середа, 13 грудня 2017 р.

* * * *



коли губи від поцілунків такі вологі й гарячі
що з ними здається добу не вийдеш між люди
коли одягу купа ще тільки ледь-ледь набуває значення
а в горлі ворушиться трохи забута застуда
я думаю Господи! ну чого все таке непоправно змінне
ця зморшка на шиї – її не було! – ці вени
нащо я бачу те чого не бачив цілу годину
хто змінює станції хто ворушить кляту антену
чого я знаю про все що ти скажеш опісля
у мене вже іній на шкірі від цих передбачень
а потім ти взуєшся потім під пахвою сумку затиснеш
і вийдеш у комір сховавши губи вологі й гарячі
і винесеш запах мого коньяку шоколаду
на ржаві перила на сходи тобі незвичні
ще досі яскрава але якось мов не до ладу
неначе розв’язана подарункова стрічка


понеділок, 11 грудня 2017 р.

* * * *



Душа і дощ – тонке і синє,
закуте в сутінки густі.
... а щось змінити у житті –
як не виходило донині,
то вже не вийде й поготів.

Ти не пиши мені. Облишмо.
Хай буде сніг. Душа і сніг.
Душа на дні, вдалечині,
душа як привид, як повісмо,
як темна пляма на рядні.

Мовчи. Тобі її не знати –
нехай же ходить по кімнаті,
рукою затуливши рот.
Душі ніхто не винуватий –
отим передчуттям утрати,
отому прагненню гризот...

субота, 9 грудня 2017 р.

* * * *

 Ірині Долженко

Здається, це було востаннє.
Таксі під’їде – назавжди.
Ти вранці скажеш "На добраніч"
і не повернешся сюди.

Ми вже не будемо... Ми різні.
Та нас ніколи й не було.
Ти просто, подзвонивши пізно,
лягла руками на чоло,

ти просто гладила, ти просто...
а я й забув себе в теплі.
Які дзвінки?.. Які там гості?..
Які обійми взагалі?

Курю в вікно. Хай люди ранні
хоча б зажуряться крізь дим:
Мовляв, у нього все – востаннє.
Він хоче бути молодим.

вівторок, 5 грудня 2017 р.

* * * *



От перший сніг занурюється в листя,
німіє вись, вирівнюється час.
Такими днями непотрібна пристрасть.
Душа боїться, уникає блиску,
душа немовби на ніч роздяглась.

Їй тільки б соню, лелю, потягусю –
у простирадла вкутану, таку,
щоб і не знати – марюся чи снюся,
щоб тільки ласка, подушка, півусміх,
зірки в волоссі, шафа у кутку...

Ну хай би трошки ворушилось віття
за шибою, а решта все – мана...
Як легко спати, темряві служити,
з усіх можливих вигинів на світі
лишивши тільки вигини стегна.

І щоб уже – ні віршів, ані рішень.
Лежати нишком і не мати прав...
От тільки вишень...
Скинь нам жменьку вишень
у цю відправу, певно, наймилішу
з усіх Твоїх божественних відправ.

субота, 2 грудня 2017 р.

* * * *

 Ірині Долженко

листопад такий короткий
як руки в холоді
глядь – а перед зимою все зупинилося
тільки біжать марафонці
глядь – біжать марафонці
залишаючи позаду
любов що перетліла на почуття вини
надію що опинилася страхом смерті
і звитягу яка виявилася марнославством

листопад такий короткий

біжать марафонці
біжать
крізь них мандрує
густий дощ народів

дитя
народжене для великої річки
спить у калюжі

четвер, 30 листопада 2017 р.

* * * *



Принеси мені халви...
Покатай мене в авто...
Августине, я – не він,
я ніхто, ніхто, ніхто.

Хай нас чорний пес цькує.
Хай нас ловить темнота.
Августине, де не є, –
ми не там, не там, не там.

Зупиняйся на мосту –
чуєш, виє та гуде?
Це тому, що ми й не тут.
Августине, ми – ніде.

Скоро випаде роса.
В кригу вистигне пальне.
Позаяк, ти знаєш сам:
все мине, мине, мине.

середа, 29 листопада 2017 р.

Постукати чотири рази



Ти не психопат, ти невротик.

