пʼятницю, 16 грудня 2016 р.

Мамині іменини



Підготовка починається тижнів за два.
– Завтра будем робить генеральну уборку. Я викидатиму все, шо погано лежатиме! Імєйте це в віду обоє! У підвал ви сходите мінімум мільйон раз!
Справа в тому, що на іменини запрошена її начальниця Тимофіївна. Якщо вірити маминим розповідям, Тимофіївна це щось середнє між Бріджит Бардо за красою й вишуканістю – та Маргарет Тетчер за розумом і діловими якостями.
Оселедці в магазині вибираються з такою ретельністю, мов мама намірилася вчепити їх собі на шию й вуха, як гарнітур від картьє, а не просто поставити на стіл гостям. Численні пакунки з немислимими копченими ароматами, згорточки, пакети зносяться в хату й розпихаються куди слід.
– Як тіки мені... хоч пальцем... я не знаю шо вам зроблю! Обом! Почули?!
Меню складається якраз два тижні.
– Люба, ну які там катлєти?! Ну це ж не в колгоспі тобі! – гнівається мама на подругу, пускаючи в телефонну трубку дим од десятої за двадцять хвилин цигарки, – Пальчики зроблю. Тіки не з салом! То ти зробиш собі з салом, як на пенсію виходитимеш! А я – з сиром. Да, з твердим, вже ж не з таким, як на вареники. Олів'є? Олів'є робитиму. Ну, ти права, не очінь орігінально, ну в нас тут не Ріга... Не Ріга, кажу, в нас – де я продуктів наберу. Шо?! Люба, йди ти з своїми карасями знаєш куди, це тобі не поминки!

пʼятницю, 21 жовтня 2016 р.

* * * *



 (Ірині Долженко)

Не стане ні будинків, ні людей.
Хіба що вітер, безнадії спраглий,
коли своє багаття розкладе
поміж дощами романтичний Вагнер.

Палкий юнак, кривавий маніяк,
крізь темноту, скрипучу, мов фонограф,
супроти волі слухатиме, як
від музики здригається дорога.

Погріє руки, піде впорожні,
крізь косий дощ ступаючи поволі.
І невідомі мертві красуні
над ним нестимуть чорну парасолю.

Випускниця


Вона щодня приходить до моєї тітки. Чудернацьки вбрана, у білих чобітках і яскраво червоній шапці, обмотана шаликом зі стряпами, вона минає споруду туберкульозного диспансеру, киває головою до будки з охоронцем, кидає недопалок у бік гаражного кооперативу й невпевнено, через силу йде до нас. На порозі крамнички вона дістає з сумки носовичка і старанно обтирає взуття, хоч надворі ще зовсім сухо. Прокашлявшись, вона каже:

– Добрий день, Наталя Сергіївна!

неділю, 16 жовтня 2016 р.

* * * *



Усе прожите, все червоне
лягло під ноги навздогад.
На сонце дивиться з балкона
міський непевний виноград.

А все шепочеться про осінь,
про сизий дим, про голий страх.
Ідуть антени, наче лосі,
по надвечірніх небесах.

пʼятницю, 14 жовтня 2016 р.

У тюрму


Ми з сестрою не послухалися мами й пішли на Базилевську гору. Це далеко – спершу пройти всі Підварки, потім через болітце, потім лугом, і аж тоді буде гора. Постійно їздять вантажівки. Приватний сектор. Спека. Кози. Улітку в селищі нудно. Ми спершу пішли до Ірки. Вони з сестрою показували моди – обгорталися тюлем, накручували його на голову й запихали в шорти:
– Поїдем отак жить у Київ, навчимось курить і будем ходить на каблуках.

неділю, 28 серпня 2016 р.

* * * * (Ірині Долженко)



у місті де провулок кожний вичах
удвох одним стремлінням і обличчям
ми пливемо без прихистку вгорі
усі вогні всі зойки залізничні
щось попід нами зморено музичать
лиш нам одним
на цьому пустирі

ми молоді ми з косами як змії
і наші спрагло вивільнені шиї
собак чарують і вокзальних шльох
а поза нами дужий мов стихія
іржавий сон розбуджений Вергілій
зайшов по груди
в мармуровий мох

усе непевне як не вираховуй
бо місто переколоте на дрова
бо листя перемліло на пісні
та тільки досі живляться любов'ю
усі слова при стрічах випадкових
журба на дні
душа на чужині

ми зблиски у фіранковій обслоні
ми човники у грубому картоні
а поза нами студінь світова
і все довкіл просторе і стороннє
і замість сонця сходить на балконі
Медузина
осіння
голова

пʼятницю, 19 серпня 2016 р.

