субота, 12 вересня 2020 р.

* * * *

 

Ця гостра синь у голому вікні,

Ця німота, у золото залита.

Он клени в празниковому вбранні

Вже сплять, поважні, як митрополити.

 

От тільки стежка… стежка ще жива,

Пече, тремтить, у листі кроки ловить,

Неначе розворушені слова,

Яких уже нікому й не промовиш.

субота, 30 травня 2020 р.

Ліля і Гюля


У радянські часи було заведено обмінюватися адресами. Зустрілися десь – приміром, на відпочинку, поговорили на тему яблунь, що родять як несамовиті, на тему кролів породи сірий велетень або полтавське срібло, принагідно згадали знайомих у царині діставання дефіцитних ліків – от уже й привід записати адресу. У таких випадках моя баба Ольга діставала з торби засмальцьованого блокнота, списаного вздовж, упоперек і навперехрест рецептами консервування груш із виноградом, важливими датами – коли підсипали квочку або спарували корову, і виводила координати нових знайомих.

Того дня ми довго шукали в Одесі готель. Був дощ, бо був жовтень або й листопад. З моря тягло холодом. Адміністраторки одноманітно повідомляли нам через скло, що місць немає й не буде ніколи, що тут усе для командировочних, що мало лі кому збреде в голову валандатися знічев’я, що зачиніть двері, бо взагалі-то тут протяги. Баба зітхала, махала рукою й виходила, за нею – я, а за мною – Ліля й Гюля, дві азербайджанки, які теж приїхали лікуватися в інститут імені Філатова й теж шукали ночівлі. У комунікацію з адміністраторками вони здебільшого не вступали. Стояли за моєю бабою, визирали з-за її плеча. Ліля часто кивала, підтверджувала бабині слова, а Гюля стояла мовчки. Лілі було років щось під шістдесят. Широка сукня, красиве хвилясте сиве пасмо з-під шалика, який прикривав усю голову й перехрещувався на грудях – це мені нагадувало плакат «Родина-мать зовет!» Гюля – молода, струнка й сором’язлива. Вона обережно переступала на високих підборах мозаїчною підлогою, та ще іноді мимохідь поправляла на собі спідницю-олівець.

пʼятниця, 29 травня 2020 р.

Федеріко Гарсіа Лорка. Сомнамбулічний романс

Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.
Ворушачи пояс тінню,
то мрію, то тугу кличе
зеленоволоса діва –
холодного срібла вічі.
Люблю я пахучу зелень,
де місяць циганський плаче.
Її споглядають речі,
вона їх чомусь не бачить.

Баба Охрім

Баба Охрім любила вудити рибу на міленькому – забреде було по коліна, сукню квітчасту підсмикає й нанизує хлібні кульки на гачок та язика аж прикусює від захвату. Баба Охрім любила сидіти на пеньку, по-чоловічому широко розставивши ноги, ладнати собі самокрутки. Баба Охрім матюкалася натхненно, поетично, до самозабуття. Зачувши її довершені багатоповерхові конструкції, я роззявляв рота і стояв у священній німоті декілька хвилин; запас лайки в баби Охріма закінчувався не швидко, вона на ходу вигадувала все нові й нові карколомні поєднання, та так, що довколишні дядьки – од водовоза Грицька до агронома Петра Кириловича – німіли, горбилися й утікали геть. Якщо дурне фермівське теля застрягало в непролазному багні, Охрім підходила, брала його під пахву й несла до річки – і полоскала там, тримаючи за загривок, як звичайні баби полощуть білизну.

пʼятниця, 10 квітня 2020 р.

Нічні купання в серпні



Ми стояли в озері удвох.
Тиша розстелялася, як скатерть.
Пахло небо. Усміхався Бог,
зорями оздоблював латаття.

Майже не здригалася вода,
тільки десь, у теплому безвітрі,
шкодували яблука в садах,
Що так швидко вигоріло літо.

Що десь там, на сонних полинах,
як у плащ, закутана у морок,
осінь уже дивиться на нас,
але ще нічого не говорить.  

середа, 8 квітня 2020 р.

* * * *


…бо так хотілося забави –
багаття, надвечір’я, човен…
Торкати випадковим словом
твою розвихрену заграву.

У темноту, у нетрі, в хащі,
в гарячі сни, в тремкі пенати,
щоб тільки притьма цілувати –
спрожогу, солодко, нінащо.

Далеким спалахом і гулом,
Тяжким веслом у дельті ночі…
Щоб я робив усе, що хочу,
Щоб ти, заплющена, не чула,

як димом дихає облуда,
як підкрадається тривога.
…бо завтра вранці вже нікого
на цьому березі не буде…

* * * *


У мене є балкон, є тиша днів,
вечірній пруг – розлогий, мов гекзаметр.
Те стерпле «так», що ви тоді сказали,
уже довіку житиме в мені.

Ви будете – про мене. Я – про вас.
Хіба ця єдність за обійми гірша?
А ще печаль, і музика, і вірші,
і все, що сміє зневажати час…

Я вже люблю терпець оцей терпкий…
От тільки я не вирішив ще й досі –
коли заплаче цвітом абрикоса,
то як її втішати крізь шибки?  

понеділок, 6 квітня 2020 р.

* * * *


Був довгий шлях. Був ринок на узбіччі.
Тітки з торбами смутку і щавлю.
І на стіні бетонній, залізничній,
хтось написав замучене «Люблю».

І знаючи усіх, кого не люблять,
Ще геть прозора й ласа до тепла,
Весна сміялась, фарбувала губи
І пасмо відкидала із чола.

По телефону говорила з Богом.
Пригублювала вітер, як вино.  
Й ніхто не знав – ну нащо то так довго
летить пелюстя над Лебедином?..

четвер, 19 березня 2020 р.

* * * *

Тремтять-тремтять осокори в затоках,
Кадять-кадять у болотах пеньки.
І грає лин, і качка синім оком
Хмарину приміряє до ріки.

Із саду світич у завулок світить,
Торкає білу вишню навпрошки.
І вже на дощ, а може, то на вітер
Столітній хаті крутить сволоки.

Усе блищить, не тямиться і пахне,
Бо вже з таємних повечірніх піль
Весна ступає – гола, як Палагна,
У чорні коси заплітає хміль.

* * * *

Десь поза всім, що сталося не з нами,
у тіні слив, між схлипами й піснями,
де синя хустка падає на вітер,
де встиг тобі я душу завинити,
де самота живе самотиною,
постій зі мною… о, постій зі мною,
де юний день заповідає ночі
облудне слово й слово непорочне,
за чорним сном, за страхом і за лихом
живе остання золота безвихідь.

Вона – як млин, що пам’ять перевіє,
Вона – сльозинка на всевишніх віях.
Тече рікою, бджілкою гуде.
Ми там удвох.
Немає нас ніде.