четвер, 14 вересня 2017 р.

* * * *



де дух маліє наче пріль
і мокро тулиться до тіла
зірки витрушує з пагіль
гори тієї вѐдмідь білий

із нір глибоких і тісних
де хвища спить у прикорінні
на села насилає сни
гори тієї вѐдмідь синій

єство невірне та криве
і страх у ньому необорний
зриває брили і реве
гори тієї вѐдмідь чорний

і проступає кров руда
і птаство падає одтяте
коли по наших по слідах
виходить і стає на чатах
старезна мати вайлувата
гори тієї ведмеда̀

неділя, 20 серпня 2017 р.

Вовка



Досі пам’ятаю його трохи розтягнутий турецький светрик і зачіску, яку наша вчителька називала "учнівською" й вимагала від усіх хлопців негайно постригтися так само. Окрім зачіски, у вчителів, здається, більше не було причин ставити Вовку за приклад. Учився він посередньо, як тоді казали – "їздив на трійках". Якимись добрими результатами Вовка міг похвалитися хіба ще в дні збирання металолому. Його батько – здоровенний волохатий чолов’яга, схожий на єті – працював на тракторній бригаді й часто виручав наш клас здоровенними колесами, поламаними боронами та іншим сільськогосподарським реманентом, який вийшов з ужитку і благополучно гнив на неозорих ланах батьківщини. Вовка своїм внеском у суспільно важливі справи аж ніяк не пишався. Він узагалі мало чим пишався й мало чим цікавився. На його обличчі майже весь час був вираз якоїсь похмурої відчуженості від колективних справ. Навіть за партою він сидів сам. Кілька разів учителька все ж підсаджувала до нього певну зразкову дівчинку, щоб та позитивно вплинула на Вовку, але це завжди кінчалося одним і тим самим – Вовка показував їй такі чудеса соціопатії й мізантропії, кладучи посередині парти кордон у вигляді пенала, відвертаючись і всіма силами ігноруючи слабкі спроби привити йому почуття колективу, що дівчинка, не витримавши й тижня, без дозволу вчительки пересідала деінде. А Вовка, як і раніше, всі уроки пролежував головою на парті, тільки подеколи знехотя випливаючи зі своєї байдужої ліні, зі своєї недосяжної печалі...

субота, 22 липня 2017 р.

* * * *



Пілар Тернера згадує гріхи,
Нічого не шукає і не просить,
бо день такий – відчинений, лихий –
старі ченці стомилися від схизм,
на молодих черниць сідають оси
намолені,
блукають по волоссю...
І день шовковий,
мов єпатрихіль,
і муки ніжні, наче абрикоси,

Сідають старченята на поріг.
Такі малі, крізь промені протерті.
І все – немов побачене згори –
з пергаменту серпневої кори,
у бризках фортеп’янного концерту.
Усе таке юнацьке і уперте:
ну на! порань! роз’ятри! одбери!
Я не жило,
я не боюся смерті –

Я вже біжу за болем навздогін.
У мене руки тягнуться крізь грати –
бо ти мій Бог.
Не хтось, а саме він:
солодкий хміль,
смарагдовий паслін,
хурделиця розлита по кімнаті.

Пілар Тернера
тулиться до стін,
окраєць серця кришить старченятам...

неділя, 16 липня 2017 р.

* * * *




Ніхто нічого не казав.
Спадала тьма, стерня колола.
І церква – синя, як сльоза.
І Бог надламаний, як голос.

Було не холодно, однак
на цвинтарі, супроти ночі
порожній облетілий мак
молився голосом жіночим.

І наче взяті хтозна й де –
такі смутні, безоборонні –
тулили руки до грудей
навіки спалені ікони.

середа, 21 червня 2017 р.

Що це за квіти



Торішня Одеса не забудеться. Усе колись забудеться – все, до цурки, до гнотика, до клаптика, до краплинки, а торішня Одеса – ні. До того ж, Одеса не архітектурна, Одеса не історична, не колоритна, не солона й не морська, бо таку її я вже знав колись, у часи, які тепер видаються зовсім чужими часами. Море, пляж і вулиці теж перейдуть у ті чужі часи, стануть набутком тривкої непам’яті, незрушної водяної гладі, що поглине колись і мене, і нас, і вас, і всіх, і все. Десь залишаться тільки окремі порвані фрагменти, яскраві плями, чіткі силуети, нервові пересмики, клубки в горлі, скабки під шкірою –вони стривожать уже й не мене, і не нас, і не вас, а когось, хто здригнеться від скрипу, ставши голою п’ятою на паркет, а відчинивши холодильник, розмотавши целофан, спітнілий усередині від перепаду температур, дістане помідор, а ще козячий сир, а ще болгарський перець, а ще мідії, наловлені колись мною (мною!) в бірюзовому муарі, між ніздрюватих каменів і до всього байдужих медуз...

