пʼятниця, 20 листопада 2020 р.

* * * *


Вертала осінь, кажуть, з Бессарабії.
Пливла немов уже четвертий день –
Тримала весла пальцями ослаблими,
Всміхалася, мовчала, нітелень…

Вона неначе їдучи щось бачила,
Десь у лозі… чи звір, чи чоловік?
Причинне, кажуть, безневинно страчене,
Що глянеш раз – та й буде вже навік.

А їй ще ж мовби їхати та їхати –
Одним-одній – ні почту, ані слуг.
У спину їй дивилося і дихало
Неперебутнє озеро Ялпуг.

Од неї люди мовчки відверталися.
Чого б ото? Із ярмарку? Авжеж...
Вона була за лісом чи за пралісом,
Ніхто ж не знав, і я не бачив теж

Тих спраглих уст, що вихоплені з пломеню,
Судоми брів, оскомини зап’ясть…
А світ давився горем та соломою –
За що він купить? І кому він дасть?

І вже десь там, де щось далеке світиться,
Мов серце, переповнене ущерть,
Три жінки вийшли в дукачах і китицях
Поворожити осені на смерть.

Ото й усе. Ні голосу, ні помочі.
Сама вода – і човен нарозхит.
Казали, сонце там стояло поночі.
Мовляв, циганське. Чорне, як санскрит.  

понеділок, 19 жовтня 2020 р.

* * * *

 

Який туман понад водою – 
Туди надвечір не ходи.
Там білий дідич бородою
З води виймає неводи.

Він курить, сердиться, регоче.
Нема нічого – й не було.
Лиш золотий перестрах ночі
Ось-ось проллється на село.
 
А ти мовчи, ти стій у тіні –
Побачиш хоч оддалеки,
Як білу змучену пташину
Той дідич тулить до щоки.

середа, 30 вересня 2020 р.

* * * *


 

Дивись – цей ліс надвечір зник увесь,
Мов лист, упав кудись за огорожу.
Лишилось тло задиханих небес,
саменьке тло, а далі – вже й не можна.

Погоня довга, тятива – тонка.
А птаство, птаство… та йому ж байдуже,
що згасла за шипшиною ріка
й настала тиша, вража й осоружна.

Дивись – орда за шатрами лягла,
до шоломів примірявши покору,
коли дари із княжого стола
губами брала олениця чорна.


субота, 12 вересня 2020 р.

* * * *

 

Ця гостра синь у голому вікні,

Ця німота, у золото залита.

Он клени в празниковому вбранні

Вже сплять, поважні, як митрополити.

 

От тільки стежка… стежка ще жива,

Пече, тремтить, у листі кроки ловить,

Неначе розворушені слова,

Яких уже нікому й не промовиш.

субота, 30 травня 2020 р.

Ліля і Гюля


У радянські часи було заведено обмінюватися адресами. Зустрілися десь – приміром, на відпочинку, поговорили на тему яблунь, що родять як несамовиті, на тему кролів породи сірий велетень або полтавське срібло, принагідно згадали знайомих у царині діставання дефіцитних ліків – от уже й привід записати адресу. У таких випадках моя баба Ольга діставала з торби засмальцьованого блокнота, списаного вздовж, упоперек і навперехрест рецептами консервування груш із виноградом, важливими датами – коли підсипали квочку або спарували корову, і виводила координати нових знайомих.

Того дня ми довго шукали в Одесі готель. Був дощ, бо був жовтень або й листопад. З моря тягло холодом. Адміністраторки одноманітно повідомляли нам через скло, що місць немає й не буде ніколи, що тут усе для командировочних, що мало лі кому збреде в голову валандатися знічев’я, що зачиніть двері, бо взагалі-то тут протяги. Баба зітхала, махала рукою й виходила, за нею – я, а за мною – Ліля й Гюля, дві азербайджанки, які теж приїхали лікуватися в інститут імені Філатова й теж шукали ночівлі. У комунікацію з адміністраторками вони здебільшого не вступали. Стояли за моєю бабою, визирали з-за її плеча. Ліля часто кивала, підтверджувала бабині слова, а Гюля стояла мовчки. Лілі було років щось під шістдесят. Широка сукня, красиве хвилясте сиве пасмо з-під шалика, який прикривав усю голову й перехрещувався на грудях – це мені нагадувало плакат «Родина-мать зовет!» Гюля – молода, струнка й сором’язлива. Вона обережно переступала на високих підборах мозаїчною підлогою, та ще іноді мимохідь поправляла на собі спідницю-олівець.

пʼятниця, 29 травня 2020 р.

Федеріко Гарсіа Лорка. Сомнамбулічний романс

Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.
Ворушачи пояс тінню,
то мрію, то тугу кличе
зеленоволоса діва –
холодного срібла вічі.
Люблю я пахучу зелень,
де місяць циганський плаче.
Її споглядають речі,
вона їх чомусь не бачить.

Баба Охрім

Баба Охрім любила вудити рибу на міленькому – забреде було по коліна, сукню квітчасту підсмикає й нанизує хлібні кульки на гачок та язика аж прикусює від захвату. Баба Охрім любила сидіти на пеньку, по-чоловічому широко розставивши ноги, ладнати собі самокрутки. Баба Охрім матюкалася натхненно, поетично, до самозабуття. Зачувши її довершені багатоповерхові конструкції, я роззявляв рота і стояв у священній німоті декілька хвилин; запас лайки в баби Охріма закінчувався не швидко, вона на ходу вигадувала все нові й нові карколомні поєднання, та так, що довколишні дядьки – од водовоза Грицька до агронома Петра Кириловича – німіли, горбилися й утікали геть. Якщо дурне фермівське теля застрягало в непролазному багні, Охрім підходила, брала його під пахву й несла до річки – і полоскала там, тримаючи за загривок, як звичайні баби полощуть білизну.

пʼятниця, 10 квітня 2020 р.

Нічні купання в серпні



Ми стояли в озері удвох.
Тиша розстелялася, як скатерть.
Пахло небо. Усміхався Бог,
зорями оздоблював латаття.

Майже не здригалася вода,
тільки десь, у теплому безвітрі,
шкодували яблука в садах,
Що так швидко вигоріло літо.

Що десь там, на сонних полинах,
як у плащ, закутана у морок,
осінь уже дивиться на нас,
але ще нічого не говорить.  

середа, 8 квітня 2020 р.

* * * *


…бо так хотілося забави –
багаття, надвечір’я, човен…
Торкати випадковим словом
твою розвихрену заграву.

У темноту, у нетрі, в хащі,
в гарячі сни, в тремкі пенати,
щоб тільки притьма цілувати –
спрожогу, солодко, нінащо.

Далеким спалахом і гулом,
Тяжким веслом у дельті ночі…
Щоб я робив усе, що хочу,
Щоб ти, заплющена, не чула,

як димом дихає облуда,
як підкрадається тривога.
…бо завтра вранці вже нікого
на цьому березі не буде…

* * * *


У мене є балкон, є тиша днів,
вечірній пруг – розлогий, мов гекзаметр.
Те стерпле «так», що ви тоді сказали,
уже довіку житиме в мені.

Ви будете – про мене. Я – про вас.
Хіба ця єдність за обійми гірша?
А ще печаль, і музика, і вірші,
і все, що сміє зневажати час…

Я вже люблю терпець оцей терпкий…
От тільки я не вирішив ще й досі –
коли заплаче цвітом абрикоса,
то як її втішати крізь шибки?