четвер, 30 листопада 2017 р.

* * * *



Принеси мені халви...
Покатай мене в авто...
Августине, я – не він,
я ніхто, ніхто, ніхто.

Хай нас чорний пес цькує.
Хай нас ловить темнота.
Августине, де не є, –
ми не там, не там, не там.

Зупиняйся на мосту –
чуєш, виє та гуде?
Це тому, що ми й не тут.
Августине, ми – ніде.

Скоро випаде роса.
В кригу вистигне пальне.
Позаяк, ти знаєш сам:
все мине, мине, мине.

середа, 29 листопада 2017 р.

Постукати чотири рази



Ти не психопат, ти невротик.

У дитинстві, у садочку дівчинка тобі збрехала, що в зеленій цибулині можна їсти тільки зелені пірця, а білий низ – не можна, бо вмреш. Вмреш. Ти закляк із ложкою й почав панічно згадувати, ковтав чи не ковтав. Не міг згадати. Здавалося, що ти таки кусав, таки кусав те біле й отруйне, кусав і ковтав. Назавжди.

З тобою не можна було жартувати. Ти боявся, що вмреш. У шість років уперше потрапив на похорон. Ховали сусідську бабу Уляну. Висохлу й покірну, як пучок полину. Товаришки підходили до труни, стукали вказівними пальцями по блакитних ромбиках, якими вона була оббита, і приказували: "Улянко, Улянко..." Ти теж підійшов, постукав і сказав до неї "Улянко..." Ти перестав боятися мертвих, але стукати не розучився. Коли тобі ставало тривожно, ти стукав. Чотири рази. По чомусь твердому. Чотири рази. Коли надто тривожно – двічі по чотири. І заново. Ти досі стукаєш. Але ти розумієш, що це, власне, нічого не дає. Просто, постукавши, ти на кілька хвилин заспокоюєшся. Ти не психопат. Ти знаєш, де закінчується реальність і починається кошмар.