пʼятниця, 30 листопада 2012 р.

Хлопці на глибині



світ став яскраво синім
і раптово поділився на берег і воду

ми нетерпляче роздягались
і бігли пізнати ту воду губами

наша снага марила посеред річки
кидала відсвіти на обличчя
немов
крізь крила яскраво синьої бабки
на нас раптово звалився світ
з бризками на каменях
з перехрещеним водою листям
з шовковою дівчинкою на велосипеді

ми були великі і все ще росли
тужавіючи мов скло
відштовхуючись руками
од твердої протилежності берега

ми не знали тоді що радість
особливо та що струмує м’язами
та що злегенька лоскоче горлянку
та що робить світ яскраво синім
завжди буває перед снігом

тому ми виходили з води мовчки
і випускали з юнацьких цигарок
перший чоловічий дим

четвер, 29 листопада 2012 р.

Запитання

(Забавлянки для Вікусі)



Говорив до мами зранку
п’ятирічний наш Степанко:

„Є у курочки курчата.
А у качки каченята.
Дружно з мисочки їдять
кішка й вісім кошенят.
В ластів’ячому гнізді
дзьобики стримлять руді.
Навіть жаба біля кладки
має гарні жабенятка.

Тільки, мамо, я не знаю,
чому діточок немає
у письмового стола –
ні Оленки, ні Павла…
Радий він, коли малюю,
чи звірят на нім майструю,
чи беруся до письма.
А коли мене нема?

Він же пилом припадає.
І сумує, і страждає.
Горе кляте, горе люте –
без дітей на світі бути.

…От якби колись на свято
я зайшов би до кімнати:
а коло стола стоять
п’ять маленьких столенят”.
 


Жук і жаба

("Забавлянки для Вікусі")



Жук смарагдовий, краплистий
на ожині жумрав листя.
Пережовував сніданок
і неквапно, і старанно.
Крихіт ну хіба що трішки
покотилось на манишку.

понеділок, 26 листопада 2012 р.

Спіймай мене...



Спіймай мене у вікна холодом,
візьми мій подих на приціл,
і вистрели вечірнім поглядом –
густою тінню по щоці…

Як бризне птахами із тімені
й не стане страху і луни,
не вимовляй мойого імені,
лиш гілку серця хилитни.

Струси його над сніговіями,
розворуши, розпороши…
Лише благаю –
не спали його
вечірнім полум’ям шипшин.

Параска, коровина мати

Тільки-но позамовкають брехливі сусідські собаки, а місяць викотиться з-за лелечого колеса, як великодня крашанка, у хатньому вікні спочатку блимне чадний каганець, потім заскрипить добротне ліжко завбільшки з Селевкову леваду, та ще й о чотирьох нікельованих кулях, і нарешті проз вікна небавом пропливе голова у високій зеленій хустці. То Параска встала до корови…
Чи листя пожовкло, чи вже й кора взялася глибокими борознами на старому, наче дерево, її тілі, чи, може, вже їй і не літати, і не кувати, і не стояти в лісі коло глибокої ями з повним ротом світла, та й слів не згадувати й не класти пружками ще нікому не казаних, все‘дно –корова опосіла її міцно, як опосідають музики недужу голову на весіллі. Ото виходить уранці, сідає на ослін доїти, а руки самі дзвенять, та так дзвенять, що сухі вільхи сік женуть, а з-під землі вилазять загублені бозна-де і бозна-ким іржаві серпи. 

пʼятниця, 23 листопада 2012 р.

Поема про арапайму




                                         Віршам Ніки Новікової присвячується


Арапаймо семи морів
в тебе в горлі сім якорів
притлуми моє тіло до дна
хай поглине мене глибина
хай потроху мене пізнає
перлоцвітне серце твоє

(Передсмертна молитва молодого колумбійського рибалки, який помер від ран під час риболовлі восени 1999р. Переклад мій)

у ту саму секунду
коли уривається спів
коли пісні вже немає
але повітря ще чутливе як легені
затули свої очі руками
але не заплющуйся
і крізь щілинки зможеш побачити
як перед тобою плаває риба
вперед і назад вперед і назад

то власне продовження голосу
продовження пісні
то дим який завжди зостається після співу
не лякайся але
то власне смерть
у великих лусках
по яких повзають перлівниці

саме такою ти колись побачиш її
але не тепер
ще не тепер

вівторок, 20 листопада 2012 р.

З Іосіфа Бродського. Мені говорять: від'їжджати час


Мені говорять: від’їжджати час.
Авжеж. Спасибі. Ось лишень зберуся…
Авжеж. Атож. Я розумію вас –
не проводжайте. Я не загублюся.

Ах, ні ж бо – не далека путь моя.
Якийсь отут найближчий полустанок.
Ах, ні, не переймайтесь. Позаяк.
Я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Спасибі. Я уже піду.
Авжеж. Пора вже. Це збагнути просто.
Безрадісну морозяну звізду
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Всьому приходить край.
Іще потисну наостанок руку.
Я видужав. Пора мені. Пора.
Авжеж. Атож. Спасибі за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
В поля мене замовклі віднеси.
Бо, знаєш, я з вітчизни вибуваю.

Так, мовби я адресу загубив:
до скла пітного притулюсь обличчям.
Над річкою, яку колись любив,
я розплачусь і човняра покличу.

Все скінчено. Не рвуся, не жену.
Спокійно їдь назад, заради Бога.
Я в небо гляну. Глибоко вдихну
холодний вітер з берега чужого.

Ну, ось і довгожданний переїзд.
Домчи назад без жодної печалі.
Ти на вітчизні зайдеш у під’їзд,
я ж до низького берега причалю.

_____________________________________

Текст оригіналу:

середа, 7 листопада 2012 р.

Балада про зеленого хлопця




Богдану-Ігорю Антоничу

Жмутки закоханих ялин,
і день, що перейшов у вітер,
понад вікном снігами світить
і височіє – за полин,
та поза гору, де казки
ущент затанцювали хлопця,
якому мавка хату топить
й пече скляні медівники.
То він – од вас неподалік
єднає воду берегами.
У нього серце – сон і гавань
усіх зелених кораблів.

Він знає правду про пітьму.
Його повсюд шукають діти,
щоби страхи свої страхітні
в долоні висипать йому.
Таких ні кличуть, ні женуть.
Не хочуть бачити й не бачать,
як він несе свою хлоп’ячу,
свою потьмарену луну.
Як він виходить за село,
де зимно плачеться надвечір,
де зморшки затихань старечих
йому захмарили чоло,
де він повився, наче дим
весняним лісом оповився.
Де ваш вогонь? Де ваші вівці?
Де квіти синьої води?..

Зелений шум, зелений дім.
Зелений спалений тайнопис.
У нього одіж пахла кропом.
Йому вклонялись лебеді.
Тепер без нього на землі
уже ні паруса, ні плину…
У нього серце – домовина
усіх на світі кораблів.