субота, 31 січня 2015 р.

* * * *

Того, хто ждав, і хто позбувся тями,
кому прийшовся світ не по нозі,
важкими пересохлими губами
зовуть зі сну старі колодязі.
Ба навіть там, де вже не можна бути,
де вже немає вікон і дверей,
лисицею прикинулась цикута –
іржаве серце кігтиком дере...
Бо всі, хто був, і хто тебе покинув –
тепер прозора непорушна гладь.

Лиш дві черешні – Настя й Катерина
шепочуться,
сміються
і тремтять...

* * * *

ще на городі поралась Явдоха
ще ткався хміль у неї на плечі
ще під вікном твоя сорочка сохла
а потім дощ сорочку намочив

ще під дощем вирівнювалось жито
ще ти ходив без слова як святий
і все хотіло впасти і напитись
твоєї молодої німоти

а потім раптом вікна потьмяніли
бджола зібрала в вузлики тепло –
то за городом змовились могили
щоб сніг ішов
щоб літа не було

неділя, 25 січня 2015 р.

Не хочу на море (3 редакція)



Перше моє знайомство з морем відбулося не влітку. Восени під час шкільного медогляду в мене виявили складну хворобу очей і рекомендували терміново їхати до Одеси, в Інститут імені Філатова.

Мати сиділа у кріслі, безсило тримала в руках рентгенівські знімки з виписками та направленнями і ридала. А я стояв поряд і думав: от нарешті я побачу море, а то мені вже сім років, а воно мені досі хіба що снилося. Тоді мені це здавалося великим соромом. Щоправда ні я, ані мати не уявляли собі, як воно все буде. Вже два місяці, як од нас пішов батько, два тижні, як мати перейшла на іншу роботу, де мало платили. А ще пятирічна сестра, а ще зарплата вісімдесят рублів.

Проблему вирішила, як завжди, моя баба, колишня експедиторка, яка їздила „по базах”, колись мала неабиякі звязки в колах навіть обласного начальства, відчиняла ногою двері у високі кабінети, возила дефіцити всім, тільки не собі й не нам, а в часи перебудови опинилася в чині доярки місцевого радгоспу. Проте характеру не пропєш. Вона примчала до нас і влаштувала грандіозний скандал. Що саме вона кричала, я вже не памятаю достеменно, але щось на зразок „довела дитину!”, „шоб тобі самій повилазило!”, „харашо шо тобі на цигарки хвата грошей!” і так далі. Вона розмахувала тими паперами перед очима в зіщуленої матері і кричала так голосно, що прийшла сусідка знизу „попрохати солі”.

четвер, 22 січня 2015 р.

* * * *

Марині Боровській

фари освітять скраю
листя на горобині
хто тут тебе чекає?
хто тут тобі відчинить?

хто тут тобі заплаче
лампою на перилах?
ліжко твоє дитяче
лялькою затулилось

стій мов остання в світі
в темінь ціди волосся
поки сусідські житла
не переповнить осінь

поки тебе не впинить
на манівці котромусь
соло нічної ринви

перед порожнім домом

субота, 10 січня 2015 р.

* * * *

Кує зима на тебе ланцюги,
із мертвих пнів ладнає ешафоти,
незрушну воду пробує на дотик,
на друзки розбиває береги.

А ти стоїш безмовний і нагий,
не ремствуєш, не важишся бороти
безкраї гурми сивої кінноти,
безжальні орди білої нудьги.

Невинний і покірливий, достоту
ти вже забув – для кого ти і хто ти,
ти вже роздав жадання і борги,

як піщуга, як променева потерть,
що тільки раз позбувшися дрімоти,
осяяла незміряні сніги.

пʼятниця, 9 січня 2015 р.

Галатея

(присвячую Оксані Луцишиній)

Начало і кінець, владарця, вседержитель
моїх білявих мев, моїх скажених псів,
мій полиск золотий у сплетеній косі,
мій оцет і мускус, під шкірою розлитий.
Крізь темінь і нудьгу зови мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею...

Неси мене у ніч. Вона сьогодні рання.
Там сестри, як зірки. Крізь них мене неси,
здійми моїх страждань коштовні пояси
над піняву нуртин, над вічне здивування.
У мокрих рукавах, у буркотінні грому
неси мене до губ розімкнутих, додому.

Я вигнуся як тінь, я роздеру коліна
об ту темнаву міць, обламану як віть,
я всю обмерлу кров зіп'ю несамохіть,
оддам її на карб медузам і нуртинам:
хай блискає вона, безрадісна, як люстро,
на чорні подушки, плющі моєї пустки.

Я вже не відомщу ні каменям, ні м'язам.
Немає в мене мсти. Я вже не відомщу.
То сестри, як зірки, віднайдуть по дощу
плачів моїх вапно, гаряче від образи.
І заячать самі, і згинуть од ячання,
безлисті, як ліси, беззахисні, як лані...

А ти мені повстань – із шепоту, із хвилі,
з усіх моїх палких і марних нарікань –
солоний, як мусон, нестримний, мов ріка
у білих парусах затоплених флотилій.
Між піною й піском назви мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею.

середа, 7 січня 2015 р.

* * * *

сидів отак зеленим вухом слухав
вбирав у себе мучився любив
аж до воріт розквітлу завірюху
аж до очей закутаних бабів

хай ніч оця німа і непроникна
хай серце вже збулося на тепло
а вже Різдво поцілувало вікна

і на причілку співом проросло

неділя, 4 січня 2015 р.

* * * *

Стара зима казками шепотить –
її не стишиш і не перепиниш.
І хто ти тут? Вже тільки спомин ти.
Хоч голоси, хоч падай на коліна

до цих шибок, обрамлених у сніг,
до цих слідів, що виповзли назустріч,
до пса, що он шкребеться об поріг,

і пустки, що нікого вже не пустить.