четвер, 8 червня 2017 р.

* * * *



Все вже в долі – долі –
співом, плавом...
Розпустився в полі
синій саван...

Все, кохана, море!
Риби, риби...
Покривили кору
труби срібні...

Як далеко видно! –
мари, хмари...
Прожили ми, рідна,
певно, марно.

У дірявих шатрах
мерзнуть діти босі.

Пізно вже співати.
Осінь...

пʼятниця, 5 травня 2017 р.

* * * *



...ходить жінка,
в окулярах, з пасмом сивини.
(Петро Мідянка)

Травень розстелився, наче хмара,
по зупинці, козах і бузку...
Ось виходить жінка в окулярах –
дві торбини котить на візку.

Певно, даром. Певно, не заробить.
Із торбами вернеться смерком.
І заходить у шкільний автобус,
і ранковим пахне молоком.

Порожніє травень над базаром.
Прилягти б оце у холодку.
Все стає безжалісним і марним.
Світ глухий. Крамниця на замку.

...та замостить рушником картатим,
Грудку масла покладе наспід.
І додому. А очей не знати –
окуляри тріснули, як лід.

середа, 12 квітня 2017 р.

Троячка



Моя баба Ольга мала дуже щедру й широку душу. Особливо, якщо це стосувалося сторонніх. Тут уже, аби ніхто раптом не запідозрив її в жадібності, вона могла зняти й останню сорочку, і з хати винести все – на першу ж вимогу. Ця її риса не дуже полюбилася прабабі. І якщо раптом у дворі з’являлися якісь бабині подруги або колишні колеги, прабаба ставала на уявних чатах і в сто очей пантрувала, аби невістка часом не віддала заразом усього добра, що є в дворі.

Найбільшим попитом користувалося молоко та інша продукція коров’ячого походження – різні там роблені та збирані сметани, сир, масло, сироватка, кисляк тощо. Попитом молочні продукти користувалися найбільше в трьох бабиних подруг. Забачивши в дворі одну з них, прабаба вже починала не на жарт тривожитися.

вівторок, 28 березня 2017 р.

* * * *

І сон – не сон, і ніч – якась не ніч,
чи холодком, чи цигарковим димом –
гукає, не дає зімкнути віч,
тиняється між безвістю й дверима.

Оце би спав... оце би так заснув,
обнявши сни протрюхлі та проталі
про путь курну, про потороч лісну,
про темну хатку з ґаночком печалі.

Там ніч, як ніч, стоїть при рушниках,
мов повінь, прибивається до печі.
У сну долоня тепла і важка.
В безсоння гострі та сутулі плечі.

Простягнеш душу крізь глибокий дим –
наткнешся на тривогу і маруду.
Зима минула, та тепла не жди.

І ніч іде. І сну мені не буде...

неділя, 5 березня 2017 р.

Гостя

Вона приходить увечері, уже майже вночі, саме перед тим, як я прокидаюся від короткого спання, перед тим, як я знову не спатиму до ранку. Вона – не для того, аби про щось запитувати, та й у роті сухо, і в голові скловата, важка, з незручними жмутами, волога, підвальна скловата. Устати б – та хай і не встати, а хоч би поставити ноги на підлогу, підсліпувато мружачись на світло – намацати цигарку внизу, і попільничку, і запальничку, і пляшку з жовтуватою нікотиновою водою. У роті сухо, як і завжди, коли засинаєш на заході сонця, покидаючи все незроблене, недороблене й непочате на чужому вже березі, де вдень ще було життя, а ось тепер ти його видихав, вижив, використав, і туди вже немає чого повертатися. Так сухо в роті, що найкраще б заритися в подушку знову, і прагнути, прагнути, прагнути ввібрати назад неслухняні струмені сну, які в мене ніколи не бувають рівні, а тільки рвучкі, поривчасті, нестійкі, тьмяні, з просвітами, з тривогою й частими прокиданнями, з вовтузінням, перевертанням і постійною безглуздою зміною пози. Подушка зім’ята й огидна, у роті сухо, у голові скловата, а на підлозі риплять її кроки – і їх одразу ж перехоплюють порожні пляшки під столом, вони стоять так густо й незручно, що кожен крок по старих хрущовських дошках пробуджує в них тривожну незатишну трель.