четвер, 8 березня 2018 р.

* * * *



Дівочим скриком і зірковим згаром
Хлюпоче озеро Елунеара.
Де вікна сплять, заплющені плющами,
Де пави ходять темними ночами
З баскими кіньми, що на бистрині
Зі скелі крешуть соки кам’яні. 


У древі сну де корінь, а де крона?
Елунеара – озеро безсонне…
О згаго дум, скорбото білих келій,
Кому твої смоквини і жерделі?
Ні літери ж, ні знаку, ні числа –
Лише вода торкається чола, –


Солоні іскри, пустотливі бризки,
До всіх далеко, а до мене – близько.
Із ночі в день, із вечора – до рана
Тремка потойбіч мерехтить і манить,
І цідить час, і біле тіло п’є
Елунеара, озеро моє. 


Воно таке шовкове, ніби постіль.
Вона таке безжалісне, як постріл.
Кому подяка, а комусь – покара –
Елунеара, о, Елунеара…
О, то не іній… не роса… не сніг…
То смерть двоїться ув очах твоїх.

неділя, 4 березня 2018 р.

Вечірні грузді



Я ніколи не любив цього лісу, він був якийсь не мій. Сосновий – зовсім інша річ. Він сухий і пахне глицею. А цей – якоюсь вогкою сирістю. Та це й не ліс, а так, посадка. Улітку тут улаштовують ярмарок – будують сцену, привозять динаміки й мікрофони. На сцену повагом виходять самодіяльні колективи району – співати. Той спів легко підхоплює швидка псільська вода й несе хтозна куди. А довкола, з яток, улаштованих нашвидкуруч, торгують усілякими ковбасами, лимонадом, тістечками «корзинка» та «грибочок», смажать шашлики. Наприкінці навіть розігрують лотерею. Я власними очима бачив, як одна тітка виграла банку меду, а друга – живого гусака. Вони обережно спускалися сходами зі сцени, несучи поперед себе ті скарби. Гусак голосно гелготав і намагався вщипнути свою нову власницю, а вона спритно прибирала руку й усміхалася навсібіч здоровими золотими зубами. Краще б узяла та перекусила ними гусакові шию – він би не мучився, а люди б надовго запам’ятали. Але ні. Поперла в машину, біля якої вже чекав чоловік у сірому картузі, такий же щасливий, і, мабуть, із такими самими зубами. Неприємні, словом, були ці ярмарки. Тут завжди все горлало, відкорковувало пиво й пахло потом і біляшами. Цей запах не вивітрювався звідси ніколи.

четвер, 1 лютого 2018 р.

* * * *



А де ж ті зими, ті справдешні зими?
Хтось грів когось…
І сніг його сліпив…
Мої обійми – рвійні, нетерпимі –
в яких полях обмацують стовпи?

О місяць лютий, клятий місяць лютий,
чого ти знову ожеледь приніс?
Іде розлука – зустрічає скруту:
– А здрастуй, сестро!
– А позич-но сліз…

Тобі ще мало покаянь і спізнень?
Ну то напни цю негідь, цю нудьгу!
Щоб тіні від проталої білизни,
Мов сироти, тремтіли на снігу.

середа, 13 грудня 2017 р.

* * * *



коли губи від поцілунків такі вологі й гарячі
що з ними здається добу не вийдеш між люди
коли одягу купа ще тільки ледь-ледь набуває значення
а в горлі ворушиться трохи забута застуда
я думаю Господи! ну чого все таке непоправно змінне
ця зморшка на шиї – її не було! – ці вени
нащо я бачу те чого не бачив цілу годину
хто змінює станції хто ворушить кляту антену
чого я знаю про все що ти скажеш опісля
у мене вже іній на шкірі від цих передбачень
а потім ти взуєшся потім під пахвою сумку затиснеш
і вийдеш у комір сховавши губи вологі й гарячі
і винесеш запах мого коньяку шоколаду
на ржаві перила на сходи тобі незвичні
ще досі яскрава але якось мов не до ладу
неначе розв’язана подарункова стрічка


понеділок, 11 грудня 2017 р.

* * * *



Душа і дощ – тонке і синє,
закуте в сутінки густі.
... а щось змінити у житті –
як не виходило донині,
то вже не вийде й поготів.

