середа, 22 лютого 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Дерево, дерево


Дерево, дерево,
сухе і зелене.

В гаю маслини збирала
дівчина в скромній одежі.
Стану тонкого торкнувся
вітер далекої вежі.
Гнали коней андалузьких
четверо вершників славних
у сорочках лазурових
і сорочках зеленавих.
„В Кордову, нумо, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Троє струнких торелільйо
коней спинили гарячих.
Шпаги аж міняться сріблом,
одіж горить помаранчем.
„Нумо в Севілью, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Щойно лиш вечір накинув
шати бузкові на гори,
красень примчав їй із ночі
місячні мирти прозорі.
„Нумо в Гранаду, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Досі шукає маслини
дівчина та серед листу.
Вітер поклав їй на плечі
руки свої попелисті.

Дерево, дерево,
сухе і зелене.
---------------------------------------------------
 Текст оригіналу: 

понеділок, 20 лютого 2012 р.

Дівчина в сукні кольору молока


Дівчино, дівчино в сукні кольору молока, з аристократичним вузлом волосся, в разочку білого коралового намиста та з милою сумочкою під пахвою. Дівчино, дівчино, як повільно, як розмірено п’єш ти свою каву без цукру, як тихо кладеш ложечку на блюдце… А як граційно ти схиляєш набік своє личко, опускаєш вії і стискаєш вуста. Тобі так хочеться розповісти про своє горе, тобі здається, що саме я тебе зрозумію. Я вже знаю, що він піднявся на металобрухті, а зараз має невеличкий завод. Знаю, що він не любить тебе, а ти не любиш його. Що ти наче соромишся своїх статків і завжди відпускаєш водія за два квартали од роботи. Що ти ніколи не вдягаєш на роботу шуби і прикрас. Що ти навіть двічі пробувала обідати в їдальні. І як тобі тоскно, і як тобі самотньо у твоїй осоружній клітці. А не тікаєш тому, що звикла, бо до хорошого завжди швидко звикається, і ти слабка, ні, ти безсила, і осоружна сама собі. І ти картаєш себе, ти себе караєш, і ненавидиш, і стомлюєшся од цього, і починаєш знову. Ти вже сотні разів проходила це коло, проходила з болем і задоволенням. Красива пещена жінка, дівчина, яка стомилася од самої себе, і стомлюватися стомилася, і жаліти себе теж. А мені тебе зовсім, чуєш, зовсім не жаль. Бо коли я дивлюсь на твоє обличчя, помірно пофарбовані губи, опущені вії, під якими ховаються зовсім порожні очі, я чомусь бачу не тебе, а іншу жінку, яка мешкала на самому дні життя, і якій ніколи, чуєш, ніколи, жодного разу не випало відчути втому од власної втоми…

субота, 18 лютого 2012 р.

З Андрєя Вознєсєнского. Монолог Мерлін Монро


Я Мерлін, Мерлін.
                               Я героїня
само-вбивання і героїну.
Кому палають мої жоржини?
З ким телефони заговорили?
Хто то скрипить на стільцях затертих?
Жити нестерпно,

о як нестерпно не закохатись,
о як нестерпно без снігу першого,
нестерпно зовсім само-вбиватись,
та тільки жити
                         іще нестерпніше!

Продажі. Морди. Шеф – ненажера.
(Я бачив Мерлін.
Їй дивувались автомобілі.
На стометровім кіноекрані
в біблійнім небі,
                            у зорехвилях,
над степом з крихітними рекламами
сміялась Мерлін,
                             її любили…

Машини хочуть. Машини – жертви.
Бо це ж нестерпно),
                                а як нестерпно
лицем в сидіння смердючі впертись!
Тоді нестерпно,
                         коли ти жертва,
а добровільно – іще нестерпніш!

Нестерпно жити життя бездумне,
і ще нестерпніш – в думках, як в рані.
Де наша віра? Нас наче здунуто,
та й існування – само-вбивання,
само-вбивання – бороти червів,
само-вбивання – із ними жити,
якщо нездара, тобі нестерпно,
та ще нестерпніш талановитим,

нас убивають кар’єри наші,
і гроші, гроші, дівчата пляжні,
бо нам, акторам,
                            жить не з нащадками,
а в режисерах – одні лиш гади,

ми наших милих в обіймах душимо,
та відбиваються ті подушки нам
на юних лицях, мов шини вперті,
так, це нестерпно,

ох, мами, мами, родили нащо?
Ти ж знала мамо – з’їдять нас пащі,

о, кінозоряний лід криштальний,
нам усамітнитись – нереально,

в метро,
в тролейбусі,
в кожній черзі,
„Привіт, це ви!” – кричать розвези,

коли нас тягнуться роздягати
у всі газети, у всі плакати,
забувши,
              що всередині серце,
у нас замотують оселедця,
лице пом’яте,
                       і очі порвані,
(згадати страшно у
                                „Франс-Обзьорвері”
свій знімок з пикою безтурботною
у Мерлін мертвої на звороті!).

Кричить продюсер, пиріг облизуючи:
„Ви просто дуся,
                             ваш лобик – бісерний”
А вам відомо, чим пахне бісер?!
Само-убивством!

