суботу, 30 червня 2012 р.

А я сиджу під виноградом


А я сиджу під виноградом,
і дощ пройшов, і час минув.
А мати білять далину
і сушать білі простирадла.

А я сиджу. Гілки, роса
торкаються, лоскочуть комір.
А мати все не йдуть додому,
а білять, білять небеса.

І що я матері? Що я
цим безмірам, оцим безкраям?
Я сльози, мов росу, ковтаю.
Мене ковтає течія.

Не похопився, не прозрів,
яку вже є, несу ту душу,
де мати в божому дворі
давно вже хмари, хмари сушать.

2012.

пʼятницю, 29 червня 2012 р.

З Осіпа Мандельштама. На блідо-голубій емалі...


На блідо-голубій емалі, -
Яка можлива лиш у квітні, -
Берези віття підіймали
І вечоріли непомітно.

Дрібні відточені узори,
Тонка напівпрозора сітка,
Немов на синьому фарфорі
Малюнок ажуровий світить, -

Коли його художник милий
Виводить на склянистій тверді,
В осягненні хисткої сили,
У забутті сумної смерті.
 _________________________________
 Текст оригіналу:

четвер, 28 червня 2012 р.

З Іосіфа Бродского. О тихотворення...


О тихотворення моє, моє німотне,
одначе тягнеться – пітніє ремінь,
куди поскаржитися на ярмо те,
кому сказати, як життя живемо?
Опівніч місячний жовток шукаємо
при сірниках уже, поза знемогами,
руками носимо ту неприкаяність
з крихкого жовтого до паперового.
Та як борзопис цей, густіший патоки,
там не розмазуй ти, та з ким у корені
хоч би на лікоть вирвати, хоч так-таки,
шматок відрізаний, о тихотворення?
____________________________________________

Текст оригіналу: 

вівторок, 26 червня 2012 р.

Сім пісень до шовковиці


1.
Ти стоїш, заюшена листям, а в моєму домі все перевертається догори дном: мої вірші, моя молодість, мій самотній вигляд, з яким я старанно стою навпроти вікна, і через товщу страшного непролазного літа цілую щоглу твого корабля серед уламків наших втонулих літніх місяців. Власне, ми тоді танцювали з тобою вперше, то був перший день осені, перший день копання картоплі, під моїми ногами солодко тріщав огуд, ти ходила до колодязя по воду, носила її в пляшці через сад, через білих курей, через твою бабу, що оббивала з заступа землю, через сині жигулі за воротами. До твого босоніжка прилипла стеблина дерези і тягнулася за тобою, ще жива, а я в цей час зминав зашкарублими п’ятами огуд, щасливо вганяв у землю заступа, розбивав грудки, і діставав обережно пальцями важкі картопляні серця, що гупали й гупали, і не могли зупинитися. Пляшка в твоїх руках тремтіла, вода в тій пляшці грілася, вже майже кипіла, волосся твоє ворушив щойно викопаний мною вітер, а я повертав обличчя в різні боки, крутив обличчям, наче вітряком, намагався втрапити в ту саму вологу прогалину, в ту саму соту, на протилежному кінці якої дихали твої рожеві вуста. Зі шворки за хатою той самий підземний вітер зірвав твій сарафан і жбурнув на кущі смородини, кури помовкли, і бузина коло болота, яка до цього пильно розправляла пружки на широких рукавах, знітилась і поклала руки на груди. А я все згинав і згинав коліна над заступом і діставав скривавлені картопляні серця. Тому я й досі чую той танець, чую його завжди, навіть зараз, коли немає ні  щоденних навернень до радості, ні шатер моїх летючих циган. А я не жалкую. Адже твоя хата і твої шарлатанські небесні баби, що тріпочуть над садом, уже давно і непоправно змінили все. І якось ти прокинулася серед ночі і заспівала, сидячи на ліжку. А тоді вийшла на поріг і дивилася вгору. Я проходив десь біля воріт, де я завжди потай проходив того літа, зриваючи ваші чорні шовковиці, топчучи ваш прибитий пилюкою спориш. Я мимоволі поцілував тебе десь межи брів і обгорнув рукавами твій стан. А ти усміхалася, сонними синіми очима вдивлялася в місяць, а мене не бачила. Не бачила, як я поранив ногу об камінець, як мій одяг пахнув ялицею і талиною, ніби справді почалася весна. А потім лунали чиїсь сторожкі кроки, стукала клямка, глухі удари мого серця озивалися десь уже далеко за річкою, а сама річка була наче долоня з поламаними лініями.