Ти не пиши мені. Облишмо.
Хай буде сніг. Душа і сніг.
Душа на дні, вдалечині,
душа як привид, як повісмо,
як темна пляма на рядні.

Мовчи. Тобі її не знати –
нехай же ходить по кімнаті,
рукою затуливши рот.
Душі ніхто не винуватий –
отим передчуттям утрати,
отому прагненню гризот...

субота, 9 грудня 2017 р.

* * * *

 Ірині Долженко

Здається, це було востаннє.
Таксі під’їде – назавжди.
Ти вранці скажеш "На добраніч"
і не повернешся сюди.

Ми вже не будемо... Ми різні.
Та нас ніколи й не було.
Ти просто, подзвонивши пізно,
лягла руками на чоло,

ти просто гладила, ти просто...
а я й забув себе в теплі.
Які дзвінки?.. Які там гості?..
Які обійми взагалі?

Курю в вікно. Хай люди ранні
хоча б зажуряться крізь дим:
Мовляв, у нього все – востаннє.
Він хоче бути молодим.

вівторок, 5 грудня 2017 р.

* * * *



От перший сніг занурюється в листя,
німіє вись, вирівнюється час.
Такими днями непотрібна пристрасть.
Душа боїться, уникає блиску,
душа немовби на ніч роздяглась.

Їй тільки б соню, лелю, потягусю –
у простирадла вкутану, таку,
щоб і не знати – марюся чи снюся,
щоб тільки ласка, подушка, півусміх,
зірки в волоссі, шафа у кутку...

Ну хай би трошки ворушилось віття
за шибою, а решта все – мана...
Як легко спати, темряві служити,
з усіх можливих вигинів на світі
лишивши тільки вигини стегна.

І щоб уже – ні віршів, ані рішень.
Лежати нишком і не мати прав...
От тільки вишень...
Скинь нам жменьку вишень
у цю відправу, певно, наймилішу
з усіх Твоїх божественних відправ.

субота, 2 грудня 2017 р.

* * * *

 Ірині Долженко

листопад такий короткий
як руки в холоді
глядь – а перед зимою все зупинилося
тільки біжать марафонці
глядь – біжать марафонці
залишаючи позаду
любов що перетліла на почуття вини
надію що опинилася страхом смерті
і звитягу яка виявилася марнославством

листопад такий короткий

біжать марафонці
біжать
крізь них мандрує
густий дощ народів

дитя
народжене для великої річки
спить у калюжі

четвер, 30 листопада 2017 р.

* * * *



Принеси мені халви...
Покатай мене в авто...
Августине, я – не він,
я ніхто, ніхто, ніхто.

Хай нас чорний пес цькує.
Хай нас ловить темнота.
Августине, де не є, –
ми не там, не там, не там.

Зупиняйся на мосту –
чуєш, виє та гуде?
Це тому, що ми й не тут.
Августине, ми – ніде.

Скоро випаде роса.
В кригу вистигне пальне.
Позаяк, ти знаєш сам:
все мине, мине, мине.

середа, 29 листопада 2017 р.

Постукати чотири рази



Ти не психопат, ти невротик.

У дитинстві, у садочку дівчинка тобі збрехала, що в зеленій цибулині можна їсти тільки зелені пірця, а білий низ – не можна, бо вмреш. Вмреш. Ти закляк із ложкою й почав панічно згадувати, ковтав чи не ковтав. Не міг згадати. Здавалося, що ти таки кусав, таки кусав те біле й отруйне, кусав і ковтав. Назавжди.

З тобою не можна було жартувати. Ти боявся, що вмреш. У шість років уперше потрапив на похорон. Ховали сусідську бабу Уляну. Висохлу й покірну, як пучок полину. Товаришки підходили до труни, стукали вказівними пальцями по блакитних ромбиках, якими вона була оббита, і приказували: "Улянко, Улянко..." Ти теж підійшов, постукав і сказав до неї "Улянко..." Ти перестав боятися мертвих, але стукати не розучився. Коли тобі ставало тривожно, ти стукав. Чотири рази. По чомусь твердому. Чотири рази. Коли надто тривожно – двічі по чотири. І заново. Ти досі стукаєш. Але ти розумієш, що це, власне, нічого не дає. Просто, постукавши, ти на кілька хвилин заспокоюєшся. Ти не психопат. Ти знаєш, де закінчується реальність і починається кошмар.