четвер, 8 березня 2018 р.

* * * *



Дівочим скриком і зірковим згаром
Хлюпоче озеро Елунеара.
Де вікна сплять, заплющені плющами,
Де пави ходять темними ночами
З баскими кіньми, що на бистрині
Зі скелі крешуть соки кам’яні. 


У древі сну де корінь, а де крона?
Елунеара – озеро безсонне…
О згаго дум, скорбото білих келій,
Кому твої смоквини і жерделі?
Ні літери ж, ні знаку, ні числа –
Лише вода торкається чола, –


Солоні іскри, пустотливі бризки,
До всіх далеко, а до мене – близько.
Із ночі в день, із вечора – до рана
Тремка потойбіч мерехтить і манить,
І цідить час, і біле тіло п’є
Елунеара, озеро моє. 


Воно таке шовкове, ніби постіль.
Вона таке безжалісне, як постріл.
Кому подяка, а комусь – покара –
Елунеара, о, Елунеара…
О, то не іній… не роса… не сніг…
То смерть двоїться ув очах твоїх.

неділя, 4 березня 2018 р.

Вечірні грузді



Я ніколи не любив цього лісу, він був якийсь не мій. Сосновий – зовсім інша річ. Він сухий і пахне глицею. А цей – якоюсь вогкою сирістю. Та це й не ліс, а так, посадка. Улітку тут улаштовують ярмарок – будують сцену, привозять динаміки й мікрофони. На сцену повагом виходять самодіяльні колективи району – співати. Той спів легко підхоплює швидка псільська вода й несе хтозна куди. А довкола, з яток, улаштованих нашвидкуруч, торгують усілякими ковбасами, лимонадом, тістечками «корзинка» та «грибочок», смажать шашлики. Наприкінці навіть розігрують лотерею. Я власними очима бачив, як одна тітка виграла банку меду, а друга – живого гусака. Вони обережно спускалися сходами зі сцени, несучи поперед себе ті скарби. Гусак голосно гелготав і намагався вщипнути свою нову власницю, а вона спритно прибирала руку й усміхалася навсібіч здоровими золотими зубами. Краще б узяла та перекусила ними гусакові шию – він би не мучився, а люди б надовго запам’ятали. Але ні. Поперла в машину, біля якої вже чекав чоловік у сірому картузі, такий же щасливий, і, мабуть, із такими самими зубами. Неприємні, словом, були ці ярмарки. Тут завжди все горлало, відкорковувало пиво й пахло потом і біляшами. Цей запах не вивітрювався звідси ніколи.

четвер, 1 лютого 2018 р.

* * * *



А де ж ті зими, ті справдешні зими?
Хтось грів когось…
І сніг його сліпив…
Мої обійми – рвійні, нетерпимі –
в яких полях обмацують стовпи?

О місяць лютий, клятий місяць лютий,
чого ти знову ожеледь приніс?
Іде розлука – зустрічає скруту:
– А здрастуй, сестро!
– А позич-но сліз…

Тобі ще мало покаянь і спізнень?
Ну то напни цю негідь, цю нудьгу!
Щоб тіні від проталої білизни,
Мов сироти, тремтіли на снігу.