понеділок, 28 вересня 2015 р.

* * * *

Вже серце не сягає широко,
не хоче аж до неба вирости,
вже наче б сам од себе втік...

Не потаємності, а щирості б...
Не розуміти – просто вірити б...
Не зупинитися навік...
Не самоту, не пустку множити
поза чужими огорожами,
в підвалах власної сльоти...

Та ми – закляті, заворожені,
ніяк повірити не можемо,
що серце, тепле і здорожене,
давно вже хоче простоти. 

середа, 16 вересня 2015 р.

* * * *

                            Марині Боровській

Кольорова пора. Розлітання твоїх передмість
на вітражні скалки, на повільні зітхання про мене, –
ніби чийсь молодий, чийсь пахучий небачений хист
вже закликав сюди перелітних жінок і джазменів.

Нащо плаче вона, адже сльози її не горять?
Розлітання скалок і реклам артистичні судоми:
все – ремесла її, все її нерозгадана стать,
що себе принесла аж до сходів тобі, молодому.

Ти зітхаєш. Тобі неможливо зустрінути всіх –
через вікна осель, через юрми осіннього ринку.
Не зупиниш нудьги. Не розділиш на видих і вдих
цю пташину гірку,
цю до листя притулену жінку. 

вівторок, 15 вересня 2015 р.

Лист у провінцію

і чому я поїхав чому ти лишилася там
де у п'ятницю п'ють і співають і важчають з віком
там де пишуть щоночі і не відправляють листа
де банки в коридорі й осіннє ущільнення вікон

і дитину в садочок дитину з садочка і тінь
від горіха навпроти щороку все довша й синіша
ніби й жити спокійно без тих напівтемних хотінь
ніби просторо спиться і просторо пишеться в тиші

ради Бога не жди і знайди вже нарешті собі –
хай почистить плиту піджене перекошені двері
і не думай про мене вже буде якось далебі
вже якщо й не в житті то принаймні хоча б на папері

на папері простіш те що є плюс оте що було –
синій зошит вікна та цілунками знічена шкіра
а що буде байдуже бо не виростає тепло
ні в позавтра ні в завтра ні в яку оману чи віру

те що завтра настане позавтра уже промине
а проте ці скалки і уламки щоденного краму
напливають ночами і давлять і кришать мене
як старечий артрит як хронічна задавнена пам'ять


* * * *

Ні квітень, ані паводок. Вона.
В чарки налито й випито відразу.
На стінах б'ються голі литки джазу,
юнацький страх вистрибує з вікна
у прохолодну жимолость, у млість,
де заплелися сутінки, і звідки
зайшов облізлий безпритульний гість,
і лиже руки, і зі столу їсть,
і тулиться натомлено до литки.

Ще тіні обступають зусібіч.
Лише десята. Не творити світу.
Лише губами випустити річ
у полохливу блуканину віч,
що в темряві чорніші антрациту.

Напризволяще. Нанівець. Ущерть.
Не роздягатись – нищити, зривати –
хай потім ранок буде винуватий
за одяг цей на скатерці картатій,
то байдуже, бо вранці буде смерть –

станційний квітень, мокрий і гіркий.
Чужого ліжка прохолодний присок...
На підвіконні – випиті чарки.
Позавіконню – голі литки лісу.

субота, 12 вересня 2015 р.

* * * *

ні полювання Господи ні гри
порожніх вуст холодне безімення
чужі слова невірні наречені
втікають у ворожі табори

ні шереху ні зірки угорі
ти вже прийшов ти мусиш тут упасти
нехай твої беззахисні зап'ястя
укриють мохом лісові царі

хай прийде мить такого торжества
коли зіллються музика і зброя
чи тугою чи пусткою якою
обступлять і заплачуть над тобою
зрадливі невпольовані слова

вівторок, 8 вересня 2015 р.

* * * *

Незчулись, як минувся Маковій,
як ненавмисно висипався в поле,
де Мати йде, стерня їй ноги коле,
кривавий жереб, муки вікові,
рахманне тло осіннього престолу.

Вона несе пелюшки й мотузки,
і час несе – у струпах і пухлинах,
і нас несе до ніг покласти Сину –
чи то за вітром пущені квітки,
чи втаєні од вітру насінини...



четвер, 3 вересня 2015 р.

* * * *

Несли султаншу на високих ношах.
Світився стяг і був неопалим.
У саквах ледь подзвонювали гроші –
бо вже й коваль, і бондар, і мірошник
до ніг поклали золотий калим.

Вона пливла – у прошвах і намистах.
Не слухала ні вітру, ні підків.
За нею – коні, привчені до рисі,
топтали юний вимучений місяць,
прив'язаний до сідел мамлюків.