субота, 3 квітня 2021 р.

* ** *

 

Вода сахається води,

Марніють яблука і кола,

Коли із арфою Еола

Виходить місяць молодий.

Якщо зустріне на путі –

Віддасть лише наполовину…

Його імен, гірких, мов хіна,

Не вимовляй на самоті.

А краще утікай мерщій –

Бо вже налиті соком грона.

Вже розправляє охорона

Багряні пружки на плащі…

 

 

 

 

Не йди туди. Там море спить,

Погідне мукою своєю.

Хай на камінні сохне сіть,

Хай випинається, як віть,

Отруйне дихання Медеї.

Встає у темну каламуть.

І за собою манить, манить.

Іде срібляста, ніби ртуть,

І з кожного сліда ростуть

Прозорі водяні тюльпани.

Ледь-ледь ворушаться човни.

Переповиті сонним змієм,

Зітхають коси з мілини…

Благають віщої луни

Сльозою випалені вії.

 

 

 

* * * *

От перший сніг занурюється в листя,

німіє вись, вирівнюється час.

Такими днями непотрібна пристрасть.

Душа боїться, уникає блиску,

душа немовби на ніч роздяглась.

 

Їй тільки б соню, лелю, потягусю –

у простирадла вкутану, таку,

щоб і не знати – марюся чи снюся,

щоб тільки ласка, подушка, півусміх,

зірки в волоссі, шафа у кутку...

 

Ну хай би трошки ворушилось віття

за шибою, а решта все – мана...

Як легко спати, темряві служити,

з усіх можливих вигинів на світі

лишивши тільки вигини стегна.

 

І щоб уже – ні віршів, ані рішень.

Лежати нишком і не мати прав...

От тільки вишень...

Скинь нам жменьку вишень

у цю відправу, певно, наймилішу

з усіх Твоїх божественних відправ.

 

 

* * * *

Як невимовно ллється темнота –

Ні рисочки, ні іскорки на тілі.

Навіки ніч усе переповила –

Ослаблий стан і зімкнуті вуста.

Хай тільки хміль на тілі виграє,

Хай обплітає груди і рамена,

Нехай весь світ пребуде безіменним,

Якщо у нього ймення не твоє.

Я повелю – і спуститься туман

Як саван над деревами всіма,

Як віко над останньою луною.

Ні музики, ні часу, ні письма,

Ні руху, ані дихання нема…

Й тебе нема – якщо ти не зі мною.

 

*****

 

Усе, що бачив, я забув:

Туман – а, може, я й не бачив,

Як випиналось вороняччя,

Як з вітру скроєний табун

Нічні страхи передрікав…

І жалібно тріщали дрова,

І з-під багряного покрову

Тяглось багаття, як рука.

 

 

8 жовтня 2019

Сергій Осока:

 

* * * *

Осінній вечір, марева загірні,

Старих стежок плетіння золоте.

Заходить діва-осінь до вечірні,

Подолом чорні сходини мете.

 

При ній і дням немов немає ліку,

Тремтить до свічки біла курява.

Крізь сон ікони пахнуть базиліком,

А сльози важать більше, як слова.

 

Тонкі мережки, кучері хвилясті,

Червоні зблиски в темному єстві…

Ось діва-осінь стане до причастя,

Вперед простягне руки снігові.

 

І, перейнявши той останній шерех,

Хтось Невідомий вийде до людей.

Тернина ранку при церковних дверях

Йому під ноги тихо упаде.

 

 

10 жовтня

Сергій Осока:

 

Жовтневий млин – у листі, в домі, в димі,

У вітрі розвіваються листи.

Нікуди нам уже не донести

Цю теплу потерть, світло невгасиме,

цей із польоту викроєний вимах,

легеньку тінь на крилах золотих.

Це теплий плин – бери його очима –

Пиши про мене, на мені пиши –

Ні цяточки на тілі не лиши,

Хай нас ніхто довіку не розніме –

О чиста згага, о любовна схима –

Багаття на пожухлім спориші.

Прощальний клин. Жура моя небесна.

Не дописати – не перебрести –

Хай пальцями змикаються мости –

Нехай постане пустка безсловесна,

Де над столом, як над широким плесом,

У вітрі розвіваються листи.

 

 

 

18 листопада 2019

Сергій Осока:

 

Вертала осінь, кажуть, з Бессарабії.

Пливла немов уже четвертий день –

Тримала весла пальцями ослаблими,

Всміхалася, мовчала, нітелень…

 

Вона неначе їдучи щось бачила,

Десь у лозі… чи звір, чи чоловік?

