середу, 13 грудня 2017 р.

* * * *



коли губи від поцілунків такі вологі й гарячі
що з ними здається добу не вийдеш між люди
коли одягу купа ще тільки ледь-ледь набуває значення
а в горлі ворушиться трохи забута застуда
я думаю Господи! ну чого все таке непоправно змінне
ця зморшка на шиї – її не було! – ці вени
нащо я бачу те чого не бачив цілу годину
хто змінює станції хто ворушить кляту антену
чого я знаю про все що ти скажеш опісля
у мене вже іній на шкірі від цих передбачень
а потім ти взуєшся потім під пахвою сумку затиснеш
і вийдеш у комір сховавши губи вологі й гарячі
і винесеш запах мого коньяку шоколаду
на ржаві перила на сходи тобі незвичні
ще досі яскрава але якось мов не до ладу
неначе розв’язана подарункова стрічка


понеділок, 11 грудня 2017 р.

* * * *



Душа і дощ – тонке і синє,
закуте в сутінки густі.
... а щось змінити у житті –
як не виходило донині,
то вже не вийде й поготів.

Ти не пиши мені. Облишмо.
Хай буде сніг. Душа і сніг.
Душа на дні, вдалечині,
душа як привид, як повісмо,
як темна пляма на рядні.

Мовчи. Тобі її не знати –
нехай же ходить по кімнаті,
рукою затуливши рот.
Душі ніхто не винуватий –
отим передчуттям утрати,
отому прагненню гризот...

суботу, 9 грудня 2017 р.

* * * *

 Ірині Долженко

Здається, це було востаннє.
Таксі під’їде – назавжди.
Ти вранці скажеш "На добраніч"
і не повернешся сюди.

Ми вже не будемо... Ми різні.
Та нас ніколи й не було.
Ти просто, подзвонивши пізно,
лягла руками на чоло,

ти просто гладила, ти просто...
а я й забув себе в теплі.
Які дзвінки?.. Які там гості?..
Які обійми взагалі?

Курю в вікно. Хай люди ранні
хоча б зажуряться крізь дим:
Мовляв, у нього все – востаннє.
Він хоче бути молодим.

вівторок, 5 грудня 2017 р.

* * * *



От перший сніг занурюється в листя,
німіє вись, вирівнюється час.
Такими днями непотрібна пристрасть.
Душа боїться, уникає блиску,
душа немовби на ніч роздяглась.

Їй тільки б соню, лелю, потягусю –
у простирадла вкутану, таку,
щоб і не знати – марюся чи снюся,
щоб тільки ласка, подушка, півусміх,
зірки в волоссі, шафа у кутку...

Ну хай би трошки ворушилось віття
за шибою, а решта все – мана...
Як легко спати, темряві служити,
з усіх можливих вигинів на світі
лишивши тільки вигини стегна.

І щоб уже – ні віршів, ані рішень.
Лежати нишком і не мати прав...
От тільки вишень...
Скинь нам жменьку вишень
у цю відправу, певно, наймилішу
з усіх Твоїх божественних відправ.

суботу, 2 грудня 2017 р.

* * * *

 Ірині Долженко

листопад такий короткий
як руки в холоді
глядь – а перед зимою все зупинилося
тільки біжать марафонці
глядь – біжать марафонці
залишаючи позаду
любов що перетліла на почуття вини
надію що опинилася страхом смерті
і звитягу яка виявилася марнославством

листопад такий короткий

біжать марафонці
біжать
крізь них мандрує
густий дощ народів

дитя
народжене для великої річки
спить у калюжі

четвер, 30 листопада 2017 р.

* * * *



Принеси мені халви...
Покатай мене в авто...
Августине, я – не він,
я ніхто, ніхто, ніхто.

Хай нас чорний пес цькує.
Хай нас ловить темнота.
Августине, де не є, –
ми не там, не там, не там.

Зупиняйся на мосту –
чуєш, виє та гуде?
Це тому, що ми й не тут.
Августине, ми – ніде.

Скоро випаде роса.
В кригу вистигне пальне.
Позаяк, ти знаєш сам:
все мине, мине, мине.

середу, 29 листопада 2017 р.

Постукати чотири рази



Ти не психопат, ти невротик.

У дитинстві, у садочку дівчинка тобі збрехала, що в зеленій цибулині можна їсти тільки зелені пірця, а білий низ – не можна, бо вмреш. Вмреш. Ти закляк із ложкою й почав панічно згадувати, ковтав чи не ковтав. Не міг згадати. Здавалося, що ти таки кусав, таки кусав те біле й отруйне, кусав і ковтав. Назавжди.

