вівторок, 24 травня 2016 р.

* * * *



Я – матіола. Прокидаюсь наніч,
коли здаля іде великий ляк.
Я слухаю то стаєні зітхання,
то радощі, що виросли в полях.

Я чую липень. Він виносить спеку.
Засмаглі руки. Луджена гортань.
Піщаний слід на березі далекім...
Високі бризки бронзових купань...

четвер, 19 травня 2016 р.

Малина



Малина пахне нізвідкіль...
І вантажівка стогне хрипко –
чогось чекає з чорних піль,
немов заблукана куріпка...

немов гукає із колось
когось, що більше не озветься...
А ми з купальні сміємось,
нам ще не крається на серці.

Та ніч заходить мимохіть,
поволі збільшуючи віддаль
до хати, що блаженно спить
з руками коло підборіддя.

До нас, до серпня, до ріки...
де косить дід... де баба поле...
де вантажівці невтямки
чого замовкло чорне поле.

Малина б'ється у шибки.
Малина пахне, як ніколи.

пʼятниця, 13 травня 2016 р.

* * * *



В саду із тисячі люстер,
у сяйві птиць кривавих
він чорні крила розпростер
колись, і вчора, як тепер
не кришить зір, не ронить пер
на сей бетонний травень.

А так, іде серед юрби
й нічим себе не журить,
то тільки бачаться тобі
високі сполохи божби –
у морі цівок голубих,
у сій травневій бурі.

То – тиша. Лиш віддалеки
вона здається треллю...
А він – укотре не такий.
Він ніби травень навпаки –
чи з неба встав, а чи з ріки,
з пустелі чи з постелі.

Він є – як все, що з ним пливе,
притулене до скроні.
Усе буденне, містове,
таке вже марне та криве,
що й він ось-ось уже сливе
закурить на балконі.