Причинне, кажуть, безневинно страчене,

Що глянеш раз – та й буде вже навік.

 

А їй ще ж мовби їхати та їхати –

Одним-одній – ні почту, ані слуг.

У спину їй дивилося і дихало

Неперебутнє озеро Ялпуг.

 

Од неї люди мовчки відверталися.

Чого б ото? Із ярмарку? Авжеж...

Вона була за лісом чи за пралісом,

Ніхто ж не знав, і я не бачив теж

 

Тих спраглих уст, що вихоплені з пломеню,

Судоми брів, оскомини зап’ясть…

А світ давився горем та соломою –

За що він купить? І кому він дасть?

 

І вже десь там, де щось далеке світиться,

Мов серце, переповнене ущерть,

Три жінки вийшли в дукачах і китицях

Поворожити осені на смерть.

 

Ото й усе. Ні голосу, ні помочі.

Сама вода – і човен нарозхит.

Казали, сонце там стояло поночі.

Мовляв, циганське. Чорне, як санскрит. 

 

 

23 листопада 2019

Сергій Осока:

 

Був довгий шлях. Був ринок на узбіччі.

Тітки з торбами смутку і щавлю.

І на стіні бетонній, залізничній,

хтось написав замучене «Люблю».

 

І знаючи усіх, кого не люблять,

Ще геть прозора й ласа до тепла,

Весна сміялась, фарбувала губи

І пасмо відкидала із чола.

 

По телефону говорила з Богом.

Пригублювала вітер, як вино. 

Й ніхто не знав – ну нащо то так довго

летить пелюстя над Лебедином?..

 

 

 

 

7 квітня 2020

Сергій Осока

 

У мене є балкон, є тиша днів,

вечірній пруг – розлогий, мов гекзаметр.

Те стерпле «так», що ви тоді сказали,

уже довіку житиме в мені.

Ви будете – про мене. Я – про вас.

Хіба ця єдність за обійми гірша?

А ще печаль, і музика, і вірші,

і все, що сміє зневажати час…

Я вже люблю терпець оцей терпкий…

От тільки я не вирішив ще й досі –

коли заплаче цвітом абрикоса,

то як її втішати крізь шибки?

 

 

 

8 квітня 2020

Сергій Осока

 

…бо так хотілося забави –

багаття, надвечір’я, човен…

Торкати випадковим словом

твою розвихрену заграву.

У темноту, у нетрі, в хащі,

в гарячі сни, в тремкі пенати,

щоб тільки притьма цілувати –

спрожогу, солодко, нінащо.

Далеким спалахом і гулом,

Тяжким веслом у дельті ночі…

Щоб я робив усе, що хочу,

Щоб ти, заплющена, не чула,

як димом дихає облуда,

як підкрадається тривога.

…бо завтра вранці вже нікого

на цьому березі не буде…

_____________________________

 

 

 

 

 

10 квітня

Сергій Осока:

 

Ми стояли в озері удвох.

Тиша розстелялася, як скатерть.

Пахло небо. Усміхався Бог,

зорями оздоблював латаття.

Майже не здригалася вода,

тільки десь, у теплому безвітрі,

Шкодували яблука в садах,

Що так швидко вигоріло літо.

Що десь там, на сонних полинах,

Як у плащ, закутана у морок,

Осінь уже дивиться на нас,

Але ще нічого не говорить.

 

 

14 квітня 2020

Сергій Осока:

 

Десь поза всім, що сталося не з нами,

у тіні слив, між схлипами й піснями,

де синя хустка падає на вітер,

де встиг тобі я душу завинити,

де самота живе самотиною,

постій зі мною… о, постій зі мною,

де юний день заповідає ночі

облудне слово й слово непорочне,

за чорним сном, за страхом і за лихом

живе остання золота безвихідь.

 

Вона – як млин, що пам’ять перевіє,

Вона – сльозинка на всевишніх віях.

Тече рікою, бджілкою гуде.

Ми там удвох.

Немає нас ніде.

 

15 квітня

Сергій Осока

 

Принесу тобі золота й рік…

Ти ж така, ти чекати не звикла…

Он твої надвечірні музики…

Он тумани – шафран і гвоздика –

наче шатра, стоять оддалік…

Принесу тобі золота з рік.

Ти сама в тому замку, сама.

Гострий кужіль, важке мотовило…

Коло тебе одна залишилась

покоївка – холодна зима.

Напинає сльозу, як вітрило.

Не пускає тебе на лиман.

Скільки літ ти ще будеш сама?..

Скільки квітів на темній канві?

А земля вже була прохолола…

Напишу тобі золотом поле,

щоби вийшла, судомна і гола,

всі на світі дощі проколола

і завмерла в німім торжестві.