З тобою не можна було жартувати. Ти боявся, що вмреш. У шість років уперше потрапив на похорон. Ховали сусідську бабу Уляну. Висохлу й покірну, як пучок полину. Товаришки підходили до труни, стукали вказівними пальцями по блакитних ромбиках, якими вона була оббита, і приказували: "Улянко, Улянко..." Ти теж підійшов, постукав і сказав до неї "Улянко..." Ти перестав боятися мертвих, але стукати не розучився. Коли тобі ставало тривожно, ти стукав. Чотири рази. По чомусь твердому. Чотири рази. Коли надто тривожно – двічі по чотири. І заново. Ти досі стукаєш. Але ти розумієш, що це, власне, нічого не дає. Просто, постукавши, ти на кілька хвилин заспокоюєшся. Ти не психопат. Ти знаєш, де закінчується реальність і починається кошмар. 

пʼятницю, 6 жовтня 2017 р.

*

нічого ти вже не надбаєш
бо осінь
і криво
над церквою дріт гуде
роздягнешся зайдеш у воду
а їхати час
і судоми у м’язах
і вже не сховатись ніде

і нічим прикритися
вітер усе позаносив
двірник підмітає бляшанки
мугикає в скурений вус
ти там за воротами теж
як і решта
прощення попросиш
і скажеш
о як я
мій Боже
люблю і боюсь

та він не почує напевно
бо справи бо нащо
натомість Харон тебе висадить
десь на холодних путях
дістань сірника –
і нарешті багаття обрящеш
на крихітній станції

в урні спаливши сміття

четвер, 14 вересня 2017 р.

* * * *



де дух маліє наче пріль
і мокро тулиться до тіла
зірки витрушує з пагіль
гори тієї вѐдмідь білий

із нір глибоких і тісних
де хвища спить у прикорінні
на села насилає сни
гори тієї вѐдмідь синій

єство невірне та криве
і страх у ньому необорний
зриває брили і реве
гори тієї вѐдмідь чорний

і проступає кров руда
і птаство падає одтяте
коли по наших по слідах
виходить і стає на чатах
старезна мати вайлувата
гори тієї ведмеда̀

неділю, 20 серпня 2017 р.

Вовка в зимовому лісі



Досі пам’ятаю його трохи розтягнутий турецький светрик і зачіску, яку наша вчителька називала "учнівською" й вимагала від усіх хлопців негайно постригтися так само. Окрім зачіски, у вчителів, здається, більше не було причин ставити Вовку за приклад. Учився він посередньо, як тоді казали – "їздив на трійках". Якимись добрими результатами Вовка міг похвалитися хіба ще в дні збирання металолому. Його батько – здоровенний волохатий чолов’яга, схожий на єті – працював на тракторній бригаді й часто виручав наш клас здоровенними колесами, поламаними боронами та іншим сільськогосподарським реманентом, який вийшов з ужитку і благополучно гнив на неозорих ланах батьківщини. Вовка своїм внеском у суспільно важливі справи аж ніяк не пишався. Він узагалі мало чим пишався й мало чим цікавився. На його обличчі майже весь час був вираз якоїсь похмурої відчуженості від колективних справ. Навіть за партою він сидів сам. Кілька разів учителька все ж підсаджувала до нього певну зразкову дівчинку, щоб та позитивно вплинула на Вовку, але це завжди кінчалося одним і тим самим – Вовка показував їй такі чудеса соціопатії й мізантропії, кладучи посередині парти кордон у вигляді пенала, відвертаючись і всіма силами ігноруючи слабкі спроби привити йому почуття колективу, що дівчинка, не витримавши й тижня, без дозволу вчительки пересідала деінде. А Вовка, як і раніше, всі уроки пролежував головою на парті, тільки подеколи знехотя випливаючи зі своєї байдужої ліні, зі своєї недосяжної печалі...

суботу, 22 липня 2017 р.

* * * *



Пілар Тернера згадує гріхи,
Нічого не шукає і не просить,
бо день такий – відчинений, лихий –
старі ченці стомилися від схизм,
на молодих черниць сідають оси
намолені,
блукають по волоссю...
І день шовковий,
мов єпатрихіль,
і муки ніжні, наче абрикоси,

Сідають старченята на поріг.
Такі малі, крізь промені протерті.
І все – немов побачене згори –
з пергаменту серпневої кори,
у бризках фортеп’янного концерту.
Усе таке юнацьке і уперте:
ну на! порань! роз’ятри! одбери!
Я не жило,
я не боюся смерті –

Я вже біжу за болем навздогін.
У мене руки тягнуться крізь грати –
бо ти мій Бог.
Не хтось, а саме він:
солодкий хміль,
смарагдовий паслін,
хурделиця розлита по кімнаті.

Пілар Тернера
тулиться до стін,
окраєць серця кришить старченятам...