У дитинстві, у садочку дівчинка тобі збрехала, що в зеленій цибулині можна їсти тільки зелені пірця, а білий низ – не можна, бо вмреш. Вмреш. Ти закляк із ложкою й почав панічно згадувати, ковтав чи не ковтав. Не міг згадати. Здавалося, що ти таки кусав, таки кусав те біле й отруйне, кусав і ковтав. Назавжди.

З тобою не можна було жартувати. Ти боявся, що вмреш. У шість років уперше потрапив на похорон. Ховали сусідську бабу Уляну. Висохлу й покірну, як пучок полину. Товаришки підходили до труни, стукали вказівними пальцями по блакитних ромбиках, якими вона була оббита, і приказували: "Улянко, Улянко..." Ти теж підійшов, постукав і сказав до неї "Улянко..." Ти перестав боятися мертвих, але стукати не розучився. Коли тобі ставало тривожно, ти стукав. Чотири рази. По чомусь твердому. Чотири рази. Коли надто тривожно – двічі по чотири. І заново. Ти досі стукаєш. Але ти розумієш, що це, власне, нічого не дає. Просто, постукавши, ти на кілька хвилин заспокоюєшся. Ти не психопат. Ти знаєш, де закінчується реальність і починається кошмар. 

пʼятниця, 6 жовтня 2017 р.

*

нічого ти вже не надбаєш
бо осінь
і криво
над церквою дріт гуде
роздягнешся зайдеш у воду
а їхати час
і судоми у м’язах
і вже не сховатись ніде

і нічим прикритися
вітер усе позаносив
двірник підмітає бляшанки
мугикає в скурений вус
ти там за воротами теж
як і решта
прощення попросиш
і скажеш
о як я
мій Боже
люблю і боюсь

та він не почує напевно
бо справи бо нащо
натомість Харон тебе висадить
десь на холодних путях
дістань сірника –
і нарешті багаття обрящеш
на крихітній станції

в урні спаливши сміття

четвер, 14 вересня 2017 р.

* * * *



де дух маліє наче пріль
і мокро тулиться до тіла
зірки витрушує з пагіль
гори тієї вѐдмідь білий

із нір глибоких і тісних
де хвища спить у прикорінні
на села насилає сни
гори тієї вѐдмідь синій

єство невірне та криве
і страх у ньому необорний
зриває брили і реве
гори тієї вѐдмідь чорний

і проступає кров руда
і птаство падає одтяте
коли по наших по слідах
виходить і стає на чатах
старезна мати вайлувата
гори тієї ведмеда̀

неділя, 20 серпня 2017 р.

Вовка



Досі пам’ятаю його трохи розтягнутий турецький светрик і зачіску, яку наша вчителька називала "учнівською" й вимагала від усіх хлопців негайно постригтися так само. Окрім зачіски, у вчителів, здається, більше не було причин ставити Вовку за приклад. Учився він посередньо, як тоді казали – "їздив на трійках". Якимись добрими результатами Вовка міг похвалитися хіба ще в дні збирання металолому. Його батько – здоровенний волохатий чолов’яга, схожий на єті – працював на тракторній бригаді й часто виручав наш клас здоровенними колесами, поламаними боронами та іншим сільськогосподарським реманентом, який вийшов з ужитку і благополучно гнив на неозорих ланах батьківщини. Вовка своїм внеском у суспільно важливі справи аж ніяк не пишався. Він узагалі мало чим пишався й мало чим цікавився. На його обличчі майже весь час був вираз якоїсь похмурої відчуженості від колективних справ. Навіть за партою він сидів сам. Кілька разів учителька все ж підсаджувала до нього певну зразкову дівчинку, щоб та позитивно вплинула на Вовку, але це завжди кінчалося одним і тим самим – Вовка показував їй такі чудеса соціопатії й мізантропії, кладучи посередині парти кордон у вигляді пенала, відвертаючись і всіма силами ігноруючи слабкі спроби привити йому почуття колективу, що дівчинка, не витримавши й тижня, без дозволу вчительки пересідала деінде. А Вовка, як і раніше, всі уроки пролежував головою на парті, тільки подеколи знехотя випливаючи зі своєї байдужої ліні, зі своєї недосяжної печалі...