середа, 16 жовтня 2019 р.

* * * *


Виходить ніч додому, в небеса –
Широким лугом, річкою вузькою.
Он перепілка вийшла із вівса –
До стежки притулилася щокою.

А там, де зірка падала, ген-ген –
Гіркий, як тінь, зелений і дитинний,
За кимось побивається ромен,
Пробивши груди голкою шипшини… 

понеділок, 14 жовтня 2019 р.

* * * *


Гілля і тоне, і не тоне,
Йому – що нині, що тоді…
Душі ніхто не заборонить
Спливати сонно по воді.

Душа глуха, душа незряча.
Межа – непевна і тонка.
Поглянеш – небеса ж неначе…
Удруге дивишся – ріка.

пʼятниця, 11 жовтня 2019 р.

* * * *


Усе стихає. Слів таких не треба.
А запитають – не відповіси,
Що лазурове покривало неба
Дерева обступили навскоси.

Що хтось тобі напевно повелів,
Дивитися, як світиться вві млі
Вогниста мідь, сагайдаки і стріли,
Як вершники, зомлілі у сідлі,
Побожно прихиляють до землі
Крило архистратига Михаїла…

четвер, 10 жовтня 2019 р.

* * * *


Жовтневий млин – у листі, в домі, в димі,
У вітрі розвіваються листи.
Нікуди нам уже не донести
Цю теплу потерть, світло невгасиме,
цей із польоту викроєний вимах,
легеньку тінь на крилах золотих.

Це теплий плин – бери його очима –
Пиши про мене, на мені пиши –
Ні цяточки на тілі не лиши,
Хай нас ніхто довіку не розніме –
О чиста згага, о любовна схима –
Багаття на пожухлім спориші.

Прощальний клин. Жура моя небесна. 
Не дописати – не перебрести – 
Хай пальцями змикаються мости –
Нехай постане пустка безсловесна,
Де над столом, як над широким плесом,
У вітрі розвіваються листи.

вівторок, 8 жовтня 2019 р.

* * * *


Вже осені зосталось небагато –
Діждати сну, дожити в самоті…
Вона встеляє сутінню палати
і розправляє пружки золоті
На подушках… ворушить у долонях,
Обсмикує мережки й шнурівці…
І переносить квіти з підвіконня
Кудись у потаємні пивниці…
Сухі долоньки, лебедина шия
– і сон гряде, і сили вже нема –
Лишень сосну хмариною прошиє
І вигаптує інеєм туман.

понеділок, 7 жовтня 2019 р.

* * * *


Усе, що бачив, я забув:
Туман – а, може, я й не бачив,
Як випиналось вороняччя,
Як з вітру скроєний табун
Нічні страхи передрікав…
І жалібно тріщали дрова,
І з-під багряного покрову
Тяглось багаття, як рука.  

неділя, 6 жовтня 2019 р.

* * * *


у ранок осінній – смішлива горішина –
горішина – дівчина на виданні –
виходить у ліс – обніматися з тишею –
і тішити чорні закурені пні –

а там уже шум із дощем перемішаний –
а там на гілляччі розходяться шви –
подивиться вгору – ой нене – ой лишенько –
й закине на плечі порожні сакви –

– три ягідки дай на розживу шипшинонько
усе роздала вже – нічого й ніде –
не вернеться літо – і вітер не спиниться –
три ягідки сестро мені до грудей –

три ягідки теплі – а щастя незвідане
а хури чужинські на голих мостах –
три ягідки сонні – дівчина на виданні –
заплутані коси запалі вуста 

і дихає хвища залізними дишлами –
гаками кривими небес дістає –
лежить на шляху між грибами принишклими
тоненька горішина – серце моє

субота, 5 жовтня 2019 р.

* * * *




Як невимовно ллється темнота –
Ні рисочки, ні іскорки на тілі.
Навіки ніч усе переповила –
Ослаблий стан і зімкнуті вуста.

Хай тільки хміль на тілі виграє,
Хай обплітає груди і рамена,
Нехай весь світ пребуде безіменним,
Якщо у нього ймення не твоє.

Я повелю – і спуститься туман
Як саван над деревами всіма,
Як віко над останньою луною.

Ні музики, ні часу, ні письма,
Ні руху, ані дихання нема…
Й тебе нема – якщо ти не зі мною.

пʼятниця, 4 жовтня 2019 р.

* * * *


Стою на вітрі, поглядаю знизу:
Он твій балкон із ринвою навскіс.
Якби я міг – узяв би та й доріс
До столика, де книжка і сервіз,
До шелесту акацієвих риз,
До голубів, що ходять по карнизу.

Я власне й не звертав сюди неначе…
Це вітер налітає, це дроти…
Тепер чогось не хочеться рости –
Там тільки хмари й чорне вороняччя.
Я просто впав – мене ніхто не бачив –
Як паморозь на колії сльоти.

О тепла потерть, перетліла млість –
Стояти серед осені босоніж.
Якби я міг... Ти тільки не дивись –
Як я плечем тулитимусь навскіс
До столика, де книжка і сервіз,
До горщика червоних пеларгоній.

четвер, 3 жовтня 2019 р.

* * * *



Не йди туди. Там море спить,
Погідне мукою своєю.
Хай на камінні сохне сіть,
Хай випинається, як віть,
Отруйне дихання Медеї.

Встає у темну каламуть.
І за собою манить, манить.
Іде срібляста, ніби ртуть,
І з кожного сліда ростуть
Прозорі водяні тюльпани.

Ледь-ледь ворушаться човни.
Переповиті сонним змієм,
Зітхають коси з мілини…
Благають віщої луни
Сльозою випалені вії.