неділю, 16 липня 2017 р.

* * * *




Ніхто нічого не казав.
Спадала тьма, стерня колола.
І церква – синя, як сльоза.
І Бог надламаний, як голос.

Було не холодно, однак
на цвинтарі, супроти ночі
порожній облетілий мак
молився голосом жіночим.

І наче взяті хтозна й де –
такі смутні, безоборонні –
тулили руки до грудей
навіки спалені ікони.

середу, 21 червня 2017 р.

Що це за квіти



Торішня Одеса не забудеться. Усе колись забудеться – все, до цурки, до гнотика, до клаптика, до краплинки, а торішня Одеса – ні. До того ж, Одеса не архітектурна, Одеса не історична, не колоритна, не солона й не морська, бо таку її я вже знав колись, у часи, які тепер видаються зовсім чужими часами. Море, пляж і вулиці теж перейдуть у ті чужі часи, стануть набутком тривкої непам’яті, незрушної водяної гладі, що поглине колись і мене, і нас, і вас, і всіх, і все. Десь залишаться тільки окремі порвані фрагменти, яскраві плями, чіткі силуети, нервові пересмики, клубки в горлі, скабки під шкірою –вони стривожать уже й не мене, і не нас, і не вас, а когось, хто здригнеться від скрипу, ставши голою п’ятою на паркет, а відчинивши холодильник, розмотавши целофан, спітнілий усередині від перепаду температур, дістане помідор, а ще козячий сир, а ще болгарський перець, а ще мідії, наловлені колись мною (мною!) в бірюзовому муарі, між ніздрюватих каменів і до всього байдужих медуз...

четвер, 8 червня 2017 р.

* * * *



Все вже в долі – долі –
співом, плавом...
Розпустився в полі
синій саван...

Все, кохана, море!
Риби, риби...
Покривили кору
труби срібні...

Як далеко видно! –
мари, хмари...
Прожили ми, рідна,
певно, марно.

У дірявих шатрах
мерзнуть діти босі.

Пізно вже співати.
Осінь...

пʼятницю, 5 травня 2017 р.

* * * *



...ходить жінка,
в окулярах, з пасмом сивини.
(Петро Мідянка)

Травень розстелився, наче хмара,
по зупинці, козах і бузку...
Ось виходить жінка в окулярах –
дві торбини котить на візку.

Певно, даром. Певно, не заробить.
Із торбами вернеться смерком.
І заходить у шкільний автобус,
і ранковим пахне молоком.

Порожніє травень над базаром.
Прилягти б оце у холодку.
Все стає безжалісним і марним.
Світ глухий. Крамниця на замку.

...та замостить рушником картатим,
Грудку масла покладе наспід.
І додому. А очей не знати –
окуляри тріснули, як лід.

середу, 12 квітня 2017 р.

Троячка



Моя баба Ольга мала дуже щедру й широку душу. Особливо, якщо це стосувалося сторонніх. Тут уже, аби ніхто раптом не запідозрив її в жадібності, вона могла зняти й останню сорочку, і з хати винести все – на першу ж вимогу. Ця її риса не дуже полюбилася прабабі. І якщо раптом у дворі з’являлися якісь бабині подруги або колишні колеги, прабаба ставала на уявних чатах і в сто очей пантрувала, аби невістка часом не віддала заразом усього добра, що є в дворі.

Найбільшим попитом користувалося молоко та інша продукція коров’ячого походження – різні там роблені та збирані сметани, сир, масло, сироватка, кисляк тощо. Попитом молочні продукти користувалися найбільше в трьох бабиних подруг. Забачивши в дворі одну з них, прабаба вже починала не на жарт тривожитися.

вівторок, 28 березня 2017 р.

* * * *

І сон – не сон, і ніч – якась не ніч,
чи холодком, чи цигарковим димом –
гукає, не дає зімкнути віч,
тиняється між безвістю й дверима.

Оце би спав... оце би так заснув,
обнявши сни протрюхлі та проталі
про путь курну, про потороч лісну,
про темну хатку з ґаночком печалі.

Там ніч, як ніч, стоїть при рушниках,
мов повінь, прибивається до печі.
У сну долоня тепла і важка.
В безсоння гострі та сутулі плечі.

Простягнеш душу крізь глибокий дим –
наткнешся на тривогу і маруду.
Зима минула, та тепла не жди.

І ніч іде. І сну мені не буде...

неділю, 5 березня 2017 р.