Ти квасоля, ти – дика квасоля…

Утікай у поля золоті.

Хай погоня, хай буде погоня…

Хай стріла поцілує у скроню –

хай мене принесуть на щиті…

Я впаду у обійми густі

королівни, що сном і безсонням

зупиняють смертельний потік…

Я втечу у поля золоті.

 

 

 

16 квітня 2020

Сергій Осока

 

Ти тут була. Ти куталася в тінь,

мій подих притуляла до волосся.

А як пішла, подумав я – здалося,

то тільки зблиск, то, хлопче, тільки осінь,

то, може, пара заблукалих лосів

на тлі тонких вечірніх мерехтінь.

Бо тут тебе ніколи не було.

І де ти є – не відаю, не знаю,

йдучи в пітьму, доходячи до краю,

я часом бачу те, чого немає –

чи то туман стоїть над молочаєм,

чи то пасмо упало на чоло…

Це, мабуть, смуток. Мабуть, просто сплін.

А може, все це вже було – не з нами?

Воно тепер стоїть, неначе камінь,

немов відбиток наших голих спин,

а біля нього тулиться до стін

безсонна тінь із гострими краями.

 

 

 

25 квітня

Сергій Осока:

 

Здається, це було востаннє.

Таксі під’їде – назавжди.

Ти вранці скажеш "На добраніч"

і не повернешся сюди.

Ми вже не будемо... Ми різні.

Та нас ніколи й не було.

Ти просто, подзвонивши пізно,

лягла руками на чоло,

ти просто гладила, ти просто...

а я й забув себе в теплі.

Які дзвінки?.. Які там гості?..

Які обійми взагалі?

Курю в вікно. Хай люди ранні

хоча б зажуряться крізь дим:

Мовляв, у нього все – востаннє.

Він хоче бути молодим.

 

 

 

26 квітня 2020

Сергій Осока


Ні квітень, ані паводок. Вона.

В чарки налито й випито відразу.

На стінах б'ються голі литки джазу,

юнацький страх вистрибує з вікна

у прохолодну жимолость, у млість,

де заплелися сутінки, і звідки

зайшов облізлий безпритульний гість,

і лиже руки, і зі столу їсть,

і тулиться натомлено до литки.

Ще тіні обступають зусібіч.

Лише десята. Не творити світу.

Лише губами випустити річ

у полохливу блуканину віч,

що в темряві чорніші антрациту.

Напризволяще. Нанівець. Ущерть.

Не роздягатись – нищити, зривати –

хай потім ранок буде винуватий

за одяг цей на скатерці картатій,

то байдуже, бо вранці буде смерть –

станційний квітень, мокрий і гіркий.

Чужого ліжка прохолодний присок...

На підвіконні – випиті чарки.

Позавіконню – голі литки лісу.

 

 

 

29 квітня 2020

Сергій Осока:

 

зітхання саду голого покинь

усе покинь од вітру і до слова

журо моя розлуко молитовна

пусти осінні ріки навпаки

спали тонкими пальцями стола

де смуги світла губляться і гаснуть

о птахо ночі квітко передчасна

що до весни дожити не змогла б

якби не ця захмарна висота

де чорна повінь дістає безодні

почуй мене сьогодні лиш сьогодні

бо це ж сьогодні березень настав

 

бо він уже поніс мою вину

туди де спить на веслах перевізник

звідкіль тобі я віями війну

коли вернуся в пустку і війну

моєї невідомої вітчизни

 

1 травня

Сергій Осока:

 

Не ходи до палацу ввечері –

пильно дивляться мамлюки

на осінні неспішні течії,

що згасають оддалеки.

 

Над шанхаями, над вертепами

листя падає, аж гуде…

До тривожних зрадецьких шепотів

дослухається валіде.

 

Вітер каторжний, розпанаханий

раптом стишився, охолов.

Тільки листя шумить під плахами

і тамує невинну кров.

 

Тоскні парії, юні гурії

Тануть свічами на очах.

У вечірню пітьму занурена,

Їх оплакує кеманча…

 

Уклякають червоні куряви,

Замикаються всі вуста,

Поки димом пливе над мурами

Падишахова самота.

 

6 травня 20

Сергій Осока:

 

Гроза над жовтнем стала… Крізь гілки

дивився ти – чого вона над жовтнем,

як яра нить над полуденним шовком?..

Чого табун сахається ріки?

Чого граки при яблуках замовкли?

 

Як нить, як сіть, розкроювала тьму,

пливла в диму – над лугом і над садом –

аж яблука, розкльовані до саден,

лежали й дивувалися – чому

вона спинилась ген над листопадом?