Само-убивці – мотоциклісти,
само-убивці спішать упитись,
від частих бліців бліді міністри –
само-убивці,
                      само-убивці,
йде Хіросіма весь світ ізжерти,
о як нестерпно,

о як нестерпно чекать, щоб гримнуло,
                                                                а головне –
що вже нестерпно – непояснимо,
ну, просто руки смердять бензином!

а як нестерпно
                        горять на синім
твої розпачливі апельсини…

Слабка я баба. Хіба я зладжу?
Вже краще – зразу!

______________________________________

Текст оригіналу

пʼятниця, 17 лютого 2012 р.

З Сєргєя Авєрінцева. Невідворотним вістрям од меча...


Невідворотним вістрям од меча,
Нагостреного на останню битву,
Хай буде слово шепітне молитви,
І світлим знаком – стишена свіча.

Нехай же очі спиняться на ній,
У час близький, суворий час покари,
Як зорі згаснуть і заступлять хмари
небесне сяйво в горній вишині.


Текст оригіналу:

середа, 15 лютого 2012 р.

Мамо...

Я наважуся чи не наважуся? Наважуся я врешті говорити з тобою, по-справжньому говорити з тобою, тоді, коли вже можна нічого не говорити? Бо твій доладний надгробок з вазою на тихому цвинтарі більше підходить для сліз та запізнілих зізнань, але мені останнім часом важко плакати, і зовсім ні в чому зізнаватися. От бачиш?! Ти бачиш це? – Я ж звертаюся до тебе так, безособово, я жодного разу не сказав тобі „Мамо”, як не говорив і ніколи в житті. Це так дивно, так дивно. І, мабуть, психологія сімейних стосунків знайшла б для нас обох багато викривальних і прикрих слів. Але навіщо вони нам? Що вони нам дадуть зараз? І що б вони дали нам тоді, колись, раніше? Я майже цілковито впевнений, що нічого. Бо все починається і триває не там, не так, і не стільки, як нам хочеться. Ти ж сама чудово знала, що в дитинстві найдорожчою і найріднішою для мене була не ти, а баба, прабаба, село, що завгодно. Я й досі до самозабуття віддаюся своїм сільським спогадам, віддаюся отій податливій і плодовитій пам’яті, що чим далі то більше віддає лубком і штовхає в банальність. А коли думаю щось написати про тебе, на лице зразу набігає якась осінь, якісь протяги, якась нездоланна жовтизна і туга. Це надзвичайно важко – написати про тебе правду. Ні, написати про тебе правду неможливо, бо знати правду про матір нікому не дано. Це якось пов’язано з таїною народження, чи що. Але можна писати якісь думки, якийсь хоча б пізній біль. Але в мене так довго не виходило. Наче от наливаєш чисту воду у чисту склянку, а тоді дивишся, а та вода – брудна. От і мої слова завжди були якісь брудні, нечисті, ти не проглядала крізь них, хоч і не ховалася.

З Маріни Цвєтаєвої. Вже стільки їх...


Вже стільки їх у прірві глибочезній
Лишилося на дні.
Настане день, і я так само щезну,
Як суджено мені.

Застигне все, що прагло і боролось,
Що дихало в житті,
І зелень віч моїх, і ніжний голос,
І пасма золоті.

Лишиться світ з його насущним хлібом,
З непам’ятливим днем.
Лишиться все, і буде все, так ніби
Й не знали тут мене.

Мінливу, наче діти, в кожній тіні,
І злу хіба на мить.
Що так любила час, коли в каміні
Згасає й мерехтить.

Віолончель, і запізнілих вершнів,
І подзвін на селі…
- Мене, таку живу й таку справдешню
На лагідній землі!

До вас – мені, що не пізнала міри,
Чужих і рідних знов?! –
Звертаюсь я і вимагаю віри
І прошу про любов.

І день, і ніч, і на словах, і в думах,
За правду так і ні,
За те, що часто дуже мені сумно,
Що двадцять літ мені.

І що навік – відверта неминучість –
Відпущення вини.
За ласку ту, нестримну і співучу,
За гонор показний.

За вихор днів, за все шаленство світу,
За правду, і за гру.
- Послухайте, - іще мене любіте,
За те, що я помру…

_____________________________________

Текст оригіналу:

середа, 1 лютого 2012 р.

я мабуть розлюбив тебе вві сні

я мабуть розлюбив тебе вві сні
ми вдвох стікали і стікали в ранок
були тіла ще теплі від кохання
терпкі від поту мерхлі від брехні

я бачив так уперше у житті

зім’яту ковдру під грудьми твоїми
круте стегно що наче квітка в зиму
зогрілось на моєму животі

а я тебе уперше не хотів

ні так у ліжку ані просто долі
неначе я й не знав тебе ніколи
немов оглух до тої наготи

липкої і сліпучої що так

уміла жити мною і для мене
служити наче вершнику стремена
живитись наче звуком німота

доспи цей ранок доживи у снах

темноту цю темницю і опалу
і я тебе зітру як воду талу
що взимку затуляла пів вікна

і стану знов розлогий і рясний

дихну морозом снігом розігріюсь

а ти все спиш блаженно на мені

а я будити все чогось не смію