Гостя

Вона приходить увечері, уже майже вночі, саме перед тим, як я прокидаюся від короткого спання, перед тим, як я знову не спатиму до ранку. Вона – не для того, аби про щось запитувати, та й у роті сухо, і в голові скловата, важка, з незручними жмутами, волога, підвальна скловата. Устати б – та хай і не встати, а хоч би поставити ноги на підлогу, підсліпувато мружачись на світло – намацати цигарку внизу, і попільничку, і запальничку, і пляшку з жовтуватою нікотиновою водою. У роті сухо, як і завжди, коли засинаєш на заході сонця, покидаючи все незроблене, недороблене й непочате на чужому вже березі, де вдень ще було життя, а ось тепер ти його видихав, вижив, використав, і туди вже немає чого повертатися. Так сухо в роті, що найкраще б заритися в подушку знову, і прагнути, прагнути, прагнути ввібрати назад неслухняні струмені сну, які в мене ніколи не бувають рівні, а тільки рвучкі, поривчасті, нестійкі, тьмяні, з просвітами, з тривогою й частими прокиданнями, з вовтузінням, перевертанням і постійною безглуздою зміною пози. Подушка зім’ята й огидна, у роті сухо, у голові скловата, а на підлозі риплять її кроки – і їх одразу ж перехоплюють порожні пляшки під столом, вони стоять так густо й незручно, що кожен крок по старих хрущовських дошках пробуджує в них тривожну незатишну трель. 

четвер, 19 січня 2017 р.

Вітні Х’юстон


Ми з Катькою плуганимося по гриби. Я дуже цьому радію, бо Катька цілий місяць аж до сьогоднішнього дня не розмовляла зі мною.

Коли Катька говорить оце своє страшне "Я з тобою не балакаю", у мене зразу трусяться жижки (хоч я й не знаю де вони є), шкірою йде морозець, а в обличчя б’є гарячий вітер. Якщо Катька каже, що не балакає, то так воно й буде. Причому, тут ідеться не про якесь умовне загальне небажання спілкуватися на відверті теми, ідеться про повний, тотальний, нищівний ігнор. Катька, коли не балакає, робить вигляд, що мене тупо немає. Іноді мені навіть здавалося, що вона от зараз пройде крізь мене, мов крізь пусте місце.

Останнього разу Катька не балакала зі мною через те, що я, купаючись, жбурляв мулякою в Олега – ми так дурачилися – а потрапив прямо Катьці в лице. "Прямо в морду", – сказав Олег і заржав. Я теж заржав, бо муляка на обличчі робила Катьку схожою на якусь дику потвору. Катька спершу теж хотіла заржати, уже й губи підготувала, але раптом передумала й сказала оте страшне "Я з тобою не балакаю". Я, звісно, хотів усе виправити, хоч і розумів безнадійність свого заміру. Я говорив до неї. Намагався смішити. Перепиняв дорогу. Благав. Клянчив. Молив. Не помагало. Я знав, що не поможе. Катька тягла по піску своє мокре парео, у руці тримала босоніжки, у другій – заколку. Коли вона вже завернула до свого завулка, я пішов назад до річки. Спершу хотів топитися, але поки дійшов, передумав. Ліг біля свого улюбленого гнилого човна, застромив голову в торішнє листя й милувався небом, що потроху вечоріло. Дома дід назвав мене "чортовим підкаблучником", розказав про все прабабі, а та страшним шепотом попросила: "Як я вмру, а він надума її брать, Мишко, не допусти!"

пʼятницю, 6 січня 2017 р.

Сміттєвоз


Він приїжджає рівно о двадцятій нуль нуль. Треба брати чорне відро, повне сміття, мчати з четвертого поверху на перший, оббігати будинок і висипати все з відра, доки він не поїхав. Після того, як висиплеш сміття, треба вимити відро біля колонки, а спершу вистояти чергу. Тьотя Вєра з третього поверху в червоному байковому халаті миє відро пучком споришу. Тітка з кооперативного будинку просто споліскує. Дядя Вася в тільняшці і з якорем на плечі присідає біля колонки навпочіпки, смердить самогонкою, п'є воду, хлюпає нею на тіток – заграє. Долоні в нього зашкарублі, під нігтями – чорно. Відходить, хитаючись. Тітки стулюють вуста ниткою, співчувають його жінці, косяться на їхні вікна.

Я пропускаю в черзі всіх – і тих, хто стояв попереду, і тих, хто далеко позаду. Соціум нашого двору не бере мене до уваги, я й не сперечаюся, аби тільки ні з ким не розмовляти зайвий раз. Коли я теж присідаю навпочіпки помити відро, мене відсторонює тітка з рушником на голові: "Підождеш!" Підожду. Відсуваюся, жду. Вода з-під її рук ляпає мені на кросівки. Лоб у тітки місцями мідний – волосся фарбувала... Перед тим, як натиснути важіль колонки, озираюся, чи не треба ще кого пропустити.