вівторок, 16 грудня 2014 р.

* * * *

Десь поза снами... ще тоді, коли
ніхто не знав ні змори, ні покори,
слова самі пір'їнами пливли
в зелений день за Базилевську гору.

Десь там, де юність умивала світ
своїм дощем, важким і неспочинним,
а світ минав за папороттю літ –
за ним стояли трунами ялини...

І що тепер? – ні колоса в жнивах,
ні просвітку в задавленій дрімоті.
Усі мої спрозорілі слова
тремтять, мов краплі на холоднім дроті.

Я – птах...
Довкола – непочатий ліс...
Хто ж тут мені окрайчика покришить? –
Хіба що юність, висохла до сліз.

Хіба що мова, випита до тиші.

вівторок, 9 грудня 2014 р.

* * * *

ще листя клена й біле листя граба
текло в сніги і гаснуло в снігах
ще голі груди сяяли ослабло
й навколо сну куйовдилась нудьга

когось гукало гнуте серце клена
вже непритомне у височині
де світла сніп тремтів немов стремена
чи при коні чи може при мені

і ти лягла над вивернутим листям
ти вилягла як вивірка між віт
текли твої обійми ненавмисні
цвіли твої цілунки снігові

і розтікались важко у атрамент
у родове столітнє наслання
де світла сніп під нашими тілами
тремтів як збруя вбитого коня

четвер, 4 грудня 2014 р.

* * * *

Скрипаль осінній – ні душі, ні тіні.
Ні стін, ні печі, а зима – за схлип.
Хіба що сни, та молоді, як вина,
сини в намітках облетілих лип.

Тікають пальці, бо ніхто не спинить.
Тікає все й не спиниться ніде.
Кому ж ті плечі, випростані в синє?
Кому те серце, нащось молоде?

Кому той сон, той переліт качиний?
Отой розліт упертої брови?..
А голова вже впала на коліна...
І мурашва налізла в рукави...


понеділок, 1 грудня 2014 р.

* * * *

Вже десь отам...
при ній сидить слуга –
дзвенить ключем од золотої скрині.
При ній недремні полчища ялинні,
і всенький світ – по віко у снігах.
Значками невідомого письма –
червоні ружі у волів на грудях...

Зове дітей і чорнобривих блудниць

у лоно Авраамове зима...