вівторок, 17 квітня 2012 р.

Така пізня, така неможлива осінь...


Гарбузи лежать коло клуні під сірим брезентом. З городу тягне прогірклим і промоклим огудовим димом. Дід, як лелека, стоїть посеред двору у шапці набакир, з двома помийними відрами. Кухвайка на ньому пахне дертю і висівками, пахне свіжо натертим буряком і щойно вивезеним гноєм. Біля колодязя на приступці стоїть відро води, а на цямрині сидить здоровенний білий індик. Дідові очі дивляться кудись крізь хлів, крізь паркан, дідові очі повні музики. Він щось мугикає собі під носа про мадярку, яка вийшла на берег Дуная й бросила в воду цвіток. У нього навіть пальці ворушаться, він уявляє, що під ними не дужки відер, а клавіші гармошки. Його пальці замазані мокрою дертю і буряком, але він не зважає. Його серед двору, біля колодязя, запопала музика, і сили їй противитись – немає. Навіть цей дощ, ця нудна листопадова мряка, ці нашорошені понурі кури, собака коло буди теж піддаються тій музиці. І я. І корова, що вистромила морду з хліва. Морда мокра і дихає густим паром, а мені вона чогось схожа на лик. Бо ж над нами, між хмарами, світиться просинь, і листопад відчувається так гостро, що хочеться кричати і бігти не знаючи куди, як од голосу мертвих, як од води, крихкої, з брунатним листям на дні.

четвер, 5 квітня 2012 р.

Сара


Я пам’ятаю, що це був початок літа, мені тоді ще не минуло й шести років, я самозаглиблено лазив по деревах, дивився на сонце крізь листя і їв крихітні зелені яблука. Через кілька годин листя в моїх очах стало двоїтися і троїтися, у прожилках почали спалахувати яскраві великі веселки, захитався наш двір з п’ятиповерховим курником, захиталися зелені гойдалки і драбини. Хиталася пісочниця і витрушувала пісок просто мені у вічі. Потім все злилося, зв’язалося у велетенський жовтогарячий вузол і поволі запливло в темряву.

Прокинувся я в лікаряній палаті. Біля мого ліжка навколішки стояла мати і гладила мої ноги. З-за її спини визирали дві жінки. Моя голова ще була важкою, а губи сухими. Але мої вуха вже все вловлювали. Я декілька разів почув материні схлипи і слово „Сара”. „Що таке Сара?” - Подумав я тоді і знову почав стрімко падати в сон. Але збуджені голоси не дали мені спати.

вівторок, 3 квітня 2012 р.

ти бачила як затихає сад...


Вона була задумлива, як сад.
                 Вона була темнава, ніби сад…
(Микола Вінграновський)
 
ти бачила як затихає сад
ти бачила як туманіє сад
ти бачила як умліває сад
як він до тебе простягає тіло
у тім саду ти теж була як сад
у тім саду ти дихала як сад
ти там дощем вигойдувала сад
і гілкою вишневою тремтіла

а я там був сокирою в саду
я темнотою був у тім саду
тобою мабуть був у тім саду
бо я на мить побачив у несилі
як ти тремтиш і гаснеш на виду
чолом по брови в темряву руду
й немов лошицю я тебе веду
і губи твої терпнуть у вудилах

та тільки ти світилась не мені
і в сутінки котилась не мені
і роздягалась мабуть не мені
на видноті при березі і людях
кому ж то ти послалась на стерні
із ким же ти купалась на стерні
і нащо ж ну навіщо на стерні
полегко полягла комусь на груди

та тільки не прощав осінній сад
пручався і кричав осінній сад
гострив дощі курний осінній сад
де ти всю ніч невірною ходила
куди ж тепер пішла твоя краса
скажи кохана де твоя краса
чого так важко дихає коса
і в землю кров стікає крізь вудила

понеділок, 2 квітня 2012 р.

а я сидів очима в бур’яни...


а я сидів очима в бур’яни
а ти стеналась ліктями у шепіт
і сонно понад річкою і степом
спливали в осінь перші кавуни

а берег був зарослий і малий
хоч нам і світу вже було б замало
коли терпкий затамувавши схлип
ти голову мені поцілувала

а місяць хижий ласився з пітьми
до тебе підкрадався із обмілин
та гудзики відірвані котились
шовковицями чорними в комиш

а ми з якоїсь наче далини
затамувавши дихання і відчай
пливли собі обличчям до обличчя
важкі й солодкі наче кавуни

2012.

ми мовчимо і бачимо немов...



                            где бродит табун вверх ногами
                           и плачет кобыла в метельном дыму,
                           к тебе прикасаясь губами.

                                                         (Иван Жданов)

ми мовчимо і бачимо немов
зима а трави наче й не зимові
стоять губами в тому табунові
в якому й ми по губи стоїмо

і наша фіра їде по ночах
неначе човен а в човні неначе
то ти в туман смієшся ніби плачеш
то черкається човен об печаль

чи то до скронь тече твоє пасмо
чи в голий степ стікаються ковили
тим часом фіра їде проз могили
в яких ми теж по губи стоїмо

бо це табун бо ми йому пливем
а може то з туману нам здалося
що ми пливем щасливі й безголосі
що плачемо неначе сміємося
й не знаємо де мертве де живе

2012р.