пʼятниця, 20 листопада 2015 р.

* * * *

М.О.

Чогось тебе так міцно я обняв...
і похопився – ти тоді вже спала,
чогось таким перейнялася жалем,
перемінилась до невпізнання –
застиглий плач, дрімотне пташеня –
здмухнула з мене всю мою зухвалість.

У небі – ніч. І ми такі ж близькі,
як доніколи. Ти собі на ліжку
розплетена, прив'яла і принишкла,
а я – в думках! – щокою до руки,
в думках про тебе я терпкий такий,
як зимний дощ, як у наливці вишні.

Я не посмію, Боже, зупинить
тих царювань із тінню одесную,
тих перехлюпів, переплесків чуйних,
якими сю ніч темнота імжить.
Коли я їх ловлю несамохіть,
лише тоді я вірю, що існую.

Чого такої мертвої пори
так тяжко прокидаються провини?..
А ти – така беззахисна, дитинна,
що всі мої немислимі дари,
лиш трохи десь надкрадені згори,
лягти готові на твої коліна.

Та я себе тримаю силоміць,
не слухаю ні позвуку на світі,
живу дощем, живу твоїм суцвіттям,
що виростає з ночі горілиць,
мов губи, що збулися таємниць,
а їх
проте
не пе-ре-ше-по-ті-ти...

четвер, 19 листопада 2015 р.

* * * *

(Ірині Долженко)

То вечір опускався на міста.
І ти з квитками... непомітно якось...  
...В мені хтось обірвався, чи заплакав, –
я не збагнув, як саме. Темнота
всі достеменні випила ознаки,
всі здогади ковтнула – до ґнота.

А ти ходила довго і давно –
вологе пасмо, відсвіти на нігтях.
Я ще чекав. Але хотілось бігти,
бо роз'їдав твій профіль, як вапно,
мене крізь сон, мов жалюгідну шліхту –
він був із листопадом заодно.

Ти млоїлась, хоч і була тяжка,
як зимний дощ – у пересохлі надра,
він серця не сягав, та шкіру ятрив,
зітхав про щось, на віщось натякав...
І ти – з двома квитками до театру.
Мов скло – чоло, як музика – щока.

Чи, може, тінь, чи щось було в роду,
безвинно непокаране, достоту
тонкої линви мимовільний дотик
до горла. Кров на першому сліду.
Княгине з голубами коло рота,
о жінко, до якої я не йду...

Бо це занадто, Господи, це вже
всі тротуари мокрі переблисло,
мені на очі впало, як повісма,
на шкірі опинилося ножем.
Якщо не туга, і якщо не пісня,
чого ж вона мій видих стереже?..

Вже пів на восьму. Міниться табло.
Ти – парком і порожніми життями
перелітаєш, наче телеграма,
немов терпке задихане "алло",
в якому все, чого не буде з нами,
і все, чого вже з нами не було.

Завмри. Спинися. Хай дроти гудуть.
Хай буде мла. І зимний дощ курсивом.
Скажи мені, чи ти була щаслива,
о жінко, на яку я вже не жду? –
скажи і стій на тлі оцих будівель –
з шарфом на шиї, з відьмами в роду.

А ніби ж зовсім дівчинка... хоча
як зимний дощ, холодна в неї тяма,
літає над горішніми життями,
чекає див, боїться докучань...
сновида з учорашніми квитками...
примара із русалками в очах.

понеділок, 16 листопада 2015 р.

Листопадові елегії

*
Тебе – полюбив. Та люблю не тебе, не тебе –
а лиш невідому, закутану в світло пташину,
ягницю, дробину, маржину, що несамочинно
лягла на бруківку, спиняючи серце слабе;
її я люблю, і ховаю, чи пак – хороню,
тобі – простирадло підсмикую до підборіддя...
Де ж наші пожежі? Де стегна у відсвітах мідних?
Де осені кревні, розбиті об нашу броню?
Тебе я не знаю. Тобі я не вірю, але
сказав про любов – ненавмисно, навіщось, як-небудь.
Кого ж я люблю, якщо я закохався у тебе?
До чого тут я і чого моє серце гниле?

пʼятниця, 13 листопада 2015 р.

* * * *

ти цілуєш нечутно
як і дихаєш –
ледве помітна прожилка
між стулками кісточки абрикоса

загорнути б серце в хустинку
й однести
хіба ледь надкраяне

надвечір почався дощ
у прожилках скошеного світла
та нести його
тобі буде

ще важче