пʼятниця, 22 лютого 2019 р.

* * * *


Здається, літо вже губило пера,
останні двері брало на скабу,
«Люблю», – сказав я білому паперу.
Вода стояла темна, як мадера,
а понад нею берег чи й не берег,
а так – барвистий ринок Істамбул.

То я на нім тримав тебе за руку,
я муку полоскав на бистрині,
Я обнімав вологе і опукле,
я переймав солодке, наче цукор.
На весь базар, на всі шовкові луки
той поцілунок танув і дзвенів.

А ти прощалась, лежачи, прощалась.
Так неумисно, гірко, горілиць.
Ти вже була нечула, наче далеч,
була за туском і була за жалем,
та й не була ж, а тільки заблукала
поміж оцих чи яток, чи копиць…

І я од тебе – за одненький подих,
а сам од себе – геть на чужині,
не знавши броду, не питавши згоди,
ходив і слухав, як так само ходить
твоє вечірнє дихання по воду,
твоє османське сонце по мені. 

пʼятниця, 8 лютого 2019 р.

* * * *


зима гірка зима тонка еротика
полуда руки сонні аж скляні
навіщо сяєш від одного дотику
як апельсини мерзлі на вікні

усе непевне набуває значення
усе хистке дається нам само
і ця пітьма якої ми не бачимо
торкає губи наче ескімо

лежи тебе невидиму накрию я
ліхтарний викрій кину на живіт
і віями і шкірою і шиєю
і все…
і квит…

середа, 23 січня 2019 р.

Діда Грицька поховають завтра

– Умер Грицько! – сказав дід, скидаючи картуза й не знаючи куди б його покласти. Сказав і обвів поглядом Сашка й бабу – от, мовляв, яку важливу новину я приніс, я – перший, від мене ви обоє взнали, що Грицька нема вже.

– Та шо ти… – недовірливо глянула на нього баба й одразу ж дрібно захрестилася, – Царство Небесне, вічний покой…

Сашко промовчав. Неначе йому було й шкода діда Грицька, але ж усі вже давно знали, що він скоро вмре. З самісінької зими лежав у хаті, як колода, тільки одна рука рухалася. І баба Галька, і тітка Вірка, і Янка коло нього впадали, їсти носили, прибирали, вмивали його й навіть голили. Останні дні швидка до них їздила по двічі. І на вигоні стали балакати, що вже ось-ось. Так і вийшло.

субота, 22 грудня 2018 р.

* * * *



(Ользі Герасим’юк)

Зірки упали удвох
Грудьми до білих коліс.
Хто їхав? Нібито Бог…
А де? Та певно, що скрізь...
Йому би спокій та піст.
Йому далеко – аж ген –
До наших страчених сліз,
До наших темних письмен.
Лишив журбу без числа
та ребра чорних ворин.
Розтав собі, як імла…
…та хтозна… може, й не він?..  

середа, 25 липня 2018 р.

* * * *



Тобі тепер ніхто не винуватий.
Минає літо. Може, скажеш, ні?
Схотілося до півночі блукати,
Чогось шукати, мабуть, на стерні.

Обтерти грушку, стати на обніжку…
А ніч пахуча, а роса – важка.
І губи, губи – як у жодній книжці –
Нема такої туги у книжках.

І хоч би голос, музика чи вітер…
Ні, ти один. Один на світі ти
По цій стерні. І хтозна, що робити –
Чи плакати, чи вже додому йти…

субота, 30 червня 2018 р.

* * * *


Багряна бабко, пурпурова бабко,
ти нащо з хвилі відблиски пила?
Благенька риска, непримітна ляпка,
Жариночка минущого тепла.

Було ж тепло, і ткалося, і згасло.
Втекло, мала, кудись за болота.
То й ти вже кидай крильцем воду прясти…
Он бачиш – осінь, схожа на кота.

Кармінна бабко, золотава бабко,
усе мине – і ти минеш за ним.
Хіба якесь там миршавеньке ябко
впаде до тебе крізь блакитний дим.

Лежіть, ви ж бачте, наростає простір,
зникають межі неба і води…
А осінь що ж?
Сховалася за мостом –
підстерігає пізні поїзди.

