувала рукавом і йшла собі далі, а сусіди гидливо брали пластиковий стаканчик двома пальцями і несли викидати. Якось я теж дав Любі своє мусорне відро, щоб вона винесла. І це, я думаю, один з тих фактів, за які мене гарненько спитають на тім світі.

Шахраї забрали в Люби її кімнату. Це було в кінці осені, майже взимку. Останній раз я бачив Любу, як вона сиділа на сходинках нашого трахнутого грибком і цвіллю під’їзду без дверей. Сиділа нашорошена і покірна, як ота перелітна птиця, про яку колись співала пісню. Але більше їй було нікуди летіти. Сусіди кидали Любі шматки хліба, але вона їх чомусь не брала. Дітвора знічев’я розкручувала перед її обличчям колеса велосипедів, і Люба ще відкривала очі, і ще, мабуть, бачила спиці, перемотані кольоровим дротом. І я теж бачив Любу на сходах. Раз, а може двічі. І дітвору, яка розважала її велосипедами. Але я нічого не робив. І я зараз думаю, що на тому світі не будуть враховувати того, що мені тоді було тільки 20 років.

Минула осінь і зима. 8 березня ми з сусідкою-медсестрою пили на спільній кухні. Закусювали салатом мімоза і свіжими огірками, що нестерпно пахли якимись антибіотиками.

-         А де це Люба? – запитав я сусідки, - Щось давно її не видно.
-         Тю, а ти не знаєш? – відповіла Олька, - вона ще перед Новим годом ласти склеїла.

Я підняв чарку з самогонкою і сказав:

-         Давай вип’єм за Любу. Вона нам мусор виносила.
-         Шо я больна?! За бухарів пить! Випий лучше за мене, шоб я хоч у 40 собі мужика найшла.

Олька пила за мужика, а я тайкома пив за Любу Супрун, а ще за її лисого кота, який не мав жодного відношення ні до благородної породи сфінксів, ні до свята 8 березня.

четвер, 17 липня 2014 р.

* * * *

- Хто мучить нас уночі?
- Гроза над порожнім домом.
- А хто забувати вчить?
- Втома.
- А де наш останній схрон?
- За тихою, за водою.
- А чим обірветься сон?
- Війною.
- Навіщо нам та війна?
- Спалити гріхи сторічні...
- А чим рятуватись нам?
- Нічим.
- А де наш колишній час?
- В холодних коханих лицях.
- Що ж досі тримає нас?
- Дрібниці...

середа, 16 липня 2014 р.

* * * *

І мряка, і намет самотній
на полі пізніх кавунів...
Сухотний волоцюга жовтень
у наші кашляє пісні.

Онучі сушить над багаттям,
цигарку гасить чобітьми,
і нам наказує мовчати -
й не сперечаємося ми.

А тільки дивимось вороже,
як тануть фари вдалині.
У світі цілому ніхто вже
не хоче наших кавунів...


субота, 12 липня 2014 р.

* * * *



Усе, що вчора плакало за мамою,
Тепер лягло пелюстками внатрус.
Малі волошки із моєї пам’яті,
Чого ви спрагло тягнетесь до вуст?

Все, що жило за довгими терпіннями,
Сьогодні раптом горло попекло….
Пливе хмарина із очима синіми
Провідати могилки за село.

вівторок, 8 липня 2014 р.

Варення (З циклу "Розсипані світлини")




Літо. Липень. Наша двокімнатна квартира така суха і така жовта, що, здається, зараз спалахне, а вже за мить – одітліє, як папірець. Наша? Наша, але не моя, бо мені хочеться в село, де саме зараз гнатимуть корів, де баба тре кабачок на тертушці біля погрібника, де над річкою в’ються рої оксамитової мошки. Там грає з хати радіо, грюкає колодязна корба, кричать кури. І спориш у дворі, і дві шовковиці, і абрикоса натомились од денної спеки і тепер уже майже крізь сон слухають те надвечірнє порання. Я – там. Я ж там щовечора літаю і дзижчу джмеликом, збираю на п’яти срібло роси, солодко відчуваю ніч, що насувається з-за лугу, з-за Скель. Я там літую. А тут – хто я?

субота, 5 липня 2014 р.

* * * *


Це серпень, серпень, видихнутий сп'яну
в червону квітку, в карти подорожні,
у гострий біль, розмовами захланний,
у довге ниття між зубами ножиць.

Дарма, дарма - бо що не шлях, то злочин...
що не поет, то виродок і злидень...
За ким твої фортепіанні ночі
ступають слідом і ридають ридма?

Це серпень, серпень. Не хотіти більше!
Перегнили, затерпли, відхотіли.
І тільки диня проситься у вірші,
осіння диня - місячна могила.