 

І ти чекав при яблуках, як лось,

на теплий кашель, на далекий голос,

ну хоч на подих… а було довкола

так легко, що здавалося – ось-ось…

так тихо, що здавалося – ніколи.

 

 

12 травня

Сергій Осока:

 

Ген літо скликає коней

Із річки жадань заснулих,

Долоню до хвилі тулить,

Долоні вода солона.

 

Ген хмара – така, як птиця,

Така, як окраєць ночі –

Вертається з косовиці,

На віях несе листочок.

 

А літо стоїть над полем,

В траву застромивши гребінь…

І ніби всього ж доволі,

А начебто вже й не треба

 

Ні плину очей заснулих,

Ні туску долонь незнаних.

…До гриви душа притулить

Червону жоржину рани.

 

23 травня 2020

Сергій Осока:

 

Здається, літо вже губило пера,

останні двері брало на скабу,

«Люблю», – сказав я білому паперу.

Вода стояла темна, як мадера,

а понад нею берег чи й не берег,

а так – барвистий ринок Істамбул.

 

То я на нім тримав тебе за руку,

я муку полоскав на бистрині,

Я обнімав вологе і опукле,

я переймав солодке, наче цукор.

На весь базар, на всі шовкові луки

той поцілунок танув і дзвенів.

 

А ти прощалась, лежачи, прощалась.

Так неумисно, гірко, горілиць.

Ти вже була нечула, наче далеч,

була за туском і була за жалем,

та й не була ж, а тільки заблукала

поміж оцих чи яток, чи копиць…

 

І я од тебе – за одненький подих,

а сам од себе – геть на чужині,

не знавши броду, не питавши згоди,

ходив і слухав, як так само ходить

твоє вечірнє дихання по воду,

твоє османське сонце по мені.

 

 

27 травня

Сергій Осока:

 

Дівочим скриком і зірковим згаром

Хлюпоче озеро Елунеара.

Де вікна сплять, заплющені плющами,

Де пави ходять темними ночами

З баскими кіньми, що на бистрині

Зі скелі крешуть соки кам’яні.

 

У древі сну де корінь, а де крона?

Елунеара – озеро безсонне…

О згаго дум, скорбото білих келій,

Кому твої смоквини і жерделі?

Ні літери ж, ні знаку, ні числа –

Лише вода торкається чола, –

 

Солоні іскри, пустотливі бризки,

До всіх далеко, а до мене – близько.

Із ночі в день, із вечора – до рана

Тремка потойбіч мерехтить і манить,

І цідить час, і біле тіло п’є

Елунеара, озеро моє.

 

Воно таке шовкове, ніби постіль.

Вона таке безжалісне, як постріл.

Кому подяка, а комусь – покара –

Елунеара, о, Елунеара…

О, то не іній… не роса… не сніг…

То смерть двоїться ув очах твоїх.

 

 

29 червня 2020

Сергій Осока:

 

Там дівчина, як флейта, спить,

пір’їна чорна, льоля біла,

в саду таємнім, де весілля

віщує кожна юна віть.

Там флейта слухає вогні

крізь сон, а вельон ажуровий

кудись несе її, мов човен

у непроглядній бистрині.

Яка пречиста каламуть –

і під човном, і над мостами,

за позабутими містами

її бояри, певно, ждуть…

Тому ж і ніч така терпка,

Що флейта на імення Ванда

переживає час бика –

за ним почнеться час троянди…

 

12 вересня 2020

Сергій Осока:

 

Ця гостра синь у голому вікні,

Ця німота, у золото залита.

Он клени в празниковому вбранні

Вже сплять, поважні, як митрополити.

От тільки стежка… стежка ще жива,

Пече, тремтить, у листі кроки ловить,

Неначе розворушені слова,

Яких уже нікому й не промовиш.

 

 

 

четвер, 3 грудня 2020 р.

* * * *


 

Наталці Фурсі

 


Осінній вечір, марева загірні,

Старих стежок плетіння золоте.

Заходить діва-осінь до вечірні,

Подолом чорні сходини мете.

 

При ній і дням немов немає ліку,

Тремтить до свічки біла курява.

Крізь сон ікони пахнуть базиліком,

А сльози важать більше, як слова.

 

Тонкі мережки, кучері хвилясті,

Червоні зблиски в темному єстві…

Ось діва-осінь стане до причастя,

Вперед простягне руки снігові.

 

І, перейнявши той останній шерех,

Хтось Невідомий вийде до людей.

Тернина ранку при церковних дверях

Йому під ноги тихо упаде.