четвер, 8 березня 2018 р.

* * * *



Дівочим скриком і зірковим згаром
Хлюпоче озеро Елунеара.
Де вікна сплять, заплющені плющами,
Де пави ходять темними ночами
З баскими кіньми, що на бистрині
Зі скелі крешуть соки кам’яні. 


У древі сну де корінь, а де крона?
Елунеара – озеро безсонне…
О згаго дум, скорбото білих келій,
Кому твої смоквини і жерделі?
Ні літери ж, ні знаку, ні числа –
Лише вода торкається чола, –


Солоні іскри, пустотливі бризки,
До всіх далеко, а до мене – близько.
Із ночі в день, із вечора – до рана
Тремка потойбіч мерехтить і манить,
І цідить час, і біле тіло п’є
Елунеара, озеро моє. 


Воно таке шовкове, ніби постіль.
Вона таке безжалісне, як постріл.
Кому подяка, а комусь – покара –
Елунеара, о, Елунеара…
О, то не іній… не роса… не сніг…
То смерть двоїться ув очах твоїх.

неділя, 4 березня 2018 р.

Вечірні грузді



Я ніколи не любив цього лісу, він був якийсь не мій. Сосновий – зовсім інша річ. Він сухий і пахне глицею. А цей – якоюсь вогкою сирістю. Та це й не ліс, а так, посадка. Улітку тут улаштовують ярмарок – будують сцену, привозять динаміки й мікрофони. На сцену повагом виходять самодіяльні колективи району – співати. Той спів легко підхоплює швидка псільська вода й несе хтозна куди. А довкола, з яток, улаштованих нашвидкуруч, торгують усілякими ковбасами, лимонадом, тістечками «корзинка» та «грибочок», смажать шашлики. Наприкінці навіть розігрують лотерею. Я власними очима бачив, як одна тітка виграла банку меду, а друга – живого гусака. Вони обережно спускалися сходами зі сцени, несучи поперед себе ті скарби. Гусак голосно гелготав і намагався вщипнути свою нову власницю, а вона спритно прибирала руку й усміхалася навсібіч здоровими золотими зубами. Краще б узяла та перекусила ними гусакові шию – він би не мучився, а люди б надовго запам’ятали. Але ні. Поперла в машину, біля якої вже чекав чоловік у сірому картузі, такий же щасливий, і, мабуть, із такими самими зубами. Неприємні, словом, були ці ярмарки. Тут завжди все горлало, відкорковувало пиво й пахло потом і біляшами. Цей запах не вивітрювався звідси ніколи.

четвер, 1 лютого 2018 р.

* * * *



А де ж ті зими, ті справдешні зими?
Хтось грів когось…
І сніг його сліпив…
Мої обійми – рвійні, нетерпимі –
в яких полях обмацують стовпи?

О місяць лютий, клятий місяць лютий,
чого ти знову ожеледь приніс?
Іде розлука – зустрічає скруту:
– А здрастуй, сестро!
– А позич-но сліз…

Тобі ще мало покаянь і спізнень?
Ну то напни цю негідь, цю нудьгу!
Щоб тіні від проталої білизни,
Мов сироти, тремтіли на снігу.

середа, 13 грудня 2017 р.

* * * *



коли губи від поцілунків такі вологі й гарячі
що з ними здається добу не вийдеш між люди
коли одягу купа ще тільки ледь-ледь набуває значення
а в горлі ворушиться трохи забута застуда
я думаю Господи! ну чого все таке непоправно змінне
ця зморшка на шиї – її не було! – ці вени
нащо я бачу те чого не бачив цілу годину
хто змінює станції хто ворушить кляту антену
чого я знаю про все що ти скажеш опісля
у мене вже іній на шкірі від цих передбачень
а потім ти взуєшся потім під пахвою сумку затиснеш
і вийдеш у комір сховавши губи вологі й гарячі
і винесеш запах мого коньяку шоколаду
на ржаві перила на сходи тобі незвичні
ще досі яскрава але якось мов не до ладу
неначе розв’язана подарункова стрічка