* * * *



щоразу
коли я виходжу
витягти відро води
так рано
що й дими не проклюнулися
так рано
що й роса не проступила
так рано
що й учорашні тріщини в землі не затяглися
акація теж прокидається
кидає на жерстяний дашок колодязя
свої тугі стручки
й шепоче
що цей світ надто вже переплутаний
аби мати силу
носити тут білу одіж

* * * *



Немає ні дверей, ні вікон.
Зникай. Не прокидайся. Спи.
Лихим високим чоловіком
виходить серпень у степи.

Рушницю візьме, птаха встрелить,
грудьми закриє переляк.
Проступить на твоїй постелі
глибока рана, наче мак.

І в кров розіб'ють пустку синю –
тяжкі, немовби булава –
намарне втрачені хвилини,
нінащо сказані слова.

вівторок, 24 травня 2016 р.

* * * *



Я – матіола. Прокидаюсь наніч,
коли здаля іде великий ляк.
Я слухаю то стаєні зітхання,
то радощі, що виросли в полях.

Я чую липень. Він виносить спеку.
Засмаглі руки. Луджена гортань.
Піщаний слід на березі далекім...
Високі бризки бронзових купань...

четвер, 19 травня 2016 р.

Малина



Малина пахне нізвідкіль...
І вантажівка стогне хрипко –
чогось чекає з чорних піль,
немов заблукана куріпка...

немов гукає із колось
когось, що більше не озветься...
А ми з купальні сміємось,
нам ще не крається на серці.

Та ніч заходить мимохіть,
поволі збільшуючи віддаль
до хати, що блаженно спить
з руками коло підборіддя.

До нас, до серпня, до ріки...
де косить дід... де баба поле...
де вантажівці невтямки
чого замовкло чорне поле.

Малина б'ється у шибки.
Малина пахне, як ніколи.

пʼятницю, 13 травня 2016 р.

* * * *



В саду із тисячі люстер,
у сяйві птиць кривавих
він чорні крила розпростер
колись, і вчора, як тепер
не кришить зір, не ронить пер
на сей бетонний травень.

А так, іде серед юрби
й нічим себе не журить,
то тільки бачаться тобі
високі сполохи божби –
у морі цівок голубих,
у сій травневій бурі.

То – тиша. Лиш віддалеки
вона здається треллю...
А він – укотре не такий.
Він ніби травень навпаки –
чи з неба встав, а чи з ріки,
з пустелі чи з постелі.

Він є – як все, що з ним пливе,
притулене до скроні.
Усе буденне, містове,
таке вже марне та криве,
що й він ось-ось уже сливе
закурить на балконі.

неділю, 27 березня 2016 р.

* * * *



...якої ще мені мани,
яких мені зітхань?..
Якщо довкола кажани,
вже стелять синю твань...

Якщо прохромлюючи сни,
лягаю на льоту
на синю сліпоту весни,
могильну сліпоту.

понеділок, 14 березня 2016 р.

Явдохи



14 березня – Явдохи
моя прабаба була Явдохою
у дитинстві на ній трималася моя світобудова
аби прабаба померла – все пропало б
у дитинстві на моїй прабабі тримався мій світ

середу, 9 березня 2016 р.

* * * *

Ото вже весна – ні приїхала, ні прийшла.
Чи боса, чи взута, чи пішки, а чи саньми?..
Куряться до неба, сягають самої тьми
її мосянжеві мережані кадила.
Така як ніколи, бо з оленем при гарбі,
з циганами в шатрах і дідьками в лантухах,
до любощів гойна, до жалощів геть глуха,
така – як не з нетель, то мабуть із голубів.
Катує в нічліжках невиспаних лихварів –
в постелі кладе їм канупер і можжевіль,
голубить спудеїв і віється між повій –
в безсилій потребі, о чорній отій порі,
де спершу рука переплутає гору й низ,
а потім засвітить над хвилями молебні,
і врешті при веслах, на волі, удалині
човнами гойдне – і відчиниться перевіз…