середа, 21 червня 2017 р.

Що це за квіти



Торішня Одеса не забудеться. Усе колись забудеться – все, до цурки, до гнотика, до клаптика, до краплинки, а торішня Одеса – ні. До того ж, Одеса не архітектурна, Одеса не історична, не колоритна, не солона й не морська, бо таку її я вже знав колись, у часи, які тепер видаються зовсім чужими часами. Море, пляж і вулиці теж перейдуть у ті чужі часи, стануть набутком тривкої непам’яті, незрушної водяної гладі, що поглине колись і мене, і нас, і вас, і всіх, і все. Десь залишаться тільки окремі порвані фрагменти, яскраві плями, чіткі силуети, нервові пересмики, клубки в горлі, скабки під шкірою –вони стривожать уже й не мене, і не нас, і не вас, а когось, хто здригнеться від скрипу, ставши голою п’ятою на паркет, а відчинивши холодильник, розмотавши целофан, спітнілий усередині від перепаду температур, дістане помідор, а ще козячий сир, а ще болгарський перець, а ще мідії, наловлені колись мною (мною!) в бірюзовому муарі, між ніздрюватих каменів і до всього байдужих медуз...

четвер, 8 червня 2017 р.

* * * *



Все вже в долі – долі –
співом, плавом...
Розпустився в полі
синій саван...

Все, кохана, море!
Риби, риби...
Покривили кору
труби срібні...

Як далеко видно! –
мари, хмари...
Прожили ми, рідна,
певно, марно.

У дірявих шатрах
мерзнуть діти босі.

Пізно вже співати.
Осінь...