понеділок, 18 червня 2012 р.

ПІВЕНЬ


Осінь приходила в наше селище завжди сподівана і довгожданна. Ходила коло ставка, заплітала воді волосся жовтогарячими кісниками, барвила дерева надто яскравими яблуками, надто блискучими грушами. Мила, мила осінь. Така ж провінційна і простувата, як і жінки, що щиро їй раділи. Бо вже не так липнутиме до ніг осоружна синтетична спідниця, не так смердітиме на кухні відро зі сміттям, не збиратиметься так швидко брудна білизна. А головне – можна буде якось вересневого вечора взяти під руку свого благовірного і неквапливо пройтися з ним вулицями – од світлофорів аж до білої споруди райкому.  Легко дихатиметься, легко йтиметься, а якщо пощастить – можна буде ще й крадькома послухати як у лікарняному садку грає на акордеоні дід Півень.

неділю, 17 червня 2012 р.

десь там за пилюгою за городами


десь там за пилюгою за городами
де гострий вітер залягає в тінь
колись душа до берега виходила
а їй назустріч без страху і подиву
тонкий мов сніг і дикий мов смородина
виходив жовтий аж медовий кінь

аж перепелля в зелах ворушилося
чамріло явориння й вороння
душа стояла з рукавами білими
де човен спав засипаний пагіллями
де шкірився порожньою могилою
на неї й на медового коня

і млосно пахло водяними грушами
були далеко хати і вогні
чиясь рука із голкою незрушною
рукава білі без жалю заюшила
всіма тими задушеними душами
що покотом лежали у човні

душа втікала на стемнілі вулиці
душа була байдужна і легка
та щось несла у згорточок зіщулене
до полотна вже намертво притулене
що бджоли сонні вилітали з вулика
що бджоли їй сідали на рукав

2012.

четвер, 14 червня 2012 р.

З Федеріко Гарсіа Лорки. Верлен ("Три портрети з тінню")


ВЕРЛЕН
Пісня,
якої вже не співатиму,
спить на моїх вустах.
Пісня,
якої вже не співатиму.

Над жимолостю світляк
зіркою сходить.
Та місяць клює
променем воду.

Снилась мені тихо і матово
пісня,
якої вже не співатиму.

Пісня, повна вуст,
хвиль і буруння,

пісня, там де час
в тінях і вогнях.

Спів живих зірок
про безсмертя дня.

ВАКХ
Гомін незайманий, гомін зелений.
Тягнеться смоква руками до мене.

Тінь її, наче пантера у листі,
ревно полює на вірші тінисті.

Місяць рахує собак паперових,
зіб’ється з ліку – і знову, і знову.

І вчора, і завтра, і чорне, й зелене,
і кола лаврові навколо мене.

Хто ж то полюбить тебе, моя мила?
Чим же ти серце моє підмінила?

З жаху нічного, з пітьми і безтями
тягнеться смоква до мене руками.

Текст оригіналу:

неділю, 10 червня 2012 р.

Донателла Версаче


мадам Донателла вночі приміряє сукні
шовковим чорнилом двоїться вона
проти вікон
усі наречені світу ламають руки
усі наречені світу тамують крики
коли вона легко і довго проходить на кухню
суха наче гілка гірка мов снодійна пігулка
і стелиться в ноги боа
і старий папуга
кричить з вішака
благає собі притулку

мадам Донателла тепер і тоді непорушна
проходить на кухню затято тамує стогін
сто сот юнаків у слідах її месу служать
сто сот юнаків їй під ноги скидають одяг
вона тільки сяє й покусує білі пасма
у цім передранішнім шовку така натхненна
старий Метерлінк із тіні дивиться ласо
як личить їй синє
як мучить її зелене

вона відчиняє вікно і стоїть мов скрипка
а там унизу чи то дух від її постелі
чи клен чи юнак
летаргійний крихкий охриплий
кричить я люблю вас
люблю вас мадам Донателло

вона непорушна тепер і тоді і довіку
вона наче свіжий інжир у всевишній долоні
і плаче юнак
і тихо іде повз вікна
і серце на згадку лишає на підвіконні

мадам здивовано зиркає з-за фіранок
мадам знесилено чайник ранковий ставить
їй добре відомо що цей як і кожний ранок
почнеться її